Позаяк втекти все одно неможливо, його просто пристрелять. І все це виглядатиме майже правдоподібно. Либонь, напише потім у рапорті бравий ротмістр: «Намагаючись приспати пильність охорони, злочинець зробив те і те». Не важко буде щось вигадати, якщо хочеш зберегти власне життя.

Шанс він отримав, не доїжджаючи до Корця. Конвойний екіпаж зупинився на поштовій станції, щоб напоїти коней та поповнити запас вівса. Поки кучер ходив по провіант, вони почули голоси: очевидно, на станції стояла ще чиясь карета. І раптом Слєпньов почув, як хтось — чи не служник — сказав, звертаючись до когось невидимого: «Зараз буде готово, пане Єзерський».

«Пан Єзерський, пан Єзерський, — машинально почав згадувати Слєпньов. — Десь я чув це прізвище».

І раптом неначе блискавка пронизала його. Так, Станіслав Конарський, розповідаючи про свої пригоди, як його везли до лісової в’язниці, пригадав, що на запитання: «Хто іде?» — відповіли комусь: «Шляхтич Єзерський».

«Зараз або ніколи, — вирішив Слєпньов. — Мені втрачати нічого».

Він подався вперед, блискавичним порухом ударив жандарма, який сидів поруч, ліктем під бік, рвонувся до затуленого цупкою тканиною вікна карети, закричав щосили:

— Пане Єзерський, врятуйте мене, я друг Мечислава Кульчинського!

— Мовчати, — зашипів ротмістр, погрожуючи пістолетом.

Але було вже пізно. У двері карети постукали, і владний голос наказав відчинити двері.

— Тут жандарми його величності, — сказав Круглов, але чоловік знадвору явно проігнорував його слова.

— Відчиніть двері, інакше я висаджу їх і стрілятиму, — попередив він.

Круглову довелося виконати наказ. Усередину карети заглянув високий, ставний чоловік і запитав, хто вони такі.

— Я ротмістр Круглов і везу в губернію небезпечного державного злочинця, — відповів ротмістр і направив на Єзерського пістоль.

— Я не злочинець, — сказав швидко Слєпньов.

— Мовчати, — наказав Круглов.

— Хто ж ви? — Єзерський звертався уже до Слєпньова.

— Веслав Слєпньовський, — вирішив сказати напівправду Василь Петрович.

— Ось як! — вигукнув Єзерський. — І ви хочете, щоб я вас визволив?

— Так, — сказав Слєпньов.

— Відійдіть, милостивий сударю, інакше я буду змушений вбити вас, — пригрозив Круглов.

— Добре, — сказав Єзерський.

Він нагнувся, нібито намагаючись зачинити двері, і раптом зробив блискавичний випад догори і вибив пістоля з рук ротмістра. Наступної миті він так само блискавично стрибнув на одного з жандармів, при цьому вдаривши Круглова в груди.

— Ані руш! — наказав ще один чоловік, який з’явився з пістолем у руках у дверях карети.

Другий жандарм, якщо й хотів чимось зарадити, то навряд чи зумів би скористатися рушницею всередині карети. Не встигли вони й оком змигнути, як їх обох роззброїли.

— Ви будете відповідати… — почав було ротмістр, але замовк від удару руків’ям пістоля в обличчя.

Так сам рішуче Єзерський наказав віддати ключі від наручників і кайданів. В’язня швидко звільнили. За кілька хвилин Слєпньов уже сидів в іншій кареті, яка швидко мчала тим само шляхом, яким його щойно везли на смерть. Його визволитель попередив Круглова, що будь-яка спроба переслідування коштуватиме йому життя. А втім, той не швидко міг би вжити якихось заходів, позаяк на його зап’ястях були слєпньовські наручники, а двері карети — закручені ланцюгом. Навздогін їм здивовано дивилися служки маленької поштової станції, котрі намагалися зрозуміти, що ж відбулося щойно на їхніх очах.

Коли вони від’їхали на безпечну відстань, Єзерський звелів своєму кучерові-помічнику звернути на бічний шлях. Коні пішли повільніше.

— Настав час поговорити, — сказав Єзерський.

— Та, мабуть, пора, — погодився Василь Петрович.

— Якщо ви той, хто називає себе Слєпньовським, тоді не розумію, чому ви мене покликали? Ви не друг, а ворог Мечислава Кульчинського. Я змушений буду вас убити.

— У мене не було вибору, — зізнався Слєпньов. — Так, не було з чого вибирати. Ви ж бачили, що мене везли жандарми.

