— Ти чула про людину в помаранчевій масці? — питає він.

— Так, — відповідає Пелагея, дивлячись на батька занепокоєно і щось підозрюючи.

Тут він і признається, хто він є насправді, розповідає, що йому загрожує викриття і смертельна небезпека. І бачить перед собою доньку, яка чимось нагадує його самого. Доньку, яка ненавидить тих, хто мучив її матір, хто розлучив її з дідусем, якого вона також любила. І чує з полегшенням, що Пелагея погоджується в усьому допомагати батькові. І допомагає. Таємно передає відомості про все, що відбувається у палаці, вербує закоханого в неї садівника, а коли той збирається зізнатися, відчуваючи муки сумління, повідомляє про це батька. Вона, по суті, допомагає підтримувати атмосферу страху, який поселився тоді у маєтку. І хтозна, напевне, після тієї облоги вона, не вагаючись, вирушила б разом із батьком, поділивши його небезпечну долю. Але наступні події: облога маєтку Войцицьких, потрясіння графині Ядвіги і горе маленької Ядзі, в якої забрали тата, жорстокість її рідного батька — сприяють тому, що в душі Пелагеї щось зламалося. Вона відмовляється йти за батьком, але й каже, що ніколи не викаже його. На останній зустрічі в лісі після того, як вона твердо сказала, що залишиться з графинею Ядвігою, Прокіп довго дивиться їй в обличчя. Щось незмірно болючіше, аніж відмова, стискає йому горло, позбавляє мови. Вів не посмів ні затримати її, ні, тим більше, вбити.

— Що ж, прощавай, — сказав він і провів її довгим, сповненим гіркоти поглядом.

Пелагея потяглася до нього, наче хотіла його наостанку поцілувати, та тільки мовчки відвернулася, і він явно бачив, як вона втерла сльозу. Вона пішла поволі, якоюсь старечою ходою і лише за добру сотню кроків озирнулася.

Прокіп відвернувся і скочив у сідло. Так він ще ніколи не гнав коня. Він утікав від самого себе.

Востаннє вони побачилися у Санкт-Петербурзі. Даремно вмовляв Прокіп доньку поїхати разом із ним. Даремно просив її, заглядаючи у вічі, брав її руки у свої. Даремно обіцяв шляхетське, навіть графське і князівське звання, зовсім інше, ніж те, що вона мала, життя. Вичерпавши всі аргументи, він навіть пообіцяв відпустити графа Войцицького, якщо вона того бажає.

— Надто багато крови на ваших руках, щоб я прийшла до вас, — була відповідь.

Прокіп ледве стримував сльози. Він ще не втрачав надії якось переконати її і справді думав, що відпустить графа Юзефа, і це буде вагомий аргумент у його наступній розмові з Пелагеєю. З гіркотою в серці людиною в чорному плащі він покинув свою кровиночку. А вночі Пелагея, його донька, його найрідніша, яку він справді так любив, отруїлася. Зів’яв єдиний пагінець його життя і першого, справжнього кохання. Єдине його продовження, до загибелі якого він також доклав рук.

Переживши страшну ніч потрясіння, потім крадькома відвідавши могилу дочки, Прокіп знову стає безпощадним, витонченим месником. Він починає дуже ризиковану гру, немов шукаючи своєї загибелі, але не просто загибелі, а в небезпечному поєдинку.

Він переслідує Слєпньова, про місію якого знає вже досить багато, але той, по суті, переграє його, хоч і сам зазнає відчутної поразки.

Боляче розповідати про останній акт драми, яка розігралася тієї зими. Боляче тому, що доводиться розповідати про те, як Слєпньов приїжджає до Лісогощі — маєтку графині Ядвіги, який геть засипаний снігом, наче зима зовсім хотіла поховати тендітну, вражаюче вродливу жінку, доля якої — так довго чекати коханого чоловіка. Слєпньов їде, дорогою кілька разів зупиняється, виходить, набирає у пригоршню снігу, ліпить сніжку, жбурляє її кудись у ліс, знову рушає і знову зупиняється. Здивовано дивиться на нього його насторожений супутник. Здається, він ось-ось готовий застосувати зброю, але він не знає, що діється в душі Василя Петровича. Уже дорогою, а надто ж на порозі будинку графині він остаточно розуміє, що сам закоханий у цю таку дивну жінку. На якусь мить йому здалося, що вона, відчинивши двері, помахом ніжних маленьких рук випустила в зимове холодне небо зграйку голубів, які полетіли до нього, а потім майнули й щезли.

