Слєпньову пощастило. Досвідчений кінь лавірував між стовбурами дубів та буків, а незабаром вони потрапили до молодого соснового ліску, який закрив утікача зеленими гілками. Не зачепили Слєпньова й кулі — вони просвистіли над самісіньким вухом.

Але найдивніше, що за ним ніхто не гнався. Погоні не було. Лісом мчав лише його кінь. Та сполохано знялася зграя гайвороння з вершечків сосон.

Коли Слєпньов упевнився, що гонитви немає, він стишив біг коня і збагнув нарешті, що він вільний. Вільний він, он як! Так, вільний, але й самотній, як ніколи перед цим. Що ж робити з цією свободою? Він ще уповільнив коня. Мимоволі відзначив, що кінь добре вгодований і добре відчуває вершника. Він зупинився. Прислухався, але так нічого не почув, окрім віддаленого посвисту вітру. Помірно шумів зимовий ліс, але зими тут не відчувалося. Тільки між деревами виднілися горбики снігу, який не встиг розтанути. Холодний вітер, який у полі і навіть на хуторі пробирав до кісток, тут майже не відчувався. Слєпньов озирнувся, радше механічно, ніж сподіваючись когось побачити. Нікого. Що ж робити далі?

«А чи не повернутися мені назад? — майнула раптом думка. — Може, ця ніч справила і на мого розбійничка такий вплив, що він не лише не став би мене переслідувати, а диви, і не вбив би? Не вбив би, га?»

Ще трохи подумавши, Слєпньов відмовився від спокусливої ідеї. Ні, треба йти шляхом звичнішим, хоч цей шлях і передбачав чимало нових випробувань.

«Що ж, пан або пропав», — зважився Василь Петрович. Слухняний, навчений кінь повернув до нього морду, мовби запитуючи, куди далі йти. Слєпньов усміхнувся і легенько торкнув коня острогою.

Кінь повеселішав і пішов швидше. Його хода, яка могла за велінням вершника перерости у біг, вселила ще більшу впевненість у самого Слєпньова. Врешті-решт при ньому були документи на його ім’я і навіть жетон особливого чиновника канцелярії Його Імператорської Величності. Він, попри всі обшуки, таки зумів його зберегти. Хоч могло бути й так, що жандарми, які зустрінуться на його шляху, мають наказ чи якийсь там інший папірець затримати саме його — небезпечного державного злочинця Слєпньова Василя, сина Петрового. Що ж, у нього є й інші документи, якими його наділив Прокіп Марушко. Хіба він не навчений, як виходити ще з гірших ситуацій? «Не вчи вченого, як їсти хліба печеного», — згадав Василь Петрович. Розумів, що головне тепер — добратися до столиці. Добитися зустрічі з людиною, яка тепер на місці Рибалка. Можливо, він — ліпший друг небіжчика і гарний його приятель Платон Лущин. А якщо ні? Треба бути готовим до всього. Найкраще — зустрітися із самим князем Іваном Федотовичем Куракіним. Так, аби до нього лише пробитися, а вже він зрозуміє, якими важливими відомостями володіє він, Слєпньов. І він стиснув коня острогами.

«І все-таки чому ж не було гонитви?» — ще не раз запитує Василь Петрович сам себе, торуючи небезпечний шлях, на якому його підстерігала не одна, а ціла зграя небезпек.

Слєпньов рухався на північний схід. Такий само непривітний зимовий ліс, як і над ним, шумів над іншою каретою, у якій сидів чоловік, що цієї ночі зазнав, можливо, найщасливіших миттєвостей свого життя.

Слєпньову вдалося благополучно добратися до північної столиці, в якій панували люті морози. Правда, перед самим Петербургом його ледве не затримали в одному з містечок, може, він здався підозрілим місцевому жандарму. Тож Василь Петрович змушений був стукнути стража порядку по голові, а сам скочити на коня, який стояв припнутий біля корчми. Так він домчав до іншого повітового містечка, де й пересів у поштову карету. Не затримали його й на посту перед самим в’їздом до столиці. Вочевидь, місцевих жандармів ще не поінформували, хто такий «державний злочинець» Слєпньов. А може, його начальство гадало, що він орудуватиме лише в провінції, а до столиці поткнутися не посміє.

