— Що треба? — спитав Слєпньов. — Я спав так довго?

— Ні, ще тільки ранок, ранній ранок, проше пана, — винувато сказав слуга, — але там благородного пана питають якісь люди з Луцька.

— З Луцька? — здивувався Слєпньов, підводячись.

— Так точно, з Луцька, — сказав слуга, і Слєпньов подумав, що він зовсім недавно ще був солдатом.

— Добре, я зараз зійду.

Слєпньов почав одягатися. Він подумав, хто б це міг бути. І недобре передчуття стисло йому груди. Але що він може зробити? Втікати? По нього приїхали люди Кульчинського? Можливо, як можливий і інший варіант… Ні, він не втікатиме…

Внизу він побачив двох жандармів. Один із них був у чині ротмістра. «Ого, яка честь, — подумав Василь Петрович, — яка честь». Ротмістр ступив йому назустріч.

— Ви пан Слєпньовський?

— Так. З ким маю честь?

— Ротмістр Круглов, начальник повітової жандармерії. Маю наказ заарештувати вас і доставити у Новоград-Волинський. Зброю маєте?

Слєпньов попросив пред’явити папір із наказом. Ротмістр дістав із кишені папірець. Слєпньов подивився на казенну бумагу. Все правильно, підписано начальником губернської жандармерії.

Він спитав, чому його заарештовують. Але ротмістр не знав. Тільки й того, що знав: отримав наказ із губернії — велено заарештувати самому особисто, як особливо небезпечного злочинця.

— Як же ви взнали, де я? — запитав Слєпньов.

— Я не зобов’язаний вам звітувати, — відповів ротмістр.

— І то правильно, — сказав Слєпньов.

«Отже, вони знали, де я можу бути. Це про щось та говорить. Але те, що заарештовують Слєпньовського, а не Слєпньова, дає мені шанс. Інакше мене можуть не довезти до цього столичного губернського Новограда», — подумав Слєпньов.

Трохи повагавшись, він пред’являє ротмістру Круглову свої справжні документи, у тому числі той, що дає йому майже необмежені повноваження у розшуках людини в помаранчевій масці. Але документ, який виданий однією з найвищих і наймогутніших інстанцій, не справляє на ротмістра, абиякого імперського начальника з провінції, жодного враження.

— Я попереджений, що ви маєте при собі фальшиві документи, начебто видані у Санкт-Петербурзі, — спокійно каже він.

— Це — фальшивий документ?! — вибухає Слєпньов. — За підписом начальника канцелярії государя-імператора?!

— Підробити можна все, що завгодно, — спокійно, трохи знущальницьки відповідає ротмістр Круглов. — Прошу віддати цей папір. Ми краще його збережемо.

Слєпньов відмовляється віддати наказ, який зобов’язує всі органи губернських, повітових, волосних властей, у тому числі жандармських і поліцейських, пред’явникові цього документа всіляко сприяти і виконувати будь-який його наказ. Але документ у нього забирають силою. Тепер він не всемогутній представник столичної влади, а безправний арештант. Він просить дозволу попрощатися з графинею Войцицькою.

— Тільки пару хвилин, — дозволяє ротмістр. — І без фокусів.

«Це моє найтяжче прощання, — думає Слєпньов. — А може, й останнє».

У супроводі жандарма він заходить до графині, яка вже також встала, зачувши, що в маєток з’явилися жандарми, бліда, майже нежива, схожа на велику механічну ляльку.

— Мене заарештовують, ваша ясновельможносте, — повідомив Слєпньов. — Прощавайте.

— Але чому?

Слєпньов подумав, що найболючіше забути ці очі. Ці очі… Ні, він не забуде їх, доки й житиме.

— Сподіваюся, це непорозуміння, — уточнив він. — Невелике непорозуміння та й годі.

— Я молитимусь за вас, — сказала графиня і перехрестила його.

Уже у дверях він оглянувся. Наче на щось сподівався, чогось чекав.

«Визнавати поразку завжди гірко», — подумав перед тим, як вимовити:

— Якщо заїде, самі знаєте хто, скажіть, що мене заарештували.

— Скажу, — пообіцяла графиня. — Хоч я й не бажала б…

Вона замовкла. Дивилася на нього, наче хотіла щось запитати, але не наважувалася.

«Я ніби сподіваюся, що той, на кого я полював, допоможе мене врятувати», — подумав Слєпньов.

