— Хто такий Роман? Він був другою особою після Кульчинського? Після отамана? Його заступником?

— Ні, він був, як усі.

— Він повинен був їхати в масці весь час?

— Ні. До кінця лісу.

— Чому один із вас повинен був їхати у масці?

— Не знаю. Отаман не сказав. Ми ніколи не питали, чому треба робити саме так, а не інакше.

— Куди ви повинні були приїхати?

— До маєтку нашого пана.

— Мечислава Кульчинського?

— Так.

— Як давно ти в цій банді?

— У нас не банда.

— А що?

— Питайте про щось інше.

— То скільки часу ти у Кульчинського?

— Десять років.

— Скільки тобі років?

— Тридцять вісім.

— У тебе є сім’я?

— Ні.

— Ким ти числишся на службі у пана Мечислава?

— Ніким.

— Ніким?

— Конюхом. Або гайдуком, якщо вам так хочеться».

На цьому протокол допиту обривається, хоча складається враження, що це лише тільки його частина, не закінчена і ніким не підписана.

— То що далі робити? — спитав Василь Слєпньов свого начальника після останнього допиту.

— А ось що, — сказав Рибалко і пильно подивився на свого підлеглого. — Нам не можна гайнувати жодної години. Ти зараз, голубчику, візьмеш команду, ми тобі додамо ще ескадрон гусар і взвод спеціальних стрільців-мушкетерів, поїдете в те його село, здається, Баришківці?

— Баришківці, — потвердив Слєпньов.

— Подільської губернії? — уточнив Рибалко.

— Подільської, — потвердив Слєпньов.

— Отож, голубчику, поїдете в Баришківці і захопите, хоч би скільки це коштувало, самого Кульчинського.

— А якщо його там не буде? — спитав Слєпньов.

— Мусить бути, — з якимось особливим притиском сказав Рибалко. — Його ж банду, якщо вчинить опір, а думаю, що можуть вчинити, дозволяю знищити на місці.

— А все-таки, якщо Кульчинського не виявиться на місці? — спитав Слєпньов.

— Повернешся назад, — відповів Рибалко. — Чекати не треба.

— Може, тоді одразу їхати до другого його маєтку? — висловив пропозицію Василь Петрович. — Або до графині Войцицької?

— Я про це сам потурбуюся, — була відповідь. — Твоя справа — операція у Баришківцях. Зрозуміло?

«Щось тут не так», — подумав Слєпньов, але заперечувати не став. Його справа — виконувати, а не підозрювати в чомусь начальника.

План операції Рибалко розробив так, що гусари і стрільці разом із людьми Слепньова вночі миттєво оточували маєток Кульчинського і захоплювали його. При спробі опору пропонували здатися. Якщо ж Кульчинський відмовлявся, маєток брали штурмом. Це мала бути унікальна в історії Російської імперії операція.

— А якщо його там не виявиться? — спитав Слєпньов. — Тоді як діяти?

— Штурмувати при відмові, — жорстко сказав Рибалко. — Щось ти багато перепитуєш, Василю Петровичу.

Він якось дивно-виразно подивився на Слєпньова. Щось у його погляді знову не сподобалося Василеві Петровичу. Але що? «Швидше б вирушити», — подумав Слєпньов.

Дорогою до подільського села він багато чого передумав. Але зрозумів, що його думки ні до чого не приведуть. Очевидно, лише у цій навальності й швидкості був їхній успіх. І діяти саме так у Рибалка були всі підстави. До Баришківців вони прибули під вечір. У лісі неподалік села Слєпньов наказав зупинитися і дочекатися, поки стемніє. А тоді вже й розпочинати штурм і захоплення.

Слєпньов хотів було послати в село розвідника. Але подумав, що поява нової людини може викликати підозру. Якщо вже ніхто не зник напередодні, то не зникне й зараз. Він лише послав своїх людей перекрити всі дороги, які вели із села, а сам почав готуватися до завершення операції.

Але, як виявилося, ні штурмувати, ні захоплювати не було чого. На місці маєтку вони застали лише згарище. Лякали, чорніючи, рештки стін, які не згоріли. Спантеличений Слєпньов кілька разів об’їхав згарище. Потім наказав розбудити когось із найближчої хати. Поки ходили, він дивився на зоряне небо, і здавалося йому, що міріади зір разом зрушили з місця і кудись дуже швидко попливли. Недобре передчуття стисло груди. Невже операція провалилася? Незабаром привели сонного селянина, і той розповів, що горіло позаминулої ночі. Вони пізно побачили, пробували гасити, та надто вже швидко все зайнялося. Наче в усіх кімнатах відразу.

