Далі Прокіп Марушко повідомив без недомовок, що він планує останнє у своєму житті велике пограбування. Його запросили на ювілей барона фон Грецтвельхайма — одного з найбагатших людей Баварії і навіть Німеччини. З надійного джерела стало відомо, що саме в барона знаходиться легендарний смарагд, який належав колись знаменитому бургундському лицарю Карлові Сміливому. Побутує легенда, що цей смарагд приносить щастя і багатство. І мовбито бунтівник-герцог саме тому й загинув у війні проти французького короля Людовіка XI, що перед тим продав смарагд, аби за виручені гроші найняти швейцарських найманців. Це диво стародавніх майстрів, описане в каталозі найбагатших прикрас, який був таємно виданий у Франції в XVII столітті, давно не дає йому спокою — закінчив Прокіп. Колись він заради нього навіть здійснив небезпечний рейд до Франції. Але тоді він ще точно не знав, у кого саме смарагд, послуговувався чутками. Тепер знає. Якщо операція завершиться успішно, значить, йому і справді фортунить у цьому житті. Якщо він усе розрахував точно, то барон неодмінно покаже смарагд своїм гостям, серед яких очікується прибуття багатьох князів та графів, баронів, єпископів із Німеччини та Австрії, а можливо, і декого з королів. Ось із них він і має намір взяти останній, можливо, найбагатший вилов. Перед тим, як остаточно згорнути справу.

— І що ви про це думаєте, пане Слєпньов? — спитав Прокіп-Людвіг.

— Що я можу думати, — відповів Василь Петрович щиро, — якщо ви вже самі все вирішили.

— Це ви правильно кажете, — посміхнувся Прокіп, — я справді вирішив, і так тому й бути.

Цю операцію, справді останню з відомих пограбувань, здійснених Прокопом Марушком як людиною у зеленій масці, він провів блискуче. Як зміг переконатися Слєпньов, вона була, як дві краплі води, схожа на пограбування гостей на балу князя Любославського, яке він розслідував, хіба що з деякими місцевими нюансами.

Прокіп Марушко в образі князя Людвіга Другого прибув на ювілей до барона Зігфрида фон Грецтвельхайма. Прибув разом із прислугою й особистою охороною, яку складали найвідчайдушніші і не раз перевірені його зарізяки з Німеччини та привезені з колишніх польських володінь. Був цього разу серед них і Слєпньов. Попередньо Прокіп проінструктував їх, він мав уже план-схему замку барона, у якому перед тим довелося кілька разів бути. Він усе передбачив, як вони мають діяти. У потрібний момент вони відчинили потрібні двері, пропустили до замку ще кількох спільників. Людвіг Другий тепер також непомітно показав, де і кому бути. Він із точністю до хвилини розрахував той кульмінаційний момент, коли високопоставленим гостям, серед яких були баварський і саксонський королі, продемонструють дуже коштовний діамант. А за ним мала настати черга і заповітного смарагда. У скромній кімнаті поряд із залою для прийому їх четверо разом із князем надягли маски: він — свою улюблену зелену, вони — чорні. Четверо інших, які спустилися з даху основної будівлі палацу, за умовним сигналом з’явилися на підступах до залу і роззброїли охорону. Вони блискавично ввірвалися до зали, одразу взяли на мушку найвисокопоставленіших вінценосних осіб, і це унеможливило будь-який опір. Ніхто не захотів ризикувати життям таких високих гостей.

Тепер Слєпньов, знаходячись біля дверей, міг спостерігати, як людина у зеленій масці обходить ряди, як збирає коштовності. Вилов був багатий — крім заповітного смарагда, ще з півсотні «експонатів». Але ж сталося й прикре. Під час наступної частини операції — «Зникнення», або, як сказав їхній отаман, «Розчинення», — один з охоронців барона, який з’явився зовсім несподівано з потайних дверей, відкрив стрілянину. Він тут-таки був убитий влучним пострілом, але загинув і найближчий німецький спільник Прокопа Марушка Густав Балторесавн. Настрій отамана зіпсувався. Він ледве дочекався кінця балу, а потім й офіційного прийому для найвисокопоставленіших гостей, до яких князь анхельст-пфальцський, звісно, належав. Ще через день він виїхав у числі перших.

— Так, втратити Густава — погана прикмета, — сказав він у кареті, звертаючись до Слєпньова. — Це вже сигнал.

