— На дворах — це де?

— Та у Влодаві і під Ковелем.

— Комусь показували пістоля?

— Та що я — дурень по-вашому?! — образився пан Здіслав. — Час то був самі знаєте який, війна, чи мало якого люду шляхами валандалося! Ні, він у мене був надійно схований. У мене така торбинка під кожухом прироблена. На війні, звісно, я його за поясом тримав. А так… коли потреби нема… торбинку й вигадав. Я не великий любитель хвалитися дарма.

— Але комусь все-таки показували? — наполягав Слєпньов.

— Та, вважайте, що так. Одному пану. Але пан хороший. Надійний.

— Кому таки?

— Панові Рецинику з-під Любомля, — трохи повагавшись, сказав господар й уважно подивився на Слєпньова. — Ні, не стану дарма казати, пан Рециник — чоловік гідний і шляхтич хоробрий. На війні колись разом побували. А ви, бачу, не просто так допитуєтесь? — він підозріливо подивився на гостя.

Довелося Слєпньову-Слєпньовському розповісти історію, яку він припас заздалегідь, про те, як і його колись нібито пограбував чоловік в помаранчевій масці, забрав фамільну обручку, яку він збирався передати синові. Мовбито, за родинними переказами, не може власник обручки одружитися, якщо її втратить. Ось і він уже хоче сім’єю обзавестися, та боїться, що не буде йому щастя без тієї реліквії.

— Розумію вас, пане Веславе, дуже розумію, — сказав Войчина, очі якого трохи посоловіли від випитого. — А я ж присягну вся, що не заспокоюся, у могилу не зійду, поки пістоля не розшукаю.

Вони ще трохи випили, дзенькнулися чарками за союз у пошуках бандита. Слєпньов поговорив про те, про се і знову обережно перевів мову на пістоля. І дізнався, що й хотів: Войчину розбійник у помаранчевій масці підстерігав саме для того, щоб забрати пістоля.

— Так і сказав одразу, холера: віддай пістоля і можеш собі далі їхати.

— Ви зразу не віддали?

— Та ви ж самі бачите, — хитнув головою Войчина. — Все в мені закипіло, коли взнав, що цей гаспид відняти хоче. Вони ж мене з воза витягли, наче колоду, обшукувати почали. Ну, я ожив, одному і заїхав у вухо. Тоді й пістоля вихопив — не того, що забрали, іншого, та, шкода, пальнути не встиг. Отаман їхній мене випередив і стрільнув, гадюка. Добре стріляє, холера.

Пан Здіслав зітхнув, налив гостю і собі ще слив’янки.

— Сили я не розрахував, — зізнався він, коли спорожнів прикрашений вигадливим гравіюванням кубок. — Гадав, їх четверо, не так і багато, а вийшло… Роки не ті, та й рана до того часу не загоїлася. Тільки й того, що на дві кулі нові розжився. Та й пістоля все одно забрали.

Далі Василь Петрович дізнався про дуже важливу деталь — у Здовбиці до того ніхто не бачив підозрілих вершників. Якщо вони ждали Войчину, скажімо, кілька тижнів або хоча б днів, то десь мали ночувати і харчуватися. Якщо вони приїхали якраз до його повернення, то звідки знали час цього повернення? Лишається одне — або злочинцеві в помаранчевій масці допомагає сам чорт, або… або хтось його інформував про шлях Войчини від Варшави чи ж, скажімо, хоча б від того сільця під Любомлем, де він зупинявся у свого бойового товариша Пьотра Рециника.

— Скільки ви потратили часу на весь шлях, пане Здіславе? — запитав Слєпньов.

— Приблизно два тижні… Так, чекайте, — і Войчина почав загинати пальці на правій руці. — Виїхав я у вівторок, а повернувся додому в п’ятницю. Два тижні і ще три дні, що я гостював у доброго Пьотра.