— Ну й що? — єхидно посміхнувся Єзерський. — По суті, ви й сам жандарм.

— Майже так… — згодився Слєпньов. — Лише з тією різницею, що я був ним. Хтось звів на мене наклеп або я став заручником у незрозумілій мені грі… — Василь Петрович зітхнув і вирішив, що коли вже викладати, то майже всю правду і до решти. Може, саме в цьому його порятунок.

— Мене не просто везли жандарми, — сказав він. — Мене повинні були вбити «при спробі втекти». Якби я не зустрів вас, це сталося б, неодмінно сталося б, і дуже швидко. Незабаром після тієї станції, я так гадаю.

— Звідки вам це відомо? — недовірливо подивився Єзерський.

— Підслухав їхню розмову, оце й усе.

— На що ж ви сподіваєтесь тепер? — запитав Єзерський.

— На зустріч із вашим паном… з Мечиславом Кульчинським.

— Навіщо? Навіщо це вам?

— Скажу йому особисто.

— Боюся, тоді у вас зовсім не лишиться шансів, щоб живим зостатися, — гмукнув іронічно Єзерський.

— Можливо, — погодився Слєпньов. — У мене й так надто мало цих шансів. Якщо чесно, то майже немає зовсім. Але врятуватися я можу, лише зустрівшись із паном Мечиславом. Це потрібно і мені, і йому.

— Йому?

— Так, йому, — твердо сказав Слєпньов.

— Але навіщо? — щиро здивувався супутник Слєпньова.

— Я не так добре вас знаю, щоб відкривати навіть значно меншу таємницю, — сказав Слєпньов.

— А ви не боїтеся, що я отут вас коцну і ніхто й не пригадає, як вас там звали?

— Ви можете мене вбити, — сказав Слєпньов. — Але коли-небудь, коли пан Мечислав дізнається, навіщо я прагнув потрапити до нього, боюся, ви дуже пошкодуєте про це.

Він блефував, і це небезпечне блефування, ця небезпечна гра ставила його на грань, на останню межу, за якою могла бути безодня. Але, схожий на плавця, котрого буря застала посеред озера, Слєпньов відчайдушно намагався пливти, щоб зрештою дістатися берега. Схоже, на березі його підстерігав могутній хижий звір, але виходу у нього не було. Був тільки шанс поборотися за життя. Поки не ступить на той берег, не відчує під ногами якусь опору.

— Цікавий ви тип, як подивитися збоку, — сказав Єзерський.

— Ото й тільки? — невесело усміхнувся Василь Петрович.

— Не розумію, чого ви хочете. — Єзерський пильно подивився на нього. — Відчуваю, що брешете, але може бути, що й ні.

Він ще раз пильно глянув на Слєпньова, махнув рукою, карета рушила, а Єзерський сказав:

— Що ж, я відвезу вас туди, куди ви так прагнете. Але якщо ви блефували, то я першим із задоволенням застрелю вас, як шолудивого пса.

— От і домовились, — майже весело сказав Слєпньов. — До речі, а випити у вас не знайдеться? Я щось починаю відчувати в цьому потребу.

Його супутник подивися на Слєпньова вже з непідробним інтересом. Повагавшись, дістав із-під сидіння флягу.

— А ви, здається, і справді гідний супротивник.

Як виявилося, шлях перед ними лежав довгий, набагато довший, ніж уявляв Василь Слєпньов. Спочатку вони зупинилися на якомусь хуторі, де провели ніч. Уранці попутник Єзерського привів двох породистих коней. Єзерський сказав, що саме на них вони поїдуть далі. Він повідомив Слєпньову, що той гратиме роль його слуги. Треба перевдягтися відповідно. Зараз вони легально перетнуть новий російсько-австрійський кордон, щоправда, ще як слід не обладнаний. Вони благополучно перейшли цей кордон, навіть не помітивши його.

Далі їхали верхи мимо Кременця і Тернополя, ночували де на заїжджих дворах, де у невеликих пришляхових корчмах, кілька разів — біля вогнища в лісі. Не раз Слєпньов мовчки дивувався хитрости і витривалости свого супутника, який так спокійно, гідно витримував нелегкий шлях. Він умів ладнати з людьми — чи то знайомий дрібний шляхтич, чи селянин-галичанин, у якого вони запасалися провіантом на дорогу. Він міг спати, підклавши під голову сідло, і дуже спритно руками спіймати птаха, який причаївся на скелі. Єзерський — чи лже-Єзерський — володів польською, українською і навіть, як виявилося наприкінці шляху, угорською мовою.