«А чи нема у нього маєтку ще й у Карпатах?» — подумав Слєпньов, прочитавши цей текст.

Цього не знав ні він, ні Конарський. Але несподівана спадщина названого батька Мечислава Кульчинського і сама його з'ява («А чи була пані Рената взагалі?»— несподівано подумав Василь Петрович) здавалися Слєпньову доволі підозрілими і такими, що варті розслідування. Щось підказувало йому — треба поспішати. Він пригадав власну думку про те, що «можливо, виклик кинуто востаннє…» Але можливо, що грабіжник задумав якийсь свій несподіваний хід. Можливо, перед тим, як покинути межі Російської імперії (а замок у горах, якщо він був, тепер, напевне, знаходився в Австрійській імперії), він хотів здійснити ще якусь акцію або… Тут Слєпньова вразила ще одна думка, пов’язана з його спілкуванням із графинею Войцицькою. Ця думка не давала йому спати всю ніч. Він перевертався з боку на бік і думав, думав. На ранок у нього визрів новий план, який він і взявся реалізовувати. Він звик ризикувати так відчайдушно, але тут його пройняло до дрижаків. Можливо, ще й тому (сам собі боявся зізнатися), що вперше йшлося про його почуття.

Вранці вони роз’їхалися. Слєпньов ужив усіх заходів і можливих застережень. Вони були не зайвими, якщо тільки вистежували його шлях, у чому мав можливість кілька разів переконатися. Вранці від’їхали карети — його власна і Конарського. На прохання Слєпньова в його карету сів помічник управителя. Він мав доїхати до Житомира і звідти повернутися на перекладних. Напередодні Слєпньов допитав князівського ключника, і кілька деталей переконали його, що син нещасного, котрий потонув, був якось зв’язаний із бандою людини в помаранчевій масці. Тим більше, що ключник розказав — після смерті сина він знайшов у його комірчині двісті рублів асигнаціями, а це для дрібного слуги величезні гроші. Проте Слєпньов не був певен, чи не зв’язаний ще хтось із князівських людей із негідниками.

Отже, Станіслав Конарський відбув до Житомира, щоб перевірити, чи не прийшло якесь повідомлення з луцьких архівів. Забігаючи наперед, скажемо, що йому пощастило отримати такий документ, але саме він став причиною його передчасної смерті — постріл пролунав уже в Житомирі.

Поки що прудкі коні Конарського мчать до фактичного губернського центру. Слєпньов тим часом вичекав ще півдня і в скромній кареті управителя виїхав до стародавнього Звягеля, тепер — уже Новоград-Волинського, на тоді ще формальної столиці Волинської губернії. Приїхавши наступного дня до Новограда-Волинського, Слєпньов ще години зо дві посидів у кареті. За цей час мимо карети пройшло кілька чоловік, але жоден не зупинився, не спробував заглянути всередину. Лише наприкінці другої години його сидіння наблизився якийсь чоловік у котелку і засмальцьованому сюртуку, але, побачивши, певне, князівський вензель, пробурмотів щось таке: «Ох ти, їх князівські світлості! А карета ж невеличка», — і пішов собі геть.

«Або я надто вже обережний, або мені вдалося-таки цих псів перехитрити, — подумав Слєпньов. — А може, наш славненький грабіжник втратив до моєї скромної особи інтерес?»

Так чи так, але, почекавши ще трохи, Слєпньов, обережно озирнувши з віконця вулицю, вибрався нарешті з карети і пішов до свого гарного знайомого — звягельського торговця мануфактурою Гершка Вайцмана. Той зустрів його радісно, навіть обійняв, бо свого часу Слєпньов допоміг йому вийти з його товаром на російський ринок. Посилаючись на якихось міфічних кредиторів, які буцімто переслідували його, він попросив Гершка дістати йому нову одежу — сюртук і штани. Гершко старанно його обміряв, поойкав із приводу того, що пан Веслав став таким худющим, ще більше заойкав, коли той сказав, що одяг потрібен на завтра. Уранці Слєпньов у новому костюмі з’явився на поштовій станції, де для нього знайшлося місце у диліжансі, який відходив до Рівного. Але перед тим, як сісти в карету і покластися на волю дороги, Слєпньов спеціальною поштою одіслав листа до Санкт-Петербурга, особисто панові Рибалку. Він повідомляв, що операція наближається до завершення, і просив Антона Федоровича негайно прислати підкріплення.

