Так, уже зблизька, він упевнився, що пані Гелена явно постаріла і розповніла. Прокіп міг би присягнути, що в неї під перукою не одна сива волосина. Подив на її обличчі змінився жахом, який змішався з непідробним страхом, а страх — з ненавистю й огидою.

— Ви? Звідки ти… тут? — тихо спитала вона, готова, здавалося, ось-ось знепритомніти або закричати від страху чи покликати на допомогу своїх або чужих гайдуків. Може, і справді була готова. І все-таки не покликала.

— Приїхав, як і ви, на бал, — сказав Прокіп, бічним зором спостерігаючи, чи не підходить хтось занадто близько. — Здається, ми не знайомі? До ваших послуг — шляхтич Мечислав Кульчинський.

— Мечислав Кульчинський? — Він побачив, що страх змінюється ще більшим здивуванням. — Той, котрого всиновив пан Збігнев? Я правильно…

— Той самий, — сказав Прокіп.

Пані Гелена уважно подивилася на нього і, дивна річ, Прокіп побачив, як у її все ще гарних, жвавих, хоч і гоноровитих очах народжується щось нове, трохи схоже на попередню, напівзабуту зацікавленість ним.

— А ви… не боїтеся, що я зараз розповім, хто ви насправді? — спитала пані Гелена.

— Не будьте смішною, пані Гелена, — сказав Прокіп-Мечислав майже ніжно. — Що ви скажете? Що колись у вас був у кріпаках хтось на мене схожий?

— Не схожий, а…

— Вам просто здалося, люба пані, — ніжно, але з ноткою твердости сказав Прокіп. — Зда-ло-ся. Хоча ви колись мріяли про подібне чудесне перетворення, чи не так?

Він грав у небезпечну гру, але інакше не міг. Тим більше, його заохочувала не лише схильність до ризику. Він бачив, як пані Гелена вражена, як вона вагається. Він мовчки схилив голову, немов кланяючись. Відійшов. Він наче давав їй можливість вирішити його долю. Насправді він уважно стежив, що вона робитиме. Звичайно, як розумна жінка, навряд чи зараз здійме тривогу. Утім, був готовий до всього. Але чи не поїде вона з балу передчасно? У цьому теж була небезпека. Пані Гелена не поїхала. Він ще трохи поспостерігав за нею. Коли ж під час основної частини балу запросив до танцю, пані Гелена не посміла відмовити. Прокіп тримав її майже в обіймах, поклав руку на стан.

— Ви прекрасна, як і тоді… — прошепотів він під час танцю і відчув, як пані Гелена здригнулася. Ледь-ледь, але здригнулася. Того вечора він оточив її такою увагою, немовби прокладав місток до їхнього спільного минулого, але лише до тих моментів, які тішили її самолюбство. Наче ненароком він торкався її, багатозначно дивився на неї, і зрештою вона зізналася: «У мене, здається, голова пішла обертом». А сказане нею під час останнього танцю: «Я вас ненавиджу» — він прочитав майже як «я вас кохаю».

— А я вас таки кохаю, — сказав він якомога тихіше. — Здається, як і перше, як і тоді.

— Не смійте, — шепнула вона.

Багато дав би Прокіп, щоб дізнатися, як вона пережила ту ганьбу, на яку він прирік її вісім років тому. Він знову побачив її, прив’язану до лави, зі зв’язаними руками й ногами. Він уявив, як хтось зі слуг заходить до її спальні вранці або ще раніше, коли вона покликала. Чи покликала? Це його також цікавило, майже пекло, але він розумів, що питати ні про що не можна. Нехай минуле помре, і не лише минуле.

Наприкінці вечора Мечислав Кульчинський галантно провів пані Зайончковську до відведених їй апартаментів. Легенько поцілував її пальчики. Вони були вже не такі витончено-тендітні. Він поволі пішов уздовж коридору, озирнувся і помітив, як поспішно відвернулася вона і зникла у дверях. А вранці, при зустрічі, після слів, як їй спалося, чи може він вгадати, що їй снилося, він запросив вельможну пані Зайончковську погостювати в нього в маєтку. Вона знову ледь-ледь здригнулася.

— Хіба це можливо? — спитала вона.

— А чому ні? Я познайомлю вас зі своїм батьком.

— Батьком?

Прокіп побачив, як вона затремтіла, уже по-справжньому, майже неприховано, як самотній листок на вершечку дерева. «Листок, якому судилося впасти», — подумав він.

— Названим батьком, якщо хочете.

— Я подумаю над вашою пропозицією, — сказала пані Гелена, коли вони вже прощалися, і він нагадав їй про своє запрошення. Вона йшла до своєї карети, і він із цікавістю дивився на її ходу, яка вже досить обважніла порівняно з тою, яку він знав колись. Колись, на самому початку, він таки милувався її ходою.

«А цікаво, якби ми зустрілися з нею, — подумав він. — Може, таки ризикнути, влаштувати цю зустріч?»

