За однією з цих версій, барон мав при собі якийсь небувалої краси смарагд, який дістався його роду ледь не в епоху легендарних Нібелунгів. Мовбито один із германських воїнів забрав його у римського полководця Веттерна, взявши того в полон під час наскоку на Галлію. Так і передавався цей смарагд із покоління в покоління, і продавати його суворо заборонялося, бо існував переказ, що той, хто його продасть, буде останнім із славного роду баронів фон Клонфельнів. Тому, навіть доволі збіднівши, Клонфельн не наважувався розлучитися з легендарним смарагдом. І ось саме про цей смарагд почув і «помаранчевий розбійник», а почувши, з’явився темної осінньої ночі (інші казали — зимової) і зажадав, щоб барон віддав свій скарб. Позаяк фон Клонфельн відмовився, його катували і тоді ж ніби вибили око. Але він нізащо, навіть під страхом смерті і спалення садиби, яку купив після подорожі до Америки, не бажав показати, де ж схований такий дорогий для нього камінь. Тоді барона зв’язали, зав’язали очі і повезли у лігвище звіра, де і протримали цілих півроку в сирому підземеллі на воді і хлібі. І начебто не витримавши, та ще під загрозою, що йому виколють або, ще гірше, випалять друге око, бранець нарешті сказав, де сховав смарагд, взявши слово, що його неодмінно залишать живим. Розбійник у помаранчевій масці слова дотримав, але після того, як його привезли назад, барон замкнувся у своєму невеличкому маєтку в сорока верстах на південь від Луцька. Тому й не пішов до Костюшка, бо почав боятися смерти, панічно боятися, нібито й на коня не сідав і нікуди, навіть до найближчих сусідів, не виїжджав.

Проте існувала й інша версія. Згідно з нею, справа була не в смарагді. Барон захотів викликати на прю самого чоловіка у масці і на якомусь банкеті сказав, що він запрошує «помаранчевого негідника», якщо той не боягуз, на поєдинок у темній кімнаті, де дуелянти стріляли із зав’язаними очима, орієнтуючись лише на звук. І пообіцяв, якщо тільки його суперник лишиться живий, віддати йому не лише смарагд, а й дещо істотніше, що він привіз з Америки.

Незабаром після тієї похвальби і з’явився чоловік у яскравій масці, також чи то осінньої, чи то зимової ночі. І начебто стрілялися вони в темній кімнаті, як захотів барон. І фон Клонфельн тричі вистрілив і не влучив. Чи й справді володів його страшний гість надприродною силою, чи то зрадило барона його вміння і здригнулася рука, але залишився його гість-суперник живим. Барон також слова дотримав, віддав смарагд, яким дорожив, а на додачу і той таємничий, іще цінніший предмет — маску, яку привіз із-за океану. Це була барвиста індіянська маска. За словами барона, вона належала вождеві індіянського племені і мала чудодійну силу: робила того, хто її одягне, невразливим для кулі і шаблі. Чоловік у помаранчевій масці дарунок прийняв, та, видно, про щось здогадався і звелів одягти її спочатку самому барону. Тут барона Готфрида вперше і зрадила мужність, він зізнався, що маска просякнута отрутою, під впливом якої той, хто одягне її, спочатку згасає на очах, а потім божеволіє.

— Спасибі, що ти мені подарував чудовий спосіб позбуватися ворогів, — нібито засміявся розбійник. — На знак подяки запрошую тебе в гості.

І барона відвезли в таємничий замок у горах, де протримали замалим не рік. Його годували, запрошували до столу на всіляких застіллях, а ночами водили у підземелля, де на його очах нещасним в’язням розбійницького замку натягали його маску, і вони поступово в’яли та божеволіли. Після цих мук його привезли додому, але барон так по-справжньому і не прийшов до тями. Всього лякався, бачив страшні сни і цурався людей. Та все-таки на пропозицію Войчини відповів згодою і ввійшов до товариства «Земста».

Цю другу версію Слєпньов почув за передсвятковою вечерею. Зацікавила вона його головно не тому, що нібито виходила з вуст самого барона, а тому, що вказувала на можливе місце переховування грабіжників, десь у замку в Карпатських горах.