Три дні по тому в кареті, яку він позичив ще в одного знайомого, тепер уже луцького єврея, Василь Петрович під’їжджав до старого графського палацу Войцицьких. Графиня, як повідомила служниця, гуляла з донькою в полі. Слєпньов ішов старим садом із молодим листям на деревах, і дивне відчуття опанувало його — наче йде він килимом власного життя і не відомо, хто кладе його під ноги, щоб будь-якої миті продовжити чи обірвати. Коли ж Слєпньов побачив струнку фігурку в довгій бежевій сукні, поруч якої дріботіла маленька дівчинка, він відчув, як щось знову підступає йому до горла. А жінка перед ним, здавалося, ставала все помітнішою не лише його очам, а всьому його тілу, на яке хтось невідомий насипав спершу снігу, а потім — гарячих вуглинок. Він подумав, що в таку жінку могли закохатися ще десять, сотня розбійників, якби тільки вони знайшлися на просторах неосяжної Російської імперії. Побачивши його, графиня Ядвіга навіть випустила руку доньки, майже побігла, але потім зупинилася, і він за кілька десятків метрів відчув її сум’яття і тривогу.

— Ви привезли звістку про чоловіка, про Юзефа? — привітавшись, запитала вона тихо, майже задихаючись, і Слєпньов зрозумів, що граф Войцицький для неї досі живий і коханий.

Це його збентежило на якусь мить, але й порадувало. Він зрозумів, що буде набагато легше розпочати необхідну, хоча й нелегку розмову.

— Я не привіз вам звістку, але сподіваюся, що граф живий, — сказав він, щиро вірячи в сказане.

— Ви це кажете не лише тому, що хочете втішити мене? — спитала графиня, і Слєпньов ледь не скреготнув зубами, тамуючи і її, і свій біль.

— Ні, — відповів він. — У мене є для цього підстави. Сподіваюся, що з вашою допомогою ми визволимо графа Юзефа.

— З моєю допомогою?! — здивовано вигукнула вона.

— Саме так…

Вони пройшли до палацу. Розмова, яку Слєпньов обмірковував всю дорогу, відбулася пізно ввечері в одній із затишних кімнат палацу. Тут не відчувалося того запустіння і якоїсь безпритульности й порожнечі, як у довгому коридорі, геть завішаному портретами і старовинними пейзажами, та величезній залі, де вони обідали за довгим, масивним столом.

— Я слухаю, — сказала графиня.

— Перед тим, як перейти до моєї пропозиції, — сказав Слєпньов, — я змушений запитати: ви досі кохаєте свого чоловіка?

Він чекав, що графиня спалахне і розпочне переконувати його, як вона кохає, або дуже образиться, але вона лише подивилася на співбесідника з таким болем, перемішаним із відчаєм і надією, що Слєпньову раптом стало ніяково.

— Ви питаєте, чи кохаю… Юзефа? — вона вмовкла на мить. — Якби той чоловік… — ще одна гнітюча пауза. — Якби той чоловік запропонував за його звільнення моє життя, якби це було можливо, я б жодної миті не вагалася.

— Вибачте, — сказав Слєпньов якомога м’якше, тамуючи спокусу доторкнутися хоча б кінчиками своїх пальців до її руки.

— Кажіть, я зроблю все, що зможу, — сказала графиня.

Насамперед Слєпньов попередив, щоб вона не дивувалася його запитанням, а тоді вже поцікавився, коли вона відбула з Петербурга? Виявилося, що незабаром після їхнього останнього побачення у столиці.

— Ви відбули одна? — уточнив Слєпньов.

— Це має значення? — здивовано подивилася графиня.

— Так, має, — наполіг Слєпньов.

Настала довга, тягуча пауза. Слєпньов вслухався у легкий шум вітру за вікном і раптом відчув, що йому хочеться не запитувати про щось там, а впасти перед жінкою на коліна, а тоді вже — будь, що буде… «Вітер, до чого тут вітер?» — подумав Слєпньов і на якусь мить побачив себе на коні під шквальним вітром там, в Альпійських горах.

— Мене супроводжував пан Мечислав Кульчинський, — сказала графиня.

— До самого маєтку? — хрипко спитав Слєпньов.

Виявилося, що пан Кульчинський супроводжував її майже до маєтку. Вони розпрощалися біля ковельської дороги.