Він дивився, як від’їжджає її карета. Здається, Гелена таки виглянула у вікно. Ні, надто далеко, щоб побачити, як зблиснули її очі. На жаль, їхній новій зустрічі не судилося здійснитися. Дорогою додому, приблизно за тиждень, бо пані Гелена заїжджала ще до своєї родички, вдови-поміщиці, на її екіпаж напав небезпечний бандит, відомий на ціле воєводство як людина в помаранчевій масці. Охорона вельможної пані Зайончковської була вбита із засідки. До карети підійшов один зі спільників головного бандита і, не сказавши ні слова, вистрелив переляканій пані, яка дивилася на нього з жахом і трохи з цікавістю, у серце. Потім він зняв із руки пані персня, а з шиї — кольє. Далі під’їхав до отамана, який сидів на коні, спостерігаючи збоку за дійством, простягнув йому здобуте. Той узяв коштовності і, мовби зважуючи, потримав у руці. Він подав знак, і зграя рушила за ним. Він проїхав кілька хвилин мовчки, а потім несподівано стиснув коня острогами. Він скакав довго, мов заповзявся якнайшвидше перетнути цей невеличкий подільський ліс. Якби хто заглянув у цей час йому в обличчя, з якого він уже зняв маску, то жахнувся б. На ньому застигла, немовби навіки, мука і, здавалося, очі ось-ось виваляться з очниць. Нарешті зупинившись, він кинув і персня, і кольє, які обпікали йому пальці, у кущі. Провів їх поглядом, глянув на дорогу — його вже наздоганяли спільники.

— Я не міг ризикувати, — прошепотів він.

Друге літо правління молодого російського імператора Олександра І було в розпалі. Набирали силу злаки на полях, а в містах і панських маєтках — чутки про великі реформи, які десь там у столиці готуються. Чутки вносили в одні душі сум’яття і страх, а в інші — передчуття близьких змін і радість, що нарешті справжня цивілізація, а не петровська імітація її прийде і до Росії. Крадькома балакали навіть про можливість скасування кріпосного права, що наповнювало панські серця неприємним холодком. Та все-таки шляхтичі заспокоювали себе — новий імператор пообіцяв, що за нього все буде, як за його улюбленої могутньої бабусі Катерини II. А та, як відомо, дуже розширила права дворян, підкреслюючи, що саме вони — опертя держави і царів.

На тлі передчуття великих реформ, дій таємничого «негласного комітету», утворення перших у російській історії міністерств, передчуття неможливості уникнути нової війни з узурпатором Наполеоном полювання на якогось, нехай і знаменитого розбійника було подією доволі локальною. Та навряд чи учасники цієї акції розуміли і самі, як усе, у чому вони брали участь, вже найближчим часом відгукнеться у їхніх долях, а також відіб’ється на особах видатніших і могутніших.

Карета, якою їхав Мечислав Кульчинський, невмолимо швидко наближалася до маєтку князя Слуцького, де в засідці на нього вже чекали люди Рибалка на чолі з Василем Слєпньовим. Але цього разу Василеві Петровичу потрібно було лише поспостерігати за тим, кого вони підозрювали у страшних і голосних злочинах, зблизька. Слєпньов сподівався мати один чи два побічні докази проти свого ворога, які могли знадобитися у майбутньому. Але була й ще одна обставина, у якій Слєпньов не зізнався б і самому собі. Ось уже кілька тижнів не просто службові обов’язки, не азарт мисливця на велику дичину вели його. Якась невідома сила вабила Слєпньова до дивного і страшного чоловіка, який ховався під маскою Мечислава Кульчинського.

Та він ще не знав, що далі подіям випаде розвиватися зовсім не за його, слєпньовським сценарієм. Першого липня Кульчинський прибуває до князя Слуцького. Головне, чого боявся Слєпньов, — щоб князь не спокусився отримати за кольє княгині Ольги велику суму. Якби це сталося, Кульчинський легально подарував би кольє графині Войцицькій, і хто знає, чи не здригнулося б слабке жіноче серце… Цього він теж боявся, адже у разі легального дару шанси його на спіймання Кульчинського були б мізерними. Або у кожному разі значно зменшилися б. Він розумів, що свідчень Конарського і листа Яцуби було б досить, щоб почати офіційне розслідування проти звичайного громадянина, пересічного підданого Російської імперії, якого підозрювали в розбійницьких нападах і пограбуваннях. Але Мечислав Кульчинський був одним із найбагатших поміщиків, впливовою фігурою серед колишньої польської спільноти. Зараз же уряд і сам новий імператор тримали курс на улещування польських аристократів, сподіваючись, що вони з кожним роком дедалі лояльніше ставитимуться до імперії і врешті-решт мирно зіллються з давньою аристократією російською. Запорукою цьому слугувало і надто стрімке, як вважав багато хто, вивищення князя Адама Чорторийського. Така політика була не до душі Слєпньову і Рибалку, які досі вважали себе малоросами (слова «українці» вони не вживали, часи Шевченка, який відродив його, ще не настали). Не для того вони щосили старалися в минулі десятиліття, щоб приєднати ці краї до Російської імперії, отримавши в підсумку польське панування, лише в дещо зміненому вигляді… Вища політика є вища політика, і не їм судилося її міняти. Але, порадившись, вони вирішили, що під час першого свого відвідання князя Слуцького Кульчинський навряд чи стане силою змушувати віддати йому кольє. Адже він з’являвся до князя саме як шляхтич Кульчинський. Перетворитися на людину в помаранчевій масці — означало повністю себе виказати. Навіть вирізавши всю князівську сім’ю і челядь, можна було ризикувати отримати небажаного свідка. Князь Ян, хоча й був доволі бідним, але все ж таки князем. А ті, до кого належало звертатися «ваша світлість», хоч би яким було їхнє становище, перебували під особливим захистом імператорської влади. Уже тоді, після такого гучного нападу можна було б цілком легально розпочинати справу і давати хід усім свідченням, навіть побічним. На той випадок, якби Кульчинський усе ж таки ризикнув одягти маску або ж без неї застосувати силу, люди зі спецкоманди Рибалка, які ховалися в маєтку, мали вказівку застосувати зброю.