Слєпньов завмер. Отже, ідеться про графиню Войцицьку. З подальшої розмови він якимось шостим почуттям вгадав (і це згодом потвердилося), що життя йому зберіг той, на кого він так довго і вперто полював, не з поваги до його розуму і хитрощів, а тільки тому, що сподівався на його допомогу у своїх подальших стосунках із графинею Войцицькою.

І тут він зрозумів, що вперше грізний Прокіп Марушко не знає, як повестися з жінкою. Слєпньов уже знав, що їх у цього чоловіка завжди було