— Ні! — крикнув було Загруба, але пан Реймонт суворо подивився на нього.

— Нехай говорить. Що вас цікавить, пане Слєпньовський?

— А те, що коли я — людина в помаранчевій масці, то навіщо мені приїжджати сюди? — сказав Слєпньов і сам здивувався своєму спокоєві. — Що я такого ще можу тут грабонути? Та й, судячи з описів зовнішности, відомих усім, я мав би бути трохи вищим. Що ж я, по-вашому, ходулі із собою беру, коли їду грабувати? А може, пан Войчина згадає, як років десять тому ми разом гуляли у Бердичеві, коли прийшла звістка про напад «помаранчевого розбійника» на маєток графа Вольги? Що ж я, по-вашому, роздвоююся?

— Так, пан Веслав каже правду, — зітхнув Войчина. — Ми разом тоді були у Бердичеві, і взагалі… Ми наче збожеволіли, панове.

— Але голос, — вигукнув барон, правда, вже не так упевнено.

— А коли ви його чули, ваша милосте? — спитав Реймонт. — Якщо не помиляюся, десять років тому?

Барон важко сів на лаву і заплакав, обхопивши голову руками.

Після обіду, вечірнього посвячення Слєпньова-Слєпньовського у месники і нової трапези з цієї нагоди настрій у всіх покращився. Тільки барон сидів, тупо дивлячись в одну точку, майже не їв, спорожнював кубок за кубком. Потім заявив, що бачить перед собою ту індіянську маску, яка поволі спалює людину. Він здавався цілком божевільним. А втім, так воно й було. Десь за північ усі розійшлися спати. А вже за кілька годин господар розбудив усіх. Виявилося, що його самого розбудив слуга, який бачив, як барон вийшов із маєтку і, щось бурмочучи собі під ніс, пішов, хитаючись, у бік поля, за яким починався ліс.

Оголосили загальну тривогу. Барона знайшли під ранок. Він повзав по ягіднику і набивав рота зеленим листям. У супроводі слуг його відправили додому. Як згодом виявилося, розум до нього так і не вернувся. Такою була ціна його першого за останні роки виїзду в люди, хоч, за словами пана Войчини, барон сам надіслав йому листа, у якому висловив бажання взяти участь у їхніх зборах на день Святого Миколая. Але під час тієї зустрічі Слєпньов отримав для себе важливі дані. Найважливіші за весь час свого розслідування. Він уже повністю уявляв і спосіб дії ворога, і навіть його характер. Перед ним вималювався портрет розумного, жорстокого і нещадного звіра. Запах його наблизився і пахнув кров’ю. Можливо, це була його власна кров як жертви, але він зрозумів, надто ж після розповіді Станіслава Конарського і спираючись також на власні не зовсім вдалі пригоди, що дуже близький до того, щоб зірвати ненависну маску.

Звичайно, шкода було, що більше нічого не зумів розповісти барон фон Клонфельн. Але його оповідь, передана іншими, про поїздку разом із розбійником в якісь невідомі гори допомогла висунути гіпотезу, що, як виявилося згодом, потвердилася — чоловік у помаранчевій масці мав кілька схованок. А головне, у чому знайшов потвердження своїм думкам Слєпньов: це особа знаменитого грабіжника. Той любив знущатися зі своїх жертв, інколи витончено, інколи дуже жорстоко, як видно, не переймався ані жалістю, ані співчуттям. Підготовка і проведення операцій свідчили про те, що ця людина володіє найповнішими даними про тих, кого збиралася пограбувати, що він знає, хто має які багатства і що є найцінніше у того чи того графа або князя, багатого шляхтича або купця. Такою інформацією могла володіти людина із певними статками, і головне — вхожа в найбагатші, вельможніші садиби і маєтки. Ця думка зміцніла після бесіди Слєпньова зі Станіславом Конарським. Порадивши своїм новим колегам із товариства «Земста» якомога детальніше збирати дані про всілякі підозрілі рухи, пересування людей на їхній території, а також про тих, кого грабували в минулому, Василь Слєпньов разом зі Станіславом Конарським поїхав у Заславль, до князя Любославського. Дорогою він наполовину відкрився своєму супутнику, повідомивши, що служить в імперській канцелярії і має особливе офіційне завдання викрити і знешкодити небезпечного злочинця.

