Чи варто дивуватися, що граф Естерхазі незабаром зникає. Усі його документи, звісно, благополучно перекочовують до Прокопа Марушка. Цю операцію Прокіп приурочив до чергового приїзду управителя, про що він дізнався від свого приятеля-графа. Зникає й управитель. Прокіп викликає до себе його помічника, але той не доїжджає навіть до Відня, позаяк дорогою на нього нападають розбійники. А через два місяці він сам уперше з'являється в замку в образі графа Естерхазі. Прокіп-Естерхазі оголошує, що він не дочекався ні управителя, ні помічника, а через те й приїхав. Він проводить «розслідування», виявляє чималеньку «нестачу» й оголошує, що обидва вони втекли з великою сумою грошей. Звісно, ніхто з підлеглих не став перевіряти. Відтепер граф живе якийсь час у замку, але вряди-годи мандрує «до Відня». Приблизно через рік у Трансільванії уже орудує грабіжник у червоній масці. Згодом про його пригоди з'являться легенди і повість у Румунії.

До речі, діяльність Прокопа Марушка у п’яти різних країнах сприяли тому, що йому було доволі легко збувати награбоване. Він продавав, скажімо, німецькі коштовності і картини у Польщі, польські — у Німеччині, Угорщині, Трансільванії тощо. На нього полювали, але полювали за конкретним бандитом у помаранчевій, зеленій, синій, фіолетовій і червоній масках. Інтерполу ще тоді не було і зв’язків між поліціями різних країн також, а країн тих було у Європі в кілька разів більше, ніж тепер. Якщо й були якісь зв’язки між правоохоронцями, то тільки сусідніх країн. Відтак пошуки ні до чого не приводили.

Прокіп Марушко мав три основні лики, також маски — шляхтича Мечислава Кульчинського, князя Людвіга Другого анхельст-пфальцського, графа Ференца Естерхазі. Щоправда, в Італії він ще був купцем Сільвіо Беркунціні, а в Австрії, поза Віднем, бароном Фрідріхом фон Гальдхайном. Але дві останні личини — це все-таки тимчасові фантоми, його своєрідні примхи. Постійними були три перші, з якими він навіть частково зрісся.

Уже майже місяць Василь Слєпньов жив у маленькому князівстві Анхельст-Пфальц. За цей час йому як особистому ад’ютанту-секретарю довелося кілька разів супроводжувати князя Людвіга Другого. Таку посаду вигадав для нього Прокіп Марушко. І він міг пересвідчитися в тому, що справи у князівстві йдуть досить і досить непогано. Їдучи містечком чи й навіть селом, князь міг ткнути пальцем і сказати, усміхаючись:

— Ну, як, пане ад'ютанте? Чистенько скрізь, га? Не те, що у вашій задрипаній Росії чи навіть Польщі, чи не так?

— Та й Польща ваша теж, — якось дозволив собі трохи огризнутися Василь Петрович.

— Моя, та не моя, — засміявся князь. — Якщо вже бути відвертим, то наша з вами батьківщина — Русь. А деякі оригінали у тих краях ще й Україною її називають. Читали такого собі Івана Котляревського?

— Ні, — признався Василь Петрович.

— А я читав, — посміхнувся Прокіп Марушко. — Цікава книжечка, скажу вам. Задумав цей дивак по-малоросійськи «Енеїду» відтворити. Ту саму, Вергілієву. Ну, як вам це подобається?

— Та вже ж, спроба цікава, — скептично буркнув Слєпньов.

Він і справді мав можливість упевнитися в тому, що піддані поважають і навіть люблять свого князя. Це його здивувало, а потім збентежило. Василь Петрович не був надто сентиментальним, однак думка про те, кого так поважають ці люди, які нічого не підозрюють, змушувала його не раз мимоволі здригатися. «Так, цей світ жорстокий, але ж не такою мірою», — подумав він одного разу під час чергової поїздки, коли обдумував почуте від самого Прокопа про його жебрацький шлях, потім шлях нагору, і подумки підрахував кількість його жертв та уявив способи їх знищення.

Але саме після цієї поїздки, неначе почувши його думки, Людвіг-Прокіп запросив його до себе у кабінет. На столі стояв чималий бутель у плетеному кошику.

— Пригощайтеся, — сказав Людвіг-Прокіп і показав на бутель. — Чудове вино, щойно привезли з південної Франції.

