Йому не хотілося пити, але й не хотілося вставати. Раптом він зрозумів — найдужче йому не хочеться повертатися до Петербурга. Смертельно не хочеться. Нічого доброго це повернення йому не обіцяє. Рибалка, його грізного начальника, а заразом і захисника, нема в живих. За провал операції по голові не погладять, а, швидше за все, на нього і звалять невдачу. У ліпшому разі на нього очікує відставка і мізерна пенсія. Ні кола, ні двора, один-єдиний кріпак… Вештатиметься він собакою, бездомним псом ось такими корчмами, тільки й того, що столичними. Знову ж таки — у ліпшому разі, якщо пощастить одружитися з якоюсь кухаркою або прачкою. Ну, може, знайде стареньку, але багатеньку вдову. Хоча навряд, нема у нього нічого такого, на що жінки ласі.

Ну, якщо пощастить. Якщо пощастить… Пощастить? Хіба може бути гірше? Раптом Слєпньов зрозумів — може. Він давно підозрював і боявся зізнатися собі — щось не так у цій історії. Начебто тільки він зі своїм ворогом грав у таємну гру, полював на нього, а хтось невидимий полював на мисливця, яким був сам Василь Петрович. Але чи тільки Кульчинський? А якщо Рибалка вбили за те, що він знав щось таке, чого знати йому не належало? А якщо у цій історії є ще одне подвійне дно, про яке він і не підозрює? Або ж, навпаки, хтось думає, що він знає про те, що знати не повинен? Тоді і його чекає ніж у спину або смерть темного вечора у столичному (ха-ха, столичному) каналі, яких у Санкт-Петербурзі таки багатенько.

«Що ж мені робити? Що ж робити?» — запитав себе Слєпньов.

І, вже вийшовши на вулицю, зрозумів: треба грати до кінця. Він звик до великих ставок. Не раз смертельно ризикував, але з надією на чималенький виграш чому б не ризикнути ще раз? Він не бажав визнавати своєї поразки і підбивати підсумки свого життя. І, дійшовши до кінця вулиці, він уже знав, куди лежить його шлях. Він уперше рухався назустріч звірові, на якого досі полював.

«До того ж, якщо пощастить, я, може, востаннє побачу її, — несподівано подумав Василь Петрович. — Але чому востаннє?»

Подумки підрахувавши, Слєпньов зрозумів, що не помилився. Так, саме за чотири дні, ні, три з половиною, день народження Ядвіги Войцицької. І в цей день, хоч би що йому коштувало, Мечислав Кульчинський повинен побачити графиню і подарувати їй кольє княгині Ольги. Якщо добре їхати, то встигне й він, Слєпньов. Слєпньов пішов на заїжджий двір, де мав дочекатися його повернення з Баришківців вірний Петрусь. Він уже йшов двором, коли побачив у вікні будинку слугу. Той теж побачив свого пана і чомусь почав відчайдушно морщитися, а потім терти складені на грудях руки. Слєпньов зупинився. Він зрозумів — у кімнаті є ще хтось, хто чекає його, Слєпньова, про що й попереджує про всяк випадок Петрусь. Круто повернувшись, він подався на конюшню у глибині двору, де стояв його кінь, якого вони, як звичайно, запрягали у карету. На щастя, конюх-доглядач був на місці.

— Скажеш слузі, хай чекає мене, — сказав Василь Петрович. — Якщо не дочекається, нехай їде на хутір Левчинці під Полтавою або куди захоче.

Він сунув конюхові в руку монету, яку намацав у себе в кишені, і скочив на коня. Конюх щось сказав йому навздогін, але Слєпньов не чув що. Він одразу пустив коня галопом, бо побачив, як із заїжджого двору вибігає якийсь чоловік.

Із розповідей Ядвіги Войцицької і Станіслава Конарського Слєпньов знав, як діють люди з банди лже-Кульчинського. Тому внутрішньо був готовий, що його зупинять на підступах до маєтку і кудись поведуть. У такому разі мав намір відразу вимагати, щоб відвели його до Кульчинського. Що йому скаже і як діятиме, він теж прикидав. Але нічого подібного не сталося. Прискакавши до садиби Войцицької, він попросив слугу, який вийшов йому назустріч, доповісти про себе. І тут Василь Петрович почув від слуги, що їхня графська милість лежать хворі.

— Хвора? На що?

— Не знаю, на що, пане Слєпньовський, вчора злягла.

