Якщо ж поміркувати про те, чому Прокіп Марушко майже до кінця відкрився Василеві Слєпньову, то неодмінно доходиш висновку, що йому дедалі нестерпніше бути інкогніто — відомим і водночас, по суті, ніким, фантомом. Що з того, що багато людей знали його як Мечислава Кульчинського, Ференца Естерхазі або Людвіга Другого, не кажучи про кілька інших, непостійних імен на зразок італійця-купця Роберто, того ж таки Беркончіні чи ще кілька австрійських його личин. Багатих шляхтичів було хоч греблю гати, трохи менше, але також немало — графів і князів. Але Прокіп Марушко був один! Саме про нього, про його своєрідну кар’єру і здібності не знав ніхто. І бажання розповісти, повідати про себе бодай одній-єдиній людині (після невдалої спроби з графинею Л.), після чого її збиралися безжалісно знищити, було виявом звичайного людського самолюбства і марнославства, властивим навіть такій непересічній особистості, як Прокіп Марушко. Вони, ці вияви, і вихлюпнулися у сповідь або навіть цикл сповідей, якими Прокіп поділився з Василем Слєпньовим.

Що ж до його дочки Пелагеї, то про її долю Прокіп дізнався також випадково. Під час нападу обличчя слуги, котрий приніс за повелінням свого пана коробку з коштовностями, здалося йому знайомим. Уже отримавши бажаний скарб, Прокіп згадав: ба, та це ж один зі слуг пані Зайончковської. Ні, він мав добру пам’ять і не міг помилитися. Але як він тут опинився? Заінтригований, Прокіп бере із собою слугу, начебто як заручника. Уже через десяток верст шляху у кареті Прокіп починає розпитувати свого заручника про те, хто він та звідки родом, чи давно він у цього пана. Він дізнається, що не так і давно, що ще два роки тому він жив зовсім в іншому краї.

— А де ж саме? — цікавиться Прокіп.

— Та у маєтку пані Зайончковської, — каже полонений.

— Пані Гелени Зайончковської? — уточнює Прокіп.

— Так, — бентежиться заручник. — То ви її знали?

— Знали? — роблено дивується Прокіп. — Чому знали, хіба з нею щось сталося?

— Авжеж, сталося, — бентежиться колишній слуга пані Гелени. — Та її ж…

Він замовкає, ледь не вимовляє, що її ж убив той самий розбійник у помаранчевій масці.

— А як ти опинився в цього пана? — допитується. Прокіп.

— То ж після смерті пані Гелени її спадкоємці, щоб їм добра не було, — каже заручник, — продали маєток і частину душ.

— Он як, — тепер уже щиро дивується Прокіп і, збагнувши, що йому нічого боятися, знімає маску.

— Ти впізнаєш мене, Архипе? — питає він.

Архип придивляється, блідне на обличчі, відвертається, знову дивиться.

— Боже мій, невже Прокіп?! — ойкає, ледь не зомлівши, Архип. — Невже пан управитель?!

— Авжеж!.. — сміється Прокіп.

Він привозить Архипа до себе в маєток, пропонує випити, і за чаркою вони згадують і згадують. Нарешті Прокіп підходить до того, про що й боявся питати, — про долю Яринки.

— Яринка тоді померла, коли народжувала, — відповів Архип.

— Тоді? — Прокіп відчув, як кров ударила йому в голову. — Коли тоді?

— Та десь через місяць, як ти, ви втекли, вибачте, зникли, — повідомив Архип.

Прокіп був вражений, як, може, ніколи в житті. Виявляється, Яринка не просто сиділа в підземеллі, а мала в собі плід. Його плід, його дитину.

— Розповідай, — звелів Архипу.

З подальшої розповіді він дізнався, що дитина, дівчинка, народилася недоношеною, дуже вже маленькою, ледь живою. Як жартував потім дід-садівник, її можна було купати у невеличкій кварті для молока.