Вони надпили з фужерів, які наповнив червоним, аж брунатним вином слуга, помовчали. Прокіп-Людвіг підніс фужер на рівень очей, подивився, відверто милуючись, простяг руку до світла, яке падало з вікна. Трохи помовчали, і Василь Петрович був змушений визнати, що вино таки справді чудове. «Цікаво, чи він просто запросив мене, щоб пригостити?» — подумав Слєпньов.

— Як ви вважаєте, пане мій ввічливий секретарю, — трохи іронічно запитав князь, — що мене найбільше мучить весь цей час, відтоді, як ми тут?

— Не можу знати, ваша світлосте, — відповів Слєпньов, стараючись приховати іронію.

— А подумайте гарненько. — Князь надпив трохи вина, поставив фужер на стіл. — Можливо, від вашої відповіді залежить ваша і навіть моя доля.

«Та пішов би ти зі своїми запитаннями і відповідями», — подумав Василь Петрович, але, звісно, промовчав.

Він уже зрозумів, що не в змозі убити цю дивну людину, водночас пожертвувавши собою. Не лише тому, що охорона у князя-графа-шляхтича була чудовою і пильною. Не піднімалася рука, ось яка біда. Та й втікати йому було нікуди. Він досі стояв над безоднею. І все-таки відповідати князю треба. Він задумався, надпив кілька ковтків чудового провансальського вина, а тоді сказав:

— Можливо, я вас і розгніваю, ваша світлосте, але, здається, ви думаєте про те, чи не покинути небезпечне ремесло і не зупинитися та не осісти де-небудь раз і назавжди.

Слєпньов, не без вагання висловивши те, що думав, чекав, що його співбесідник і господар спалахне, але той лише голосно зареготав. Навіть вдарив долонею об стіл і весело подивився на Слєпньова.

— А ви ще розумніший і спостережливіший, ніж я про вас думав, — сказав він, вдосталь насміявшись. — Я справді про це подумую. І, напевне, так і зроблю. Мені вже п’ятдесят років, навіть у мене сили не ті, що раніше, хоч на здоров’я я ніколи не скаржився. Та й обридло мені ось так, по саму зав’язку, це кочове життя. У Росію шлях мені заказаний, жити у гірському замку в образі графа не хочу. А ось це гарненьке князівство мені якраз підходить. Уже не раз пропонували приєднати його до Великого Пфальцу або Саксонії. Мені обіцяють зберегти князівський титул і певну автономію. А якщо захочу, можу стати і канцлером або навіть отримати право на приєднання до князівства двох сусідніх округів Великого Пфальцського князівства, чи то пак, курфюрства. Такі ось справи, пане Слєпньов.

Вони ще трохи випили, закусили південними фруктами і накришеною спаржею, а тоді князь Людвіг знов заговорив:

— Так що сите і поважне життя на старість мені забезпечене. Вам я можу гарантувати посаду управителя замку чи одного з маєтків. Якщо ж не хочете, то можете отримати компенсацію і садибу в Італії, яка мені також належить, маю на увазі садибу. То як?

— Не знаю, що й відповісти, — сказав правду Слєпньов.

— Ви все ще не облишили думки, що зможете колись змінити свою долю, — сказав Прокіп-Людвіг. — І дарма. Виграє той, хто вміє визнавати свою поразку і вчасно зробити з неї висновки. Життя людське самодостатнє, і не важливо, де ти його проживеш — там, у ваших полтавських краях, де б вам пожалували маленький маєточок, чи тут, де я вам пропоную набагато більше. Так, саме так, пропоную від щирого серця, можете не сумніватися. Прив’язався я до вас, хай йому чорт. Наче породичалися чи що… Хоч ви й зіграли свою роль у моїй поразці в Росії, так-так, у частковій поразці, я не боюся цих слів…

Слєпньов раптом збагнув — князь швидше радиться сам із собою, аніж із ним. Він відчув також, що зараз почує про якесь важливе рішення свого господаря, і не помилився. Прокіп-Людвіг налив вина, але цього разу лише пригубив.

Князь повідомив йому, поволі цідячи слова, що він, по суті, вирішив свою подальшу долю. Але свій план він здійснить після двох важливих подій. Про першу він розповість зараз, про другу — потім, коли завершиться успішно перша операція. Так-так, операція, нехай вас не шокує це військове слово.

— Або хірургічне, якщо вам більше до вподоби, — посміхнувся князь Людвіг. — Я теж трохи хірург і лікар для цього суспільства.