Князя Євгеніуша вони не застали вдома. Він, як виявилося, поїхав за кордон підлікувати на німецьких водах здоров’я, яке похитнулося останнім часом. Але його управитель був на місці. Він і потвердив — так, розташування челяді, як і самих гостей, вони розписували наперед, цим займався його помічник, а сам він пізніше лише затвердив цей список. На щастя, помічник виявився хоча й молодим, але скрупульозним і педантичним. Він мав не лише гарну пам’ять, але й зберіг минулорічні записи, кому й де з охорони і челяді гостей розташовуватися. Спочатку Слєпньов і Конарський (пред’явлені управителю документи Слєпньова справили належний вплив) ознайомилися з планом прийому і схемою розміщення численних гостей, потім на місці їхнього розташування почули розповідь помічника управителя, де чиї карети, диліжанси, а також підводи для челяді розташовувалися.

Тут і почув Слєпньов від Конарського, коли вони залишились удвох після огляду, те, що хотів і заразом боявся почути. На тому місці, де його охоронець в ув’язненні і водночас чийсь слуга вимовив фразу, яка здалася Конарському знайомою, як і голос, розташовувалася челядь і обслуга Мечислава Кульчинського, одного з найбагатших і найзнатніших шляхтичів. Того самого Кульчинського, якого Слєпньов зустрів у Петербурзі, у графині Войцицької. Він зрадів і похолов водночас. Зрадів, бо ж потверджувалася гіпотеза, що з кілька тижнів мучила його. Вона набувала реальних рис. Тепер можна було виходити на якісно новий виток розслідування, займатися цілком реальною версією, що ґрунтувалася не на здогадах і передбаченнях, а на зачіпці, яка виглядала достовірним фактом. А похолов тому, що перед його очима миттєво постало останнє санкт-петербурзьке побачення з графинею в заміській резиденції Чорторийського. Дурень він, дурень, ще й приревнував її!

З цієї хвилини думки Слєпньова запрацювали на шалених обертах, його мозок, мов у лихоманці, почав шукати єдино правильне рішення. Він не знав, що сказала графиня Войцицька справжньому чи лже-Кульчинському під час їхнього спілкування у Петербурзі, зате збагнув, що Кульчинський, якщо це він був людиною в помаранчевій масці (чи цей чоловік перебував у нього на таємній службі), дізнався про нього самого доволі багато. Ось звідки той запах звіра, який іде його слідами.

«А ти не помиляєшся, голубчику? — за звичкою запитав себе Василь Петрович. — Адже простіше було б для нього, Кульчинського, не виказувати себе».

І раптом зрозумів — ні, не простіше. Точніше, надто вже просто. Судячи з усього, грабіжник у масці за своєю натурою був хоч і досвідченим, і обережним, та все-таки азартним гравцем. Уперше про нього почули десь у середині сімдесятих років минулого вісімнадцятого століття. Тоді йому було щонайменше років двадцять. Значить, якщо тільки діяв один і той самий чоловік, зараз йому десь п’ятдесят. Приблизно на такий вік виглядав і сам Кульчинський. А якщо це так, то він розуміє, що з роками йому все важче виконувати свою місію і не так легко, як колись, пересуватися на великі простори. А може, і здоров’я підводило. Ще й іншу причину підозрював Слєпньов. Але хоч би що, йому, а в його особі і всій владі кинуто виклик. Можливо… Можливо, востаннє…

Слєпньов став пригадувати, що він знає про шляхтича Мечислава Кульчинського. Потім запитав Конарського, що знає той. Нарешті пригадав, що колись бачив видану наприкінці вісімдесятих років минулого століття у Варшаві книжку «Родославне і достославне описання відомих шляхетських родів Волинського і Брацлавського воєводств», здається, так вона називалася. Він поцікавився в управителя, чи немає в князівській бібліотеці такої книги, і вже за годину мав її. Підсумовуючи все відоме йому і Конарському заразом із вичитаним у книзі про рід Кульчинських, він отримав таку картину. Рід стародавній, далекі предки знаходилися на службі у королів ще з династії П’ястів. Після Люблінської унії 1569 року один із Кульчинських переселяється у Малу Русь, де купує маєток. Поступово рід зубожіє, але, за словами автора книги, 1779 року передостанньому з роду Кульчинських — панові Збігневу — дуже пощастило. Він отримав велику спадщину від далекого родича — князя Тотлебена із Сілезії — понад сто тисяч золотих дукатів! На ці гроші Збігнев Кульчинський купив ще два маєтки у Брацлавському і Волинському воєводствах. Остання фраза опису роду Кульчинських була така: «Тепер господарство Кульчинських у надійних руках прийомного сина пана Збігнева — Мечислава, сина сестри у перших Збігнева Кульчинського Ренати, за чоловіком Капсукас, старовинного роду із Жмудії, яка рано овдовіла і померла від печалі по чоловікові. Взнавши про смерть преславної й улюбленої сестри, пан Збігнев як рідного прийняв її сина, бо власних дітей не мав. Пан Мечислав гідно продовжує справу батька і є прикладом шляхтича і сім’янина. Одружений зі шляхтянкою Зосею з роду Румовських».