Шляхи довкола баронського і навіть сусіднього замків були перекриті баварською поліцією і королівською гвардією. Браві баварські гвардійці обшукували навіть деяких гостей та їхніх слуг. Заглядали в карети і під карети. Але обшукати князя анхельст-пфальцського, звичайно, не посміли. Прокіп-Людвіг ще накричав на надто ретельного поліцая, який спробував заглянути за завісу його князівського диліжанса.

— А знаєте, тепер труп Густава напевне виставлять на якійсь площі для опізнання, — похмуро сказав князь, коли вони від’їхали від останнього поста, який перегороджував дорогу.

— Ви боїтеся, що хтось упізнає? — спитав Слєпньов.

— Ну, це навряд, — відповів Марушко після невеличкої паузи. — Хоч, звісно, така небезпека існує. Густава таки знали деякі купці і міняйли, звісно, під іншими іменами. А таки доведеться вжити додаткових заходів безпеки. Доведеться.

Він ударив спересердя кулаком об стінку карети. Потім хитнувся вперед, наче хотів щось сказати, але промовчав. Уже через кілька сотень метрів лісової дороги додав із гіркотою в голосі:

— Суть у тому, що я його поховати, як обіцяв, не зможу. Не викрадати ж труп. Напевне, охоронятимуть, та ще й, дивись, подвійною охороною.

Якийсь час їхали мовчки. Василь Слєпньов міркував, як тепер, після цієї невдачі, хоча й відносної, можуть змінитися плани Прокопа.

— Та ще справа в тому, — озвався по якомусь часі господар диліжансу. — У тому справа, пане Слєпньов, що Густаву було за п'ятдесят. Ми майже ровесники з ним. Значить, і справді пора подумати про спокій. Спокій душі, ха-ха. Так, пора.

Майже цілий тиждень князь Людвіг не виїжджав із замку. Два дні він взагалі пив по-чорному, не виходячи із спальні, куди йому приносили вино, міцний шнапс і наїдки. Двічі серед ночі він викликав до себе Слєпньова, та, випивши з ним, відсилав його. Він спробував було накричати на свого ад’ютанта-секретаря, та спохопився, махнув рукою: йди, мовляв, геть, не тривож душу. Виявляється, цей страшний чоловік мав якісь почуття! Та ще й неабиякі! І як дізнався далі Слєпньов, він не просто мав почуття, а був ще і закоханий.

Ще кілька днів проминуло, і князь сів на коня, сам, без охорони, помчав кудись стрімголов. Повернувся через два дні, щось похмуро насвистуючи, і знову замкнувся, тепер уже у своєму кабінеті. Лише на восьмий день після повернення з поїздки до барона фон Грецтвельхайма князь нарешті знову покликав до себе свого ад'ютант-секретаря. Коли той зайшов, він побачив господаря кабінету трохи змарнілим, з невеликими мішками під очима. Але він був уже цілком тверезим. Усе-таки князь запропонував випити за упокій душі їхнього спільника, його брата, як він сказав. Коли вони підняли фужери, пропустили кілька разів по добрячій порції червоного вина, яке взагалі було улюбленим напоєм князя, — сказав, дивлячись уже майже весело на свого ад’ютанта-секретаря:

— А мені, щоб ви знали, хочеться, навіть дуже хочеться вас застрелити, милостивий сударчику. Так-так, усі нещастя мої і невдачі почалися з вас. І де ти взявся на мою голову?! Сидів би собі у своєму Пітербурсі, — він умисне сказав неправильно. Та ще й скривився, мов кисличку з’їв. — Сидів би та по корчмах волочився чи за спідницями. Так ні, понесло його хтозна-куди.

Але вже за хвилину він цілком серйозно подивився на Слєпньова своїм пронизливим поглядом, аж Василеві Петровичу захотілося поменшати, сховатися. Та очі князя несподівано потеплішали.

— Та добре вже, не суптеся, пане ад'ютанте, — сказав він. — Ви справді виявилися і найхитрішим, і найдостойнішим моїм противником. — Він погрозив пальцем, потім постукав ним по фужеру, прислухався, як дзвенить кришталь. — Але я остаточно прощу вас, якщо ви допоможете мені у другій моїй операції. Не забули, що я казав? Хоч яка тут до біса операція, коли йдеться про жінку! Так, пане, якийсь там колишній таємний співробітник, про жінку. Якби не ви, я б, можливо, тримав цю жінку у своїх обіймах і милувався б на кольє княгині Ольги, яке сам і одягнув би на її шию. Гарну шию, признайтеся, ви ж її бачили…