Можливо, ця крихітка і не вижила б, якби не підтримка пані Гелени. Пані пройшла через приниження, якому її піддав Прокіп, і не просто пройшла, а зазнала неабиякого потрясіння, а вона ж була в нього по-своєму закохана. Отож, дізнавшись потім, що Яринка з її волі сиділа в такому страшному ув’язненні вагітною, вона після пологів і смерти Яринки несподівано пройнялася співчуттям до дочки своєї нещасної суперниці. Для маленької Пелагеї терміново знайшли годувальницю, з Проскурова виписали дитячого лікаря, а згодом і знаменитішого медика із самої Варшави. День і ніч не відходила пані Гелена від ліжечка немовляти, весь час молила Бога, щоб ця нещасна крихітка вижила. Вона, здавалося, ладна була віддати за її життя що завгодно. І диво — або майже диво — сталося. Пелагея таки лишилася жити, хоч у дитинстві дуже хворіла. Але вже до років семи-восьми завдяки турботам пані Гелени, яка стала чимось на зразок її названої матері, а також діда, панського садівника, Пелагея була доволі вродливою і доглянутою дівчинкою. Пані Гелена іноді навіть думала, чи не удочерити це невинне створіння, яке стало, як вона вважала, її викупом за гріхи у цьому такому грішному світі. Зустрівшись із Прокопом на балу і спілкуючись із ним потім, Гелена Зайончковська про дочку нічого не сказала. Спершу вона хотіла здивувати Прокопа, але згодом вирішила зробити йому сюрприз. Вона збиралася, коли приїде гостювати до нього в маєток, взяти із собою маленьку Палазю. Уявляла собі Прокопове обличчя, коли той дізнається, кого ж насправді вона привезла із собою як найдорожчий подарунок. Навіть подумувала, чи не стане Пелагея їхньою спільною донечкою. Про нове, щасливе життя утрьох вона потаємно мріяла, коли поверталася додому після балу і гостин у родичів. На жаль, цьому побаченню не судилося відбутися. Саме на тій дорозі Гелену Зайончковську перестріли люди страшного розбійника в помаранчевій масці. Коли ж Гелена Зайончковська загинула за наказом Прокопа, маєток разом із кріпаками поділили її родичі. І даремно дід Пелагеї вмовляв не розлучати його з онучкою.

— Мені садівники не потрібні, — відповів той, кому дісталася Пелагея, — а ось із неї вийде гарна покоївка. Оченята розумні, кмітливі, — і він стиха засміявся.

— Як його ім’я? — спитав Прокіп Архипа.

— Кого?

— Того, кому дісталася моя дочка?

— Здається, шляхтич… почекай, дай згадати, — Архип наморщив лоба, довгенько думав і таки пригадав, — точно, шляхтич Каспрушак.

— Куди він повіз її, не знаєш?

— Та десь, здається, під Рівне чи що.

— Добре, давай ще вип’ємо, — сказав Прокіп.

За кілька місяців після тієї розмови шляхтич Матеуш Каспрушак виїде оглядати недавно засіяне поле. Із лісочка, мимо якого він проїжджав верхи на своєму улюбленому коні, прогримів постріл. Прокіп завжди стріляв влучно. Зляканий кінь довго ніс за собою полем тіло Матеуша Каспрушака. Потім він волочив це тіло полем, ріллею, з якої вже витикалися перші червонясті паростки. З погляду слідчого, який прибув із міста, це було дуже дивне вбивство. Ніхто не намагався пограбувати ні самого Каспрушака, ні його маєтку. Куля, яку дістали з тіла, була зі зброї, доступної лише багатим шляхтичам. Розслідування теж багато не дало. У пана Каспрушака не було ворогів серед шляхтян, здатних на вбивство. Якось він посварився зі своїм далеким родичем Тадеком Левончиком, але той на момент убивства був у Кракові, що засвідчили і його слуги, і ще один шляхтич, з яким він їздив туди, отримавши повідомлення про спадщину від свого родича.

Слідство закінчилося нічим. Але до того часу у Каспрушака Пелагеї вже не було, і Прокіп знав про це. Напередодні у Каспрушака побував один із його спільників, колишній шляхтич, який нібито шукав собі майстра-тесляра, знаючи, що Каспрушак останнім часом продає своїх кріпаків. Він і дізнався, що цей пан так само за борг у числі десяти інших кріпаків віддав і Пелагею, тепер уже ставну, вродливу дівчину. Віддав графині Войцицькій, матері Юзефа Войцицького. Прокіп дізнався також про подальшу долю Пелагеї, звичайно, не через Архипа, а через свою добре поставлену розвідку. Що стосується Архипа, його прийняли до банди, але вже на першій операції він виявив себе боягузом і після відступу був безжалісно вбитий, хоч Прокіп і не захотів брати гріх на душу, доручивши цю справу одному зі спільників.

Відтоді думка про дочку і її долю не давала Прокопові спокою. Знайшов він її не одразу. Якийсь час навіть боявся зустрічі. Він посилає свого розвідника, який під виглядом купця побував у маєтку Войцицьких. Так він дізнався, що його доньці живеться у ліберальних Войцицьких доволі непогано. Вона потрапила до дворової челяді. Прокіп довго не міг вирішити, як вчинити з донькою. Попросити продати її за будь-яку ціну? Але могло виникнути питання, чому саме її? А будь-яких зачіпок, які дозволяли б мисливцям на нього вирахувати, хто ж ховається під помаранчевою маскою, Прокіп не міг допустити. Викрасти дочку також було небезпечно. Не сама операція лякала, він міг її обставити блискуче, комар носа не підточив би, і ніхто б не постраждав, хвилювало те саме прокляте запитання: «Навіщо?» За ним і друге: «Хто?»