«Лишається припустити, — подумав Слєпньов, — що хтось із прислуги пана Рециника поінформував злочинця. Але як? Якщо тільки не уявити, що він скочив у сідло і помчав з усіх сил до резиденції свого таємного господаря. А той негайно звелів спільникам сідлати коней, знаючи, куди прямує пан Войчина, і вирахувавши можливий маршрут і день прибуття. З чого можна було визначити достеменно, — Слєпньов ледве не свиснув за звичкою, — що гніздо розбійника десь тут, на Західній Волині, у просторі між річкою Західний Буг, неподалік від якої знаходиться містечко Любомль, і Рівним, поблизу якого й була Здовбиця — вотчина пана Здіслава». Він пригадав карту, якою доводилося користуватися колись, під час своїх минулих небезпечних переїздів, і подумки накреслив на ній такий собі трикутник між Любомлем, давньою князівською столицею Володимиром-Волинським, далі південніше Бугу і містом Рівним. Трикутник виходив зсунутим вершиною на захід, і Слєпньов (також подумки) перетворив його на прямокутник, четвертий кут якого знаходився десь біля родового міста князів Чорторийських. Вийшов доволі великий простір, але це вже було щось конкретне, де можна шукати не голку у стіжку сіна, а живу людину, нехай і схожу більше на диявола.

Того ж вечора Слєпньов дізнався про таємне товариство, яке організував Здіслав Войчина. До нього входили він сам і ще сім шляхтичів, які свого часу постраждали від грабіжника в помаранчевій масці. їхнє завдання перегукувалося з його власним — якось вийти на слід невловимого бандита. Виявилося, що вони також підозрюють — цей ненависний чоловік може знаходитися на службі у якогось вельможного пана. Вони постановили перевірити кілька підозрюваних. Для цього обрали простий спосіб — візити, під час яких приглядалися до слуг, гайдуків, інших гостей, якщо ті з’являлися у маєтку. А головне — виявляли підвищений інтерес до коштовностей, всіляких сімейних колекцій і реліквій, якщо такі були. Вони створили своєрідний каталог, куди з пам’яти занесли всі відомі діаманти, інші прикраси на зброї, посуді, килимах, всі вкрадені фамільні персні, підвіски, окремо — картини і скульптури. Як потім виявилося, такий спосіб міг бути доволі продуктивним, але йому бракувало хитрого ключика, якого члени товариства, названого просто «Земста», що по-польськи означало «Помста», на жаль, не мали. Їм забракло проникливости, щоб зазирнути за лаштунки.

Поки що ж, за словами пана Здіслава, коло стискалося. Кого ж конкретно вони підозрюють, він відмовився назвати, пославшись на те, що пан Слєпньовський ще не член їхнього товариства.

— Тоді я хочу стати ним, — вигукнув Василь Петрович цілком щиро. — І якомога швидше.

Войчина пообіцяв, що це відбудеться за місяць, у день католицького Миколая Чудотворця, коли вони зберуться в одного з утаємничених — пана Миколая Реймонта, який живе біля Сарн. Туди хай приїздить і пан Слєпньовський. Так і вирішили. Подумки Василь Петрович визначив, що він не гайнуватиме часу і за цей місяць ґрунтовно перевірить намічений ним чотирикутник.

Але того-таки вечора сталася подія, яка наклала відбиток на все його подальше розслідування, ба більше, як потім виявилося, — круто повернула його. Василя Петровича, який таки добряче начаркувався, господар супроводив до відведеної тому кімнати. Вона була наріжною, вікно виходило в сад. Слєпньов уже роздягнувся і збирався загасити свічку, як відчув на собі чийсь погляд. Було таке враження, що хтось дивиться йому прямо в потилицю, буквально дихає в неї. Він різко повернувся. Нікого в кімнаті, крім нього самого, не було. Що за мара? «Я, здається, таки добряче напився», — подумав Слєпньов. Його погляд упав на вікно, і від несподіванки він здригнувся — там, за вікном, виднівся тьмяний силует людини, яка уважно дивилася на нього.

Слєпньов стрімголов кинувся до вікна; наблизившись, він встиг побачити чорну густу бороду і темні пронизливі очі, які дивною чорною блискавкою зблиснули в темряві на тлі вогню свічки. Це тривало якусь мить, не більше. Несподівано чоловік за вікном зник, ніби розчинився серед ночі. Ще хвилю повагавшись, Василь Петрович вихопив із потайної кишені пістоля, з яким не розлучався, і кинувся за двері. Він швидко пробіг коридор, який вів до кімнати, але зовнішні двері вже були замкнуті на засув. У темряві він не одразу зміг його відсунути. А коли нарешті відчинив двері, в обличчя йому вдарило прохолодне весняне повітря. Темний плащ ночі огортав сад. Стояла пронизлива чиста тиша. Виднілися тільки ледь-ледь розрізнювані стовбури дерев. Та світилися двоє вікон на весь будинок. «А він же мене може зараз убити», — думка, що прийшла несподівано, змусила вдруге за вечір здригнутися. І миттю протверезила.