Барона він побачив наступного дня, вже після служби в місцевому костелі, де Слєпньов був разом з усіма і вдавав ревного католика, просячи Господа простити йому цей гріх. Він боявся, що, відкривши свою справжню віру, він відштовхне від себе нових товаришів, а можливо, і соратників із реалізації нового плану, який почав визрівати у нього в голові. Того ж дня він повинен був присягнути, скріпити клятву спільною кров’ю і стати повноправним месником. А згідно зі статутом таємного товариства, це можливо було лише в присутності всіх членів товариства, тому й чекали приїзду барона.

Готфрид фон Клонфельн з’явився на порозі зали стрімко і досить шумливо. Це був трохи вищий середнього росту, худорлявий жвавий дідок, а не похмурий відлюдько, як можна було чекати. Він жвавенько привітався, сказав кожному кілька жартівливих слів.

— Це новий кандидат у члени нашого товариства, — представив господар Слєпньова.

— Веслав Слєпньовський, — кивнув той.

— Як ви сказали? — перепитав барон.

— Веслав Слєпньовський.

Фон Клонфельн раптом зблід, відступив крок назад і подивився на Слєпньова поглядом єдиного ока, яке, здавалося, здатне пробурити його наскрізь. Це око поволі наповнювалося люттю, було враження, що воно ось-ось запалахкотить полум’ям.

— Звідки ви, пане?! — вигукнув він. — Сподіваюся, ви високородний? З яких місць? Відповідайте!

Слєпньов відповів. Обличчя барона ще більше насупилося, його спотворила гримаса болю і люті водночас.

— Це він, — закричав барон, ткнув у Слєпньова вказівним пальцем. — Тримайте його негайно! Всі до зброї! Зараз сюди ввірвуться його бандити!

— Але хто це, пане Готфрид? — спитав Реймонт. — Кого ви маєте на увазі?

— Це той, кого ми шукаємо, — сказав барон і сам кинувся до Слєпньова.

Двоє з присутніх вже схопили Слєпньова, який і не думав опиратися, за руки.

— Ви хочете сказати, ваша милосте, що це?.. — Здіслав Войчина зблід.

— Саме так — чоловік у помаранчевій масці, — сказав барон. — Я впізнав його голос.

Слєпньову захотілось би розреготатися, якби його становище не було таким критичним — люди в залі, котрі називали себе месниками, як видно, повірили барону і насправді горіли ненавистю до вже нібито псевдо-Слєпньовського. Але перед тим, як пред’явити рятівні документи, Слєпньов спробував прояснити ситуацію.

— Послухайте, пане бароне, — сказав він якомога спокійніше. — Адже голос людини в помаранчевій масці чули не тільки ви.

— Я чув його справжній голос, — відповів барон. — Не знаю як, але під час пограбувань вам вдається спотворювати голос… Але я чув справжній.

«Ось воно, те, чого мені так довго бракувало», — встиг подумати Слєпньов до того, як скулився від справжніх штурханів.

— Панове, — почав він. — Я так само міг би звинуватити барона…

— Але ви не були у нього в полоні, а барон був, — сказав шляхтич Вінцент Порада.

Слєпньов вагався, зізнаватися чи ні, хто він насправді. Йому здалося, що підлий злочинець і в цьому товаристві вже має свого агента. Він подумав, — а чи не є таким агентом сам барон фон Клонфельн? Адже якщо якимось чином чоловік у помаранчевій масці зумів завербувати Антона Клубишка, то чому б йому не зробити своїм таємним слугою барона, тим більше, що його так страшно катували у підземеллі?

«Добре, що ми хоч не почали пити», — подумав Слєпньов.

На його щастя, господар маєтку, пан Миколай Реймонт, виявився людиною, яка вміла мислити тверезо і не втратила глузду в цій ситуації. Він попросив барона заспокоїтися і заявив, що у своєму домі самосуду не дозволить. Тим паче, що, коли пан Слєпньовський не розбійник у помаранчевій масці, то вони його як шляхтича страшно несправедливо ображають своїми підозрами. Окрім того, сьогодні день його янгола, отож не варто зчиняти бучу, допитати пана Веслава, чи хто там він, можна і завтра.

— Завтра? Ви кажете — завтра?! — вигукнув барон. — До завтра його банда знищить нас…

— У мене лише один слуга, ваша милосте, — сказав Слєпньов уже майже спокійно. — А якщо ви готові мене слухати, то я також готовий відповісти на будь-які ваші запитання. Але попередньо дозвольте запитати вас…