Але досвідчені гравці Антон Федорович і Василь Петрович вважали, що події розгортатимуться інакше. Не домовившись із князем, Кульчинський перечекає якийсь час, і вже в личині під помаранчевою маскою викраде князя, а в тому чи тому лігвищі маску скине. А тоді силою змусить князя — катуванням чи обіцянками, може, і хабаром, а швидше поєднуючи і те, і те, а може, й інше — усе-таки продати кольє. Вважали вони, що під загрозою втрати життя князь, у якого були дві дорослі дочки і шанс казково розбагатіти для них, може і навіть повинен поступитися.

На нараді в таємній житомирській резиденції Рибалко і його підлеглий обговорювали варіант дати можливість викрасти князя, щоб простежити, куди його повезуть. А головне — куди довезуть.

— Але тоді, — заперечив Слєпньов на цей рибалківський варіант, — ми навряд чи матимемо можливість доступитися в те лігвище. Невідомо, чи буде це місце в Російській імперії, чи в одній із сусідніх держав, я це також допускаю.

— Що ж ти пропонуєш? — недовірливо запитав Рибалко.

— Зірвати маску на місці, при спробі викрадення. Якщо захопити Кульчинського у масці, можна запропонувати обміняти злочинця на графа Войцицького, якщо той живий, звичайно.

— Якщо той живий, — повторив Рибалко замислено. — А якщо ні?

— Тоді ще краще, — сказав Слєпньов, сам жахаючись своїх слів. — Тоді доля розбійника у масці буде наперед вирішена.

— Але піти на обмін — отже, втратити Кульчинського?

— Так, — сказав Слєпньов, у глибині душі відчуваючи свою перевагу над Антоном Федоровичем. — Це означає втратити його.

— Тоді в чому сенс такого обміну? — трохи вже роздратовано запитав Рибалко. — Тільки в тому, щоб отримати дорогоцінну особу графа Войцицького?

«Еге, куди ти мітиш, голубчику Федоровичу, — подумав Слєпньов, — либонь, новий орден собі придивився або ж новий маєточок…»

Уголос він ледь не вимовив: «А хіба цього мало? Адже знайти графа просив сам князь Чорторийський». Але стримався, хоч якось особливо солодко і щемливо занило під ложечкою. Він раптом зрозумів: якби Юзеф Войцицький виявився живим і його вдалося звільнити… перед очима Слєпньова постала картина, коли він підвозить нещасного, такого, що геть схуд у полоні, графа до родового маєтку. Назустріч їм вибігає найпрекрасніша у світі жінка і радісно скрикує, а її великі, величезні очі, у яких, здається, готовий вміститися весь світ, світяться вистражданим щастям.

І це щастя подарував їй він, Слєпньов.

«Так-с, здається, старію», — подумав Василь Петрович.

— Якщо ми і відпустимо Кульчинського, — вимовив він, — то все одно цей, з дозволу сказати, шляхтич, по-справжньому отямитися не зможе. По-перше, буде цілковита підстава конфіскувати його маєтки на території Російської імперії. По-друге, якщо у нього справді є лігвище на території, яка відійшла до Австрії, то ним зможе зайнятися їхня поліція. До того ж їхній імператор — перед новою загрозою з боку відомого вам Наполеона (тут Рибалко не витримав і засміявся). Так ось, відомого вам узурпатора, який нібито хоче проголосити себе імператором, — продовжував Василь Петрович, не зваживши на сміх Рибалка. — І він, тобто австрійський імператор, допоможе нашому государеві знешкодити його ворога, яким і є так званий пан Кульчинський. Але я припускаю, що цей пан чинитиме нам опір при затриманні…

— Тоді доведеться його вбити, — незадоволено поморщився Рибалко. — Правильно я зрозумів, до чого ти хилиш?

— Так, доведеться-с укокошити, — скромно опустив очі Слєпньов.

— А як же з графом? — тепер уже лукаво запитав Рибалко.

— Будемо шукати. Хоч одного з цієї банди та візьмемо живенького. Дивись, не витримає нашого катуваннячка, викаже, де тримають графа, у якій-такій темниці.

На тому й розішлися. На їхнє щастя, наприкінці червня настала холодна дощова ніч. Під монотонний шум дощу п’ять невидимих тіней прослизнули до садиби князя Слуцького. Очолював групу найнадійніших рибалківських вихованців, звичайно ж, Василь Слєпньов. У цей час Мечислав Кульчинський ночував у свого товариша приблизно за півсотні верств від князівського маєтку.