Слєпньов знову попросив доповісти про себе. Незабаром його провели до графині. На блідому обличчі здавалися живими лише великі очі, та й ті дивилися відчужено, пославши до того, хто зайшов, весь свій невимовний біль.

— Навіщо ви приїхали? — спитала вона майже байдуже.

— Можливо, допомогти вам, — відповів Слєпньов.

— Ви можете ще мені допомогти?

Після тривалої паузи-муки Слєпньов благально попросив розповісти, що сталося. Графиня ще трохи помовчала, дивилася кудись на стіну, а тоді він почув, що позавчора сюди наскочив Мечислав Кульчинський. Графиня замалим не втратила мови, коли побачила, як він виходить з екіпажу. Вона ж бо вірила, що з ним покінчено, що вона ось-ось знову побачить свого чоловіка. Якось вона взяла себе в руки і прийняла незваного і ненависного гостя. Але сказала, що їй зле, отож не зможе приділити належної йому уваги. Тоді Кульчинський відповів, що він також, на жаль, поспішає у своїх справах за кордон, до Варшави, відтак, хоч день народження у графині й післязавтра, він хоче сьогодні вручити їй обіцяний подарунок. І дістав кольє княгині Ольги. Коли графиня Ядвіга побачила його, світ почорнів у неї перед очима.

— Я подумала, що Кульчинський якимось чином перехитрив або навіть убив вас, пане Веславе, — сказала графиня. — А головне, що тепер усе пішло шкереберть, що я ніколи не побачу Юзефа.

Графиня знепритомніла саме тоді, коли Кульчинський наблизився до неї і спробував одягти кольє їй на шию. Коли вона прийшла до тями, то побачила себе на ліжкові, а поряд сидів чоловік, якого вона над усе ненавиділа. Щойно вона розплющила очі, її непроханий гість щиро зрадів (саме щиро, вона це бачила), став на коліна біля її ліжка і спитав, чи знає вона, хто він насправді. Графиня відповіла, що знає. Вона розуміла, тим самим вона зізнається, що зрадила його, тому що брала участь у змові, але тоді вона хотіла померти, навіть про долю Ядзі не подумала.

Але замість докорів чи гніву цей страшний чоловік простягнув їй пістоль і сказав, що вона може робити з ним, що завгодно. Якщо вона вб є його, це буде справедливо, він цього заслужив.

— Знаєте, пане Веславе, — сказала графиня, — я вперше взяла до рук зброю. І раптом зрозуміла, як неймовірно жахливо — розпоряджатися чиєюсь долею, позбавляти життя. Навіть таку людину, як Кульчинський. Я намагалася пересилити себе і раптом так зримо побачила, як назустріч мені садом біжить Ядзя. Пробачте, але тут зі мною трапилася істерика, і я просила його або вбити мене, або повернути мені Юзефа. Тоді він устав із колін, взяв пістоля з моїх рук і сказав, що я перша людина в його житті, якій він прощає зраду. «А чоловік ваш, ваша милосте, — це він сказав уже в дверях якось так іронічно, а може, і ні, — служить у мене лакеєм. І, здається, йому це навіть подобається».

Графиня замовкла, ледь-ледь струсонула головою, мовби проганяла якесь видіння, може, те, про що розповіла щойно, тоді подивилася на Слєпньова.

— Що ж мені робити, пане Веславе?

— Він більше нічого вам не сказав? — поцікавився Слєпньов.

— Ні. Тільки передав через слугу, вже коли від’їжджав, що пришле доброго лікаря.

— Куди він насправді поїхав, ви, звісно, не знаєте?

— Якби я знала… Вам не вдалося те, що ви задумали?

Слєпньов стисло розповів (те, що вважав за потрібне) про останні події і попросив притулку на ніч.

— Звичайно, пане Веславе, влаштовуйтесь, — сказала графиня і покликала слугу та віддала йому необхідний наказ.

Цілу ніч, поки не забувся важким сном, Слєпньов думав, що ж йому робити. Було зрозуміло, що він програв. Програв безповоротно. Якщо шукати Кульчинського, то де? Чекати, що він повернеться до графині? Але чи повернеться він після того, що сталося? Навряд. Попроситися до графині на службу чи що?

Він заснув аж під самий ранок. Здається, лише заснув, а вже хтось шарпав його за плече. Ледь продерши очі, побачив слугу графині.