— Та це нова, жовтогаряча, або ж помаранчева. Кажуть, її чи то німці, чи то італійці вигадали.

— І що ж, ви її звідти привозите? — поцікавився Прокіп.

— Та ні, не возимо, — засміявся маляр. — Та й невигідно було б із такої далечі возити, самі робимо.

— І як же ви її робите?

— Еге, тобі скажи, секрет поцупиш. А цей колір серед багатенькйх господарів у моді якраз, якщо смак мають.

— Да ти не бійся, чоловіче, не відберу я твого хліба. Ось дивися. — І для ліпшої переконливости Прокіп дістав із кишені папірця. — Червонодеревник я, меблі панам роблю. А спитав просто так, знічев’я.

— Ну, якщо так, то й так, скажу, — відповів чоловік на даху, щоправда, не одразу. — Якщо ще й могорича поставиш.

— Та хоч зараз, — сказав Прокіп. — Злазь, то й поставлю. — І нетерпляче додав: — Злазь, поки я не передумав.

— Дуже просто цю фарбу робити, — сказав маляр у найближчій корчмі, вже після доброї чарчини. — Береш червону і змішуєш із жовтою. Ось і виходить нова фарба.

— Так просто? — аж не повірив Прокіп.

— А ти думав? — засміявся маляр. — Може б, і могорича не поставив, та вже пізно, братику-меблярику, так і виходить нова фарба. А далі сам уже вибирай — темно-помаранчева або ж, навпаки, світла, скільки чого домішаєш. Більше червоної — темніша. Більше жовтої — світліша.

Прокіп тоді подякував, вони розійшлися, задоволені один одним. Маляр, певне, ще й здивований такою несподіваною щедрістю і тим, що так вдало перехитрив невідомого подорожнього майстра. А за кілька днів уже в іншому містечку купив Прокіп фарби обох кольорів і, кілька разів змішавши їх, отримав те, що хотів. Ще за тиждень у маєтку шляхтича Листв’яка, у якого, за чутками, було досить оригінальне намисто, уперше з’явився грабіжник у помаранчевій масці.

Його хвацькі, зухвалі вилазки швидко набирали розголосу. Але Прокіп розумів, що на нього вже полюють. Рано чи пізно, а доведеться зіткнутися з чималою поліцейською силою, а можливо, і регулярними військами. Він уже мав кілька укриттів, де час від часу і зупинявся, щоб відпочити, а інколи — рани зализати. Це були хата родичів одного з його «колег», будинок лихваря, якому він кілька разів збував награбоване, а також вибудуваний ними невеличкий будиночок у лісі. І все-таки Прокіп розумів, що їм не сховатися. Одного разу поліція ледве не схопила його напарника Герасима. Ризикуючи собою, він змушений був вертатися і виручати товариша, сам ледве не отримав кулю в плече, цього разу тільки трохи зачепило. Він розумів — якщо хоче далі розгортати справу, треба шукати надійне прикриття. І він відважується на відчайдушний крок. Прокіп вибрав бідного, але амбітного шляхтича Леоновича, з’явився до нього, попросив аудієнції і виклав свою ідею. Він запропонував себе і своїх людей на офіційну службу. Вони могли бути його гайдуками, скажімо, чи ще кимось. За це вони віддаватимуть йому частину здобичі. Він пильно подивився співбесіднику в очі. Зустріч призначили за три дні. Але Прокіп не був би Прокопом, хитрим, підступним і обережним. Він встановив спостереження за садибою. Другого дня із садиби виїхав вершник, а це був слуга Леоновича. Люди Прокопа перехопили його, знайшли листа пана до повітового поліцмейстера, у якому описувався візит бандита в помаранчевій масці і пропонувалося до наступного візиту влаштувати засідку. Прокіп розлютувався. Він застрелив гінця, а ввечері напав на маєток, безжалісно вбив господаря і його дружину, яка вибігла на постріли.

Після розправи над Леоновичем, коли вони втікали від досить значної погоні, організованої відразу кількома шляхтичами, їхня банда (тепер їх лишилося п'ятеро) опиняється на Поліссі. Тут вони змогли трохи перепочити, а сам отаман — обдумати, як діяти далі. Йому доповідають, що лісовою дорогою рухається якась карета. І він про всяк випадок вирішує зупинити її. Карета виявляється, правда, не дуже багатою. Її обшукують, майже нічого не знаходять, окрім двох скринь з одягом і посудом. Щось змусило (може, і природна допитливість) Прокопа запитати молодика, який їхав у кареті, і тепер, стоячи перед ним, тремтів від страху, хто він такий та куди прямує. А ще додав, що хай молодий пан не боїться, вони його відпустять, якщо за ним не числиться якихось гріхів. Із уривчастої розповіді власника карети виявилося, що їде він до дядька у перших, шляхтича Збігнева Кульчинського, який живе на Поділлі, десь за сорок верст од Вінниці. Молодий шляхтич Мечислав Капсукас, заїкаючись і неприродно трясучи головою, на вигляд блідий і явно хворий, розповів, що мати його, уроджена Кульчинська, вийшла колись заміж за литовського шляхтича Капсукаса Вітаутаса зі старовинного роду. Та він рано віддав Богові душу після якогось невдалого походу в Німеччину. Отож вдова лишилася із сином, а тепер і сама померла.