Так, птахи, які, за повір’ям, обіцяють щастя та удачу, обминають його. Слепньову здається, що вже за його плечима у леті вони перетворюються на чорних-чорних круків біди, яка неодмінно настане. А графиня Ядвіга підбігає до нього, зазирає в очі.

— Ви, ви… Тільки не кажіть, ради Бога, що він мертвий.

— Заспокойтеся, — хрипло каже він. — Граф Юзеф живий. Незабаром ви його побачите.

— Правда?

Вона знесилена. Слєпньов чує, як вона часто дихає, і розуміє, що дорожчого за цю жінку нікого в його житті не було й не буде. Але такі самісінькі почуття до цієї жінки плекають ще двоє чоловіків, які прагнуть до неї і знаходяться в іншій державі, за кордоном, готуючись ось-ось перейти його. Один із них — її чоловік, який заради неї відчув усю гіркоту неволі. Другий — безжалісний розбійник, який знищив стільки людей, знівечив стільки життів. Але готовий заради володіння цією жінкою на явне приниження.

Слєпньов переборює не лише спокусу поцілувати графиню Ядвігу, але, здається, ще десяток, сотню, тисячу інших спокус. Він просто підтримує графиню. Судома чи ще щось стискає його горло, коли він пробує сказати щось втішне, обнадійливе.

Він лише веде її до м’якого дивана, садовить на нього, сідає поруч і довго мовчить. Він змушений повідомити зовсім інше.

Того ж таки вечора в теплій, затишній залі біля каміну язики полум’я висвітлюють їхні обличчя. Дві химерні фігури, схожі на казкові образи і на ще щось, потойбічне. Вони думають про своє. Десь там, за вікном, лютує вітер, уже прийшов новий садівник графині і сказав, що, за його прикметами, незабаром різко переміниться погода. Принаймні вже ця ніч обіцяє хурделицю. Але поки що вечір, Василь Петрович повідомив про запрошення, яке належить надіслати графині. Так, вона його напише. Графиня вимовляє це майже механічно, жодна емоція не відбивається на її худорлявому обличчі. Хіба що витанцьовує відблиск полум’я.

Це не складно — написати таке запрошення. Імператорським указом колишнім підданим Королівства Польського (Речі Посполитої) дозволено без найвищого дозволу і навіть без відповідного паперу і печатки імперської канцелярії запрошувати родичів з Австрійської імперії і Королівства Пруссії. Цей указ був чинним аж до польського повстання 1830 року. Треба було лише завірити листа-запрошення у повітовій жандармерії та в прикордонної влади. Але за цим справа не стане. Не стане, і це розуміють обоє співбесідників. Справа в іншому, у тому, що не підвладне жодним печаткам і найвищим дозволам.

— Що він хоче в обмін на Юзефа? — тихо запитує графиня Ядвіга. — Щоб я поїхала з ним? Куди? Це неможливо. Та не мовчіть, заради Бога!

— Ні, він хоче зовсім іншого, — каже Слєпньов майже так само тихо, після паузи.

Вогонь, здається, заповнює всю кімнату. Він на портьєрах, якими бігають вигадливі, неправдоподібні тіні, на старовинних картинах, які відображають історію роду. Він на їхніх обличчях, на їхніх руках, він спопеляє їхні душі.

— Я мушу бути… Належати йому? — нарешті запитує графиня.

Слєпньов розуміє — вони принижені. Принижені цією розмовою, мовленими і немовленими словами. Словами і думками. Усі четверо у тісному капкані, у пастці, з якої не вибратися. Йому вготована смерть, він майже змирився з цим, але що чекає на графиню і її чоловіка після всього, що має статися?

— Я не знаю, — відповідає Слєпньов. — Справді, не знаю. Можливо, одну ніч.

— Одну ніч? — перепитує графиня. — Одну ніч… Ви розумієте, що пропонуєте?

— Якби ж то не розумів, — каже Слєпньов.

Він думає, що ліпше було б, аби справді не розумів, аби приїхав звичайним виконавцем чужої волі. Або навіть людиною, яка тремтить за свою шкуру. За своє життя. Байдужа до іншого життя. Яка не має почуттів. Почуттів до цієї найдорожчої йому жінки. Що їй сказати?

— Ви вважаєте, що є інший вихід? — питає графиня Ядвіга.