Та хоч як було, а вже наступного дня Слєпньов стояв біля палацу князя Івана Куракіна. Він трохи повагався перед тим, як заявитися на світлі князівські очі, але все-таки наважився і попросив слугу, тим паче, що той його знав, доповісти його світлості. Його впустили. Як виявилося, князь уже знав, що Слєпньова хитро підставили і звели на нього наклеп. Під час тривалої бесіди Слєпньов розповів князю все, що знав про Прокопа Марушка. Князь Куракін лише похитував головою і часом відбувався гнівними репліками.

— А це таки правда, що ти розповідаєш? — спитав він наостанку. — Ти головою ручаєшся, що все так?

— Ручаюся, ваша світлосте. — Слєпньов навіть виструнчився. — Можу присягнутися найдорожчим.

— Тоді твоїм відомостям ціни нема. І чекає на тебе нагорода, — сказав князь.

— Радий старатись, ваша світлосте, — випалив Василь Петрович.

Наступного дня князь Куракін доповів про все самому государю, добившись у нього термінового позачергового прийому. Олександр Перший теж зрозумів важливість відомостей, які йому приніс князь, котрий опікувався найтаємнішим відділом імператорської канцелярії. І вже наступного дня князь Куракін разом зі Слєпньовим за повелінням його імператорської величності відправився з особливою місією, з листами до короля Пруссії і курфюрста Пфальцу. А в листах розповідалося про справжнє обличчя князя Людвіга Другого. Вони мчали щосили. У Берліні, де князя Куракіна негайно прийняв король, спорядили експедицію у складі двох полків війська і загону поліції, щоб спіймати такого важливого злочинця. Пруський король інформував австрійського імператора про те, хто ховається під маскою графа Естерхазі.

Але коли вони прибули до Анхельсг-Пфальцу, так званого князя, звичайно, не застали. Він знову зник, наче розчинився за своєю звичкою у повітрі. Тепер лишалося чекати, що він, можливо, вигулькне десь в Австрії чи Італії. Можливо, його застукають у Трансільванії. «Якщо тільки він не подався ще кудись, — подумав Слєпньов. — А вітер Прокопа може занести куди завгодно».

Василь Слєпньов і князь Куракін повернулися до Росії. За мужність і відвагу, за відомості, які він доставив, та інші чесноти, виявлені під час операції з розкриття таємниці людини в помаранчевій масці, Слєпньова нагородили п’ятьмастами рублями сріблом, представили до звання капітана. Уже першого ж вечора після отримання нагороди Василь Петрович подався замочувати її в найближчу до його житла корчму.

Після повернення з Німеччини князя Івана відвідав його брат у перших Олексій, щойно призначений генерал-губернатором Малоросії. Йому потрібна була інформація про край, куди він їхав. Іван Куракін розповідає братові багато цікавого. Серед іншої інформації вирізняє розповідь про людину в помаранчевій масці.

— Розумієш, яка сволота цей підлий хам, — каже він. — Адже наводив жах на шляхтичів і в Речі Посполитій, і тепер у Російській імперії. І ніхто не міг подумати, що це Мечислав Кульчинський — один із найбагатших і найповажніших шляхтичів. Був такий у твоєму генерал-губернаторстві.

— Як ти кажеш — Мечислав Кульчинський? — перепитав князь Олексій. — Невже такий шанований дворянин виявився звичайнісіньким розбійником?

— У тім то й річ, що незвичайним, — зітхнув князь Іван. — Та й не дворянин він…

— Не дворянин? — здивувався князь Олексій. — Тоді хто? Щось я не розумію тебе…

— Звичайний кріпак, — трохи роздратовано пояснив князь Іван.

— Кріпак? — У князя Олексія полізли очі на лоб. — Як це треба розуміти?

— А так і розумій, — сказав князь Іван. — Зумів пролізти в душу до поважного шляхтича, стати, так би мовити, його сином. А далі і пішло, і поїхало. І головне, собака виявився дуже вже кмітливим і розумним як на раба. Ось, мабуть, у чому його головна небезпека для нас. І для тебе насамперед.

Новий правитель України швидко вловив, як можуть зашкодити режиму чутки, навіть не достеменні відомості, а чутки, що колишній кріпак, раб-утікач так довго приховувався під іменем багатого шляхтича, дворянина, та ще й якого!