— Прощайте, ваша ясновельможносте, — сказав він. — Вибачте, що допомогти не зміг.

— Хай береже вас Бог, — попрощалася графиня.

Вони спустилися вниз, вийшли з палацу. Уже коли карета від’їжджала від маєтку, Слєпньов озирнувся, побачив крізь віконце, як віддаляється старий палац, сад біля нього. Тривога оволоділа ним, наче кудись далеко-далеко біжить його життя, втілене у вікнах, що так темно зблискують, у покручених старих деревах, що вкривають землю жовтим листком, і кожен опалий листочок — немов чиясь утрачена доля.

На Слєпньова очікував шлях до Луцька, який цього разу здавався страшенно довгим. Містечко, зусібіч оточене болотами, де вже майже не вірилося, що було воно колись князівською столицею, пізніше — воєводським центром, про колишні славу і велич нагадувало лише двома осиротілими замками, націленими зубцями величних веж чи в небо, чи вже у далеке минуле. Тут, у кутузці при місцевому жандармському відділенні, Слєпньову і вдалося випадково підслухати розмову жандармів, котрі супроводжували й охороняли його. Ввечері він почув їхню балаканину за дверима і раптом за багаторічною звичкою хитрувати і прикидатися вирішив вдати, що вже заснув, сподіваючись вивудити якусь цінну для себе інформацію, бо знав із досвіду, що прості люди не переривають розмову одразу. Він не помилився і цього разу, але від інформації, яку почув, морозом укрило шкіру.

— Ваше благородіє, вечерю принесли, — сказав один із жандармів.

— Спить, — сказав другий. — Розбудити чи просто поставити? Тільки куди?

— Та на підлогу і став, — порадив перший.

Його ще спробували будити, але Слєпньов лише солодко сопів та незадоволено поморщився уві сні.

— Ось яка вона істота — людина, — по-філософськи відзначив той, що поставив миску із супом та кварту квасу на підлогу. — Спить собі і не знає, що жити йому днів зо два, не більше.

— Де, ти думаєш, це станеться? — спитав його напарник.

— Та, гадаю, десь ближче до цього Новограда, чи як там його, — відповів другий жандарм. — Йому, бачиш, стріляти не дозволяє дворянська честь, а я — то ніби уже й не людина, а худобина.

— Та, видно, тварюками нас і вважають, — підтакнув напарник. — Дивись, аби нас після того… самих не коцнули.

— А можуть, — сказав жандарм і штовхнув-таки Слєпньова. — Гей, вставай, ваше колишнє благородіє, вечерю принесли.

Слєпньов позображав ще сонного, поволі підвівся, а коли вони вийшли, взявся гарячково обмірковувати, що робити далі, щоб урятуватися. Із розмови жандармів він зрозумів, що його повинні вбити, не довозячи до Новограда-Волинського. Напевне, хтось уже лякався його майбутніх свідчень або всього того, що він знав, але чи не спеціально підлаштували цю розмову, щоб залякати його? Ні, найвірогідніше, ні. Його й справді не довезуть до губернського центру і вб’ють при спробі втекти. Що ж робити?

Він так і не знайшов способу порятуватися ні цієї ночі, ні наступного дня. Хотів уже було сказати ротмістру Круглову, що йому відомо про підступний план його власного вбивства, але вирішив, що не варто. Можуть лише пильніше охороняти. Кілька разів прикидав, чи не вдасться втекти дорогою, але зрозумів, що навряд чи це буде можливо. Руки в наручниках, на ногах — кайдани. На задньому сидінні карети пообіч нього сиділи жандарми. На передньому влаштувався і дивився на них сам ротмістр. Окрім того, кайдани були пристебнуті спеціальним залізним гаком до дна карети, а пасок ланцюгом був прив’язаний до її задньої стінки.

«Так, братику мій, зробили тебе, Василю Петровичу, небезпечним державним злочинцем, — невесело подумав Слєпньов. — Так тобі й треба, дрібненькому чортикові».

Він спробував було заговорити, аби хоч довідатися, коли вони збираються приїхати, де ночуватимуть, але йому відповіли, що злочинцеві заборонено розмовляти.

Так вони здолали шлях до Рівного і, заночувавши у місцевій жандармерії, на світанку вирушили далі. Слєпньов зрозумів, що вб’ють його десь за містечком Корцем, ближче до вечора. Швидше за все у лісі. Його виведуть відправити природні потреби і симулюють «втечу».