Саме цієї ночі той, хто ховався під маскою Мечислава Кульчинського, написав дивовижні слова, адресовані графині Ядвізі Войцицькій:

«Ваша сонячна ясновельможносте! Не знаю, чи відішлю я цього листа. Під шум дощу в забутій Богом садибі, серед лісу, де давним-давно ступала нога гордої київської княгині, яка вирушала приборкувати убивць її чоловіка, я раптом уявив себе закоханим у неї дружинником. Я бачив, як вона, повертаючись додому з далекого Царгорода, ступила на борт лодії. Як одного разу, не витримавши, взяла подароване візантійським імператором намисто, темною безсонною ніччю одягла його і вийшла під високе небо. Світив місяць, довкола простягалося безкрає море, хвилі відбивали примарне місячне світло, яке падало на прикрасу, а за два кроки стояв закоханий дружинник, і серце його завмерло, і обличчя великої княгині було вашим, моя милостива пані…»

Цього листа лже-Кульчинський так і не відішле, і в майбутньому він опиниться серед інших доказів у паперах слідчого таємної канцелярії Його Імператорської Величності.

Сталося майже так, як і передбачили Слєпньов і Рибалко. Надвечір першого липня Кульчинський прибуває до князя Слуцького. Він, мовляв, їхав оце у своїх справах до Києва і не міг обминути князя. Вони справді раніше доволі часто зналися, і князю Янові вартувало неабияких зусиль грати відведену йому роль. Він подумки здригався, коли думав, хто перед ним насправді. Гість дуже тепло спілкувався з князівськими доньками, і старша, яка майже повністю підпадала під визначення «дівка-перестарок», до ранку наступного дня, після ночі безсонних мрій, уже бачила себе в ролі нареченої ще не старого, а головне, такого багатого удівця-шляхтича.

Треба сказати, що тут Кульчинський робить хід, який ледь не зірвав задумки мисливців на нього. Побачивши майже неприховану прихильність до себе княжни Софії, він після доволі багатого обіду, де на стіл сам виставив дуже старе італійське вино, яке нібито віз до Києва, немов ненароком заговорив про те саме легендарне кольє. І підступно натякнув, що він був би не проти побачити його на шиї прекрасної князівни Софії. Слова «така чудова шийка» і «прекрасна князівна» мали, звичайно, магічну дію. Врешті-решт князь піддався на вмовляння і пішов узяти коштовну прикрасу з тайника. «Не вкраде ж він і справді на очах у всіх», — подумав його світлість.

Звичайно, кольє на шиї князівни мало чудовий вигляд, як і на будь-якій жіночій шиї. Бо мати інакший вигляд воно й не могло. Але Кульчинський, звісно, про це не сказав. Він і не запропонував продати йому прикрасу, чим несказанно здивував і навіть спантеличив князя. Зате вже після обіду, прогулюючись із князівною Софією старим, добре доглянутим парком, пан Мечислав знову немов ненароком обмовився, що тепер мріє власними руками одягнути кольє на чарівну чиюсь шийку. Князівна Софія відчула, як у неї злякано і радісно застрибало серце. Вона навіть спинилася на хвильку від якогось дуже дивного передчуття.

— А хтось і не завадив би цьому, — сказала вона, лукаво кокетуючи.

— Ні, люба князівно, боюся, що це неможливо, — сказав Кульчинський.

— Ч-чому ж, чому? — з недобрим передчуттям запитала княжна.

Вони одійшли ще на доволі значну віддаль під заздрісним поглядом молодшої сестри Софії Віслави, яка крадькома спостерігала за парочкою із сусідньої алеї. І лише наприкінці алеї гість пояснив, доволі випробувавши терпіння князівни, яка готова була вже знепритомніти від страху за себе і недоброго передчуття, що він надто горда людина, хоч кольє й чудове, справді таки чудове. Ох, він хотів би одягати його на чиюсь любу шийку (при цьому пан Мечислав надто виразно подивився на князівну), але тільки за умови, що кольє належало б йому. «Чи не гадає цей пан, що батько подарує йому кольє?» — подумала було князівна. Але Кульчинський, ніби почувши її думки, сказав, що він був би радий, якби батько її князівської світлості, достойний князь Януш продав йому коштовність. За будь-яку ціну. Так, він знає, що ця прикраса дуже дорога і вартує шалених грошей. Але він готовий заплатити — сто, двісті тисяч чи й більше. Скільки потрібно.