— А пан ваш де? — спитав Слєпньов.

— Та хто ж його знає, — винувато сказав селянин. — Хіба пан каже нам, куди їде?

— Хтось згорів у маєтку? — спитав Слєпньов.

— Та ніби нікого. Порожній був маєток. Він, пан, зі своїми слугами якраз перед пожежею кудись і поїхав.

— Скільки їх поїхало?

— Та хто ж його знає? їхали не через село, а он тою дорогою. Пан часто кудись їздить, це його панська справа. Хіба ми можемо знати?

Уранці Слєпньов не знайшов на попелищі жодних доказів, які б йому стали в пригоді. Судячи з характеру пожежі, маєток справді підпалювали одразу в усіх або майже всіх кімнатах.

Приблизно за годину Слєпньов відбув назад до Житомира, щоб доповісти Рибалку про невдачу операції. Він поспішав і дорогою не раз брав коня в остроги. І, як виявилося, дарма. Доповідати не було кому. На таємній квартирі він знайшов свого безпосереднього начальника мертвим. Кинджал застряг у потилиці Антона Федоровича. А на обличчі, коли він перевернув труп, побачив здивування…

На столі лежав запечатаний сургучем пакет, адресований його світлості князю І. Ф. Куракіну. Трохи повагавшись, Слєпньов відкрив пакет. «Доповідаю вашій світлості, — прочитав він, — що операція з ліквідації небезпечного злочинця К. завершена. Другого серпня цього року він застрелився під час захоплення його маєтку. Про решту обставин справи доповім особисто. Відданий вашій світлості…»

Далі стояв добре знайомий Слєпньову підпис Рибалка. Отже, це не підробка? Як же тоді розуміти?

«Що ж мені робити?» — подумав Слєпньов.

Треба було повідомити поліцію про знайдений труп, а самому відбути до Санкт-Петербурга, бо тут, у провінції, він нікому не підкорявся і нікому не був зобов’язаний звітувати. Але він довго сидів, не в змозі встати з м’якого крісла, у яке опустився, відчувши, як підгинаються ноги. Цілий рій думок непокоїв його. Чому Рибалко наперед доповідав про завершення операції? Чи й справді Кульчинського вбито? Він став підраховувати і мимоволі здригнувся — саме другого серпня, як виходило, згорів маєток Кульчинського. Звідки Антон Федорович міг знати про це? А якщо не знав, то чому писав? Відповіді, як і багато разів під час його поїздок сюди, не було на жодне із запитань.

Він ще раз подивився на труп Рибалка. Він звик до всього і не боявся мертвого. Ще майже нема запаху, отже, Рибалка вбили день чи два тому. Тобто він написав рапорт, але не поспішав відправити його. Чому? Невже передумав? А якщо передумав, то… то що? Пакет засургучований, невже ніхто не поцікавився його вмістом? Чи хтось знав про те, що написав Рибалко?

«А якщо моя поїздка була лише прикриттям чогось іншого?» — подумав раптом Слєпньов.

Він відчув, що треба негайно покинути квартиру. Встав і, перевіривши, чи немає нікого за дверима, обережно вийшов. Нікого не було і на сходах, лише перед будинком про щось завзято сперечалися дві баби. Судячи з їхнього вигляду, вони не могли бути чиїмись агентами.

На вулиці Слєпньов кілька разів оглядався. Тут він уперше подумав про те, що відкритися Антон Федорович міг лише добре знайомій людині. Кому? Та й убили його ударом з-за спини. Але якщо вбивця добре знав Рибалка, то чому не поцікавився пакетом? Може, це він продиктував Рибалкові зміст листа? Відповіді не було.

Слєпньов побачив вивіску корчми, ще раз упевнившись, що за ним ніхто не стежить, зайшов і замовив склянку горілки. Випив, сподіваючись, що захмеліє. Ні! Хміль, проти звичного, не приливав до голови. За сусіднім столом якийсь міщанин вимагав собі ще горілки. Може, і йому випити за компанію?

«Не можна тобі, братику», — подумав Слєпньов.

Він обережно оглянув корчму, у якій було четверо людей, судячи з усього, звичайні міщани та якийсь багатенький селянин. Ні, ці також не стежать. Та й звідки знати, що він зайде сюди?