— То ти їдеш до дядька? — здогадався Прокіп.

— Т-так, — сказав усе ще зляканий Мечислав Капсукас.

— Ти його знаєш? — спитав Прокіп.

— Ні-ні, — відповів Мечислав, — але мати, мати написала листа дядькові. Вона просить його, щоб мій дядько Збігнев, щоб він мене прихистив…

Тут нещасний юнак розридався, ще більше затрусився. Прокіп наказав, щоб він дав йому лист. Коли Мечислав Капсукас, якого вже била пропасниця, дістав листа з-за пазухи, Прокіп узявся читати. У довгому передсмертному листі, написаному по-польськи, мати Мечислава спочатку довго розповідала про численні біди та нещастя, які випали на її долю. Про те, що після її смерти маєток буде продано за борги, а нещасний син, який страждає від заїкання і падучої хвороби, лишається, по суті, жебраком. Єдина її надія — на те, що Збігнев, який у дитинстві так її любив, її коханий брат, якщо не всиновить, то хоч якось влаштує життя Мечислава, бодай надасть йому якийсь притулок і потурбується, щоб той не загинув у цьому жорстокому житті. Ім’ям рідних і всемогутнього Бога та сина його Єзуса заклинала мати Мечислава брата допомогти нещасній дитині.

І тут несподівана ідея поселяється в голові Прокопа. Зблиснувши, вона змушує його прийняти несподіване рішення, яке круто змінило його долю. Спочатку він детально допитує Мечислава. Розпитує про село, у якому вони жили, про матір. Полонений, котрий нічого не здатний збагнути, все ще тремтить від страху, весь час заїкається і збивається, розповідає. Особливо цікавить Прокопа, чи бачився він зі своїм дядьком.

— Так, бачився, — відповідає Мечислав.

— Коли? — допитується Прокіп.

— У дитинстві, давно, — відповідає Мечислав.

— Коли? — наполягає Прокіп.

— Мені тоді було, — Мечислав зупиняється, пригадує, — було років десять.

— Ви його добре пам’ятаєте? — допитується Прокіп.

— Н-ні, майже зовсім не пам’ятаю.

— Чи бачилася мати після цього з братом? — Прокіп дивиться уважно і суворо. — Відповідайте. Негайно.

— Ні.

— Вона листувалася з ним?

— Так, після смерті батька. Просила допомогти грошима.

— І він допоміг?

— Ні, він навіть не відповів, — нещасний Мечислав схлипує, мабуть, пригадавши ту прикрість.

— І все-таки ваша мати посилає вас до нього?

— У неї… у нас…

Бідний хлопець знову заплакав, затряс головою. Дивлячись на цю нещасну істоту, Прокіп зрозумів, що у його матері, як і в нього самого, не було вибору. Вона сподівалася на диво. Надію на це диво підпирало те, що, як узнав далі Прокіп, син пана Збігнева помер у ранньому дитинстві, більше дітей у нього мовбито не було.

— Ви знаєте литовську мову? — спитав Прокіп.

— Так, трохи знаю, — Мечислав дивився злякано і благально, наче хапаючись за якусь соломинку.

— Трохи? — уточнив Прокіп.

— Ми спілкувалися з мамою польською мовою, — винувато сказав Мечислав. — Але село було литовським. Часом із цими… ви самі розумієте… і по-литовськи розмовляли.

Ця відповідь і визначила подальші дії Прокопа Марушка. Він везе нещасного Мечислава в одну зі своїх лісових схованок. Там день за днем влаштовує своєрідні екзамени-допити. Попереджає несподіваного в’язня, що його доля залежить саме від чітких відповідей на всі запитання. Мечислав Капсукас, переляканий і вкрай знервований, поступово заспокоюється і з надією в серці починає розповідати. Прокіп детально розпитує його про невеличке сільце, яким вони володіли, про їхній дім, невеличку, в останні роки занедбану садибу, про матір і сусідів-шляхтичів. Разом із тим він вчиться розмовляти литовською мовою, наскільки міг навчити Мечислав. Втім, це навчання йому давалося неважко. Через місяць він володів досить повною інформацією, яка йому була необхідна. Допитував він і кучера, слугу та служницю полоненого. Після допитів бідного юнака, його кучера, слугу і служницю вбили і закопали в спільній лісовій могилі, а Прокіп вирушив у мандрівку, яка стала його долею. Так поїхав до Збігнева Кульчинського Прокіп, який віднині став Мечиславом Капсукасом. Перед цим переписали лист, що його нібито писав управитель маєтку матері Мечислава під її диктовку вже на смертному одрі. У новому листі вже не було згадок про хвороби сина. Зате мати просила влаштувати його долю, ліпше за все — всиновити, позаяк вона хоче, щоб син жив у рідних краях, найкраще — з її коханим братом, найліпші спогади про якого забирає в могилу. За таку послугу вона заповідала йому кругленьку суму і коштовності. Усе це начебто дісталося від родича її покійного чоловіка. Вона боялася, що молодий і непрактичний, на її погляд, син не зуміє розумно розпорядитися цим багатством.