З подальшої його промови Слєпньов зрозумів, що єдиний вихід для нього, сіромахи, — стати на службу до людини в помаранчевій масці.

— Адже так мене довго називав пан чиновник таємного відділу? — посміхнувся господар.

Далі з якоюсь інтимною ноткою в голосі він сказав, що так, у нього є слуги, спільники, їх йому не бракує, та й соратники є, якщо хочете. І все-таки він буде відвертим — справжніх друзів і помічників, хоч це й може здатися дивним, всього троє. Так, троє, тут він гранично відвертий. Слєпньов може стати четвертим. Це аж ніяк не підступ, не пастка, тим більше, не лестощі.

— У мене немає потреби лестити вам, пане Слєпньов, — сказав Естерхазі-Кульчинський. — Я надто добре вас вивчив. Ви розумний, хитрий, вмієте вивернутися навіть там, де здається, що й виходу жодного немає. До того ж ви в міру освічений, пане Слєпньов, а такі люди навіть на початку дев’ятнадцятого століття на дорозі не валяються. За своїм характером ви авантюрист, як, утім, і я, не буду приховувати. Але також із розумом і тверезим розрахунком. Отож перед вами дві дороги: або туди, назад, у зашморг чи під кулю. Або до мене. За вірну службу на вас чекає забезпечена старість. Але, звичайно, не за гру, яку ви вже, можливо, замислили, а за справжню службу. Чекає дворянське звання і маєток, до того ж непоганий, чи в Австрії, чи в Угорщині, Італії, Німеччині. Не дивуйтеся, побудете трохи зі мною, дізнаєтеся, що я можу. Бачите, вибір у вас багатий. Маю на увазі, щодо того, чиїм дворянином стати в майбутньому. Не поспішайте, у вас є можливість подумати до завтра. Якщо відмовитеся, з поваги до вас вбивати не будемо, як ви можете подумати. Вільні будете йти куди завгодно. Відвеземо, звісно, подалі від цього замку, а там уже — вольному воля. Ось і все. А поки що прошу повечеряти зі мною.

Слєпньов, котрий чекав, що пропонувати себе і переконувати йому доведеться самому, здивувався такому розрахунку уявного графа Естерхазі. Він одразу пропонував встановити між ними довірливі стосунки, наче вирізняючи Слєпньова з маси тих, що служили йому…

Вони перейшли до графської їдальні. Уже за витончено сервірованим столом Слєпньов ледь не похлинувся вином, коли завважив чергового лакея, що підійшов до них із тацею в руках. Це, без сумніву, був граф Юзеф Войцицький, знайомий йому за портретом у графському маєтку. Він майже не змінився зовні, якщо, звісно, не рахувати лакейської лівреї. Та замість твердого, мужнього погляду, як на портреті, у цього чоловіка, що схилився біля столу, був інший погляд — згаслий, потьмянілий, майже неживий. Його очі неначе присипав попіл.

— Впізнаєте? — спитав Естерхазі.

— Здається, так, — відповів Слєпньов.

— Колишній граф Войцицький, — сказав Естерхазі буденно. — А тепер — просто мій лакей Юзеф.

Слєпньов дивився, як лакей Юзеф розставляє тарілки, і відчув, як сам немов провалюється в безодню, яка розверзлася просто перед ним. Лише ніхто цього не бачить.

Безодня глибшала від спокійного, трохи іронічного погляду господаря, який просто знайомив гостя з лакеєм, дозволяючи собі маленьку аристократичну примху.

— До речі, Юзефе, — сказав Естерхазі, — цей чоловік — колишній таємний агент із Петербурга. Він зовсім недавно бачив графиню Ядвігу. І може потвердити, що вона жива-здорова. Спитай його сам, я дозволяю.

— Це правда? — тихо спитав лакей.

— Так.

Того вечора самовладання ледь не покинуло Василя Петровича. Він пив і їв, відповідав на запитання господаря про своє минуле і раптом явно, цілком зримо побачив себе зовсім маленьким на батьківському хуторі Левчинці. Ось він виходить за ворота і вперше бачить дорогу в широкий, неозорий світ. Перед ним лежить пшеничне поле, схоже на густий, непрохідний ліс. Але як воно манить до себе…

— Васильку, де ти, Васильку? — чує він мамин голос.

«Як би мені хотілося стати цим маленьким хлопчиком!» — думає Слєпньов і повертається до реальности.

Лакей-граф міняє йому тарілку. Рухи у нього умілі і добре розраховані, обличчя застигле, на ньому годі щось прочитати. Це догідливе обличчя лакея, хоч незвично витончене і благородне.

— Ваше здоров’я, — піднімає фужер уявний граф Естерхазі.

Слєпньов уже майже переконаний — і це не його справжнє обличчя. Найвірогідніше, це друга і не остання маска. Не остання? Він дивується несподіваній думці, він ще не знає, що знаходиться зовсім поряд від істини. Раптом йому здається, а може, ще не все втрачено, може, йому все ж таки не доведеться служити цьому страшному, хоч і розумному чоловікові? Може, є якийсь вихід? Який? Йому невідомо. Він знає одне — треба жити і боротися. Боротися хоча б заради… А втім, якщо доведеться пристати на умови (а іншого виходу в нього справді немає) цього страшного, дивного, безумовно, непересічного, а може, і геніального чоловіка, що ж… Чи не все одно, де жити у власному маєтку… На батьківщині чи десь там, як він казав — в Австрії, Німеччині, Італії…

«Ні, не все одно», — раптом розуміє Василь Слєпньов і вкотре до болю в щелепах стискує зуби.

Це була подорож кількома країнами. Подорож багатого угорського феодала графа Естерхазі. Зі слугами й охороною. Він їхав, звісно, не криючись, відверто, розкошуючи. У Будапешті у графа були якісь справи, зустрічі з іншими, рівними йому угорськими вельможами. Далі відвідали Відень, де граф побував із візитом у знайомої високоповажної дами, а разом із нею — у Віденській опері.

— Шкода, що вже помер Моцарт, — сказав він після вистави, уже в готелі, де зупинився. — Ніхто не вмів диригувати так, як він.

Його слова адресувалися Василеві Слєпньову, котрий їхав разом із ним в екіпажі на правах особистого слуги. За дні мандрівки Василь Петрович чимало-таки почув цікавого, дуже вже цікавого для себе. Бо дорогою Естерхазі-Кульчинський багато розказував.

— Ви, вважайте, єдиний, кому я це розповідаю, — кілька разів наголосив граф.

Він не раз запитував себе — навіщо ця людина розповідає про своє дитинство і юність, про свої численні пригоди, про те, хто він насправді. І якось після чергового монологу, дивлячись за вікно карети, за яким миготіли придорожні дерева, зрозумів: навіть цьому страшному чоловікові потрібно було, виявляється, вилити душу. Адже нікому з найближчого оточення, ні, тим більше, так званим друзям зі шляхтичів Марушко-Кульчинський-Естерхазі відкритися не міг. З другого боку, своєю сповіддю він ще більше прив’язував Слєпньова до себе, прозоро натякав на те, що вони відтепер нерозлучні, що нікуди новому партнерові не дітися.

Василь Петрович це розумів і сам. Обставини складалися так, що, крім цієї людини, він нікому не був потрібен, та й поза своїм оточенням він — ніхто, навіть якби його не вбили за спробу втекти, а покинули в якомусь населеному пункті Європи. Щоправда, була обставина, збагнути яку він не міг. Напередодні від’їзду він став свідком розмови графа Естерхазі з людиною, яку не міг не впізнати. Це був той, хто називав себе ротмістром Кругловим. Ні, він не міг помилитися, обізнатися, адже надто вже добре його запам’ятав. Точніше, він чув тільки уривки розмови, з якої зрозумів, що Круглов повертається до Росії, щоб напасти на якогось багатого купця Гжесов’яка, а Естерхазі рухатиметься на захід.

Слєпньов раптом відчув себе майже у звичній ролі — шпигуна, розвідника у стані ворога. Якщо людина в помаранчевій масці має намір все-таки повернутися у межі Російської імперії, то, може, і в нього є шанс повернутися разом із ним, чому б ні?

Отож за дорогу Слєпньов дізнався дуже і дуже багато. Постарався все запам’ятати. А диви, що-небудь згодиться… Як згодом виявилося, він цього разу не помилився. Але куди вони їдуть і навіщо? Три тижні після їхнього виїзду з Відня, і відповідь з’явилася сама собою. Вони покинули власне Австрію і їхали вздовж гір південної Богемії. У лісі, який починався за довгою лисою горою, екіпаж і його ескорт зупинилися біля невеликого, схожого на будиночок лісника помешкання. Назустріч їм вийшов чоловік років сорока, зодягнутий у червоний камзол, і про щось заговорив із графом.