— Я хочу відзначити твоє старання на кухні і в конюшні, — сказала вона, сидячи в кріслі і граючись довгим жовтим стеком, — а також твої попередні заслуги, — додала вона з єзуїтською посмішкою, — тому вирішила підвищити тебе в посаді. Тепер ти будеш моїм інтимним слугою.

Прокіп здивовано і трохи стривожено подивився на свою господиню, до якої у нього були вже зовсім інші почуття. Що означають її слова, узнав через хвилину. Виявилося, що він повинен був подавати пані і її гостеві, «сердечному другові», в ліжко шампанське, гарячий шоколад перед тим і після того, як вони «невимушено спілкуватимуться».

— Ну, що ти скажеш? — спитала пані Гелена, уважно дивлячись на слугу.

— Як накажете, пані, — відповів той, як їй здалося, зовсім байдуже, і це її ще дужче розізлило.

— Тоді приступай до виконання своїх обов’язків, — сказала вона, тамуючи злість.

«Сердечним другом» виявився молодий шляхтич Мостович, відомий ловелас і серцеїд, але, як казали, без царя у голові. З кам’яним виразом обличчя Прокіп подавав їм у постіль напої і наїдки. Так само без будь-яких емоцій він дивився, як пані Гелена при ньому обіймає і цілує «свого сердечного друга». Але глибоко в душі він доволі іронічно, знущальницьки відзначив блідість і хирлявість того, на кого пані його проміняла. Можливо, іронія вразила навіть його вуста, бо хазяйка спальні раптом пролила на постіль і на руку свого нового коханця гарячий шоколад…

Вранці вона покликала Прокопа до себе і, лежачи на розкішній софі, почала безсоромно розповідати про свої нічні забави. Прокіп слухав її, і кулаки самі стискалися від люті і приниження. Та він стояв, опустивши голову.

— Ти сам у всьому винен, — несподівано сказала пані Гелена. — Так, сам у всьому винен… Не заперечуй, — додала вона, хоч Прокіп і не збирався заперечувати. — Але ти можеш, — тут вона зробила невеличку паузу і далі сказала квапливо і з присвистом: — можеш заслужити прощення. Прощення, зрозумів?

Прокіп збагнув, що треба сказати.

— Як я можу це заслужити, ваша ясновельможносте? — запитав він, стаючи на коліна.

— Здогадайся, — була відповідь після хвилинної паузи, під час якої пані Гелена майже відкрито насолоджувалася його покірністю.

І він зрозумів як. Підповз до жорстокої дияволиці на колінах, поцілував, а потім і обійняв її коліна, проник головою під прозорий пеньюар і почав цілувати, а потім язиком пестити те місце, куди перед ним, як вона сама сказала, кілька разів входив її нічний коханець.

Після цього ранку стосунки між ними стали майже такими, як раніше. Тепер пані Гелена не тільки охоче віддавалася йому, а й дозволяла залишатися до ранку в спальні. Поступово зникала її осторога. Прокіп знову став фактичним, а згодом — офіційним управителем маєтку. А ще за кілька тижнів на подвір’ї садиби Прокіп зустрів принижену, коростяву, вкриту виразками і нечистотами Яринку, яка стала за ці півроку старою бабусею.

Він стояв, затуливши обличчя долонями, ніби хотів сховатися від самого себе. Він почув, як Яринка щось прошепотіла, через отвір між пальцями побачив, як вона, ледве йдучи, попленталася далі. І раптом йому здалося, він виразно це побачив — вона падає у глибоку безодню. Він відтулив долоні від щік, що палали, подивився навздогін Яринці, яка йшла нетвердою ходою старої, майже зниклої з цього світу жінки, Яринці, котру він ще минулої осені називав «своєю ніжною ластівочкою», і раптом відчув, що це не вона, а він сам летить у безодню, чорну, бездонну, яка все розверзається і розверзається, мовби величезна смердюча яма або паща неймовірно великого хижого звіра. Щось у ньому неначе зламалося. Шугонула до голови кров. Не пам’ятаючи себе, він кинувся до палацу, рвонув двері, пробіг один коридор, зали.

— Що сталося, Прокопчику? — запитала пані Гелена, котра сиділа біля столика з мазями для обличчя і рук. Вона якраз збиралася покликати служницю, щоб поміняла їй мазі, бо вибрала, либонь, не зовсім ті, що треба, і тут ввірвався, влетів Прокіп.

— Навіщо ви… Навіщо ви це зробили? — спитав Прокіп, який ще не охолов від швидкої ходи, майже бігу.

— Ти про що, Прокопе? — спитала пані Гелена, встаючи з-за столика.

— Про Яринку.

— Ах, про цю підлу тварюку, — на обличчі пані Гелени відбилося здивування. — Так, я її сьогодні помилувала. Може, ти не задоволений цим?

— Але навіщо ви так вчинили з нею?

— Що? — спитала пані Гелена вже роздратовано. — Ти, здається, береш на себе сміливість вказувати мені, що робити з моїми холопами? Ти… не забув її? Та знаєш ти, підлий хаме, що я можу зробити з тобою?

— Воля ваша, — сказав Прокіп. — Та насмілюся вам сказати…

— Ах, ти насмілюєшся, — сказала вона. — Та знаєш, що я з тобою зроблю? Знаєш? Та я тебе відправлю на конюшню. А ти знаєш, що там із тобою зроблять?

— Воля ваша, — сказав Прокіп.

— Воля моя? — перепитала пані Гелена. — Ах, воля моя! Ну, тоді я зараз сама гарненько висічу тебе. Саме так — висічу. Піди і принеси мені нагайку. І найбільшу, з трьома хвостами.

Він покірно виконав її наказ. Так само покірно, коли вручив нагайку, схожу на велику триголову змію, своїй хазяйці і повелительці, став на коліна. Вона вдарила його раз, другий, третій, десь на шостому ударі Прокіп відчув, як кров шугнула до голови. Ще сильніше, ніж там, на подвір’ї. Не здаючи собі справи, він вихопив із рук мучительки нагайку і вдарив її спершу по руках, потім по обличчю, по шиї.

— Що ти робиш, рабе? — закричала пані Гелена.

— Я не раб і ніколи ним не буду, — ще зліше Прокіп пасмував її обличчя, груди, які виднілися з-під розкішної сукні. — Це тобі, суко, за мене і за Яринку.

Пані Гелена пронизливо закричала. Вона вже кликала на допомогу. На її крик вбіг лакей, потім один, за ним другий гайдуки.

— Візьміть його! — кричала пані Гелена, показуючи на Прокопа. — Візьміть його! Негайно!

Один із гайдуків вихопив шаблю. Але Прокіп ударом нагайки вибив її з рук, потім щосили вдарив гайдука в щоку, двигнув ногою в пах іншого і вибіг із кімнати. На його щастя, на подвір’ї стояв кінь, один із кращих у їхньому табуні, котрого він сам наказав подати, щоб їхати в поле, перевірити, як іде сівба ярого ячменю. Він стрибнув у сідло і шмагонув коня нагайкою. За мить Прокіп блискавкою промайнув подвір’ям і вилетів за ворота маєтку.

Прокіп проскакав через усе село під здивованими поглядами кількох селян, котрі йшли в поле, і опинився за невеличким гайком. Тільки тепер він збагнув, що сталося. Ще якихось півгодини тому він був хоча й підневільним, кріпаком, але все-таки привілейованою людиною. Тепер же став ніким, рабом, який втік від своєї господині, який підняв руку на неї. У кращому разі на нього чекають суд, таврування і каторга. У гіршому — а він добре знав характер вельможної пані Гелени — його, коли спіймають, засічуть до смерти на її очах або кинуть, як Яринку, у підземелля, у брудний, смердючий льох, звідки через якийсь час він так само вийде беззубим старцем, руки якого тремтітимуть, коліна підгинатимуться, а згорблена спина стане сідалом для горобців. Тепер він зробився вигнанцем, мішенню для поліції Речі Посполитої, панських гайдуків і будь-кого, хто захотів би вислужитися перед владою, а такі завжди знайдуться.

По суті, у Прокопа Марушка в його новому статусі — і він це добре розумів — було три виходи. Здатися на милість пані, тобто приректи себе якщо не на смерть, то на муки. Або ж пробратися до міста і там розчинитися серед бидла — нікому не потрібних, всіма знехтуваних людців. Або, нарешті, спробувати втекти на Запорозьку Січ. Третій шлях був найдовшим і найризикованішим. Але ж він, у разі удачі, обіцяв свободу, якщо й загибель, то в бою з ворогом, а можливо, й славу і доблесть. Спершу Прокіп вибрав цей, третій шлях, тим паче, під сідлом у нього був гарячий, гарний кінь. Але, охоловши, зрозумів, що шлях цей хоч і спокусливий, але довгий і непростий, отож вирішив запастися провіантом і зброєю.

Провіанту, тобто хліба, сала, цибулі, яєць і сушеної ковбаси він роздобув у старости сусіднього села, яке також належало Зайончковській. Йому, котрий ще не знав про втечу улюбленця пані, Прокіп спочатку збрехав, що пані посилає його для закупівлі коней до далекого шляхтича аж під Кам’янець. Староста підозріливо подивився на нього, — чому ж, мовляв, харчами не запасся у маєтку, — але не послухатися не міг. Коли Прокіп вже мав усе необхідне, то повернувся і, як велику таємницю, повідав старості і про свою втечу, і про те, що він, мовляв, влаштував собі курінь у панському лісі в п’яти верстах звідси, біля річки Басівки, де любив рибалити. Туди ж він попросив вранці наступного дня принести кілька запечених курей, погрожуючи, якщо цього не буде зроблено, підпалити старостину хату. Він правильно розрахував, що староста неодмінно донесе своїй хазяйці про місце, де перебуває бунтівник, а та вже спорядить облаву. Так і вийшло. Як і розраховував Прокіп, гайдуки намагалися захопити його на світанку, коли сон найсолодший. Експедиція з чотирьох гайдуків та ще чотирьох слуг виїхала з маєтку близько опівночі. Він спостерігав за їх пересуванням із того самого гайка біля села, а потім тихо під’їхав до садиби і, впевнившись, що варти, крім старого сторожа Арсена, немає, дочекався, коли й той одійшов далеченько, відчинив двері. Ці двері призначалися для челяді, а ключі, які він як управитель носив при собі, залишилися у мішечку на його поясі. Палац він знав, як свої п’ять пальців, а в темряві бачив не згірше кота. Ще в саду він зняв чоботи і тепер, обережно ступаючи, спершу проник у гайдуцьку, де взяв кілька набоїв, а потім — до кімнати колишнього чоловіка пані Гелени, де тепер ніхто не жив. Там у скрині — він знав — зберігаються кілька пістолів і серед них чудовий пістоль, яким після смерти чоловіка пані Гелени ніхто не користувався. Слава Богу, подякував він тепер, що зовсім недавно він змусив гайдуків почистити й цього пістоля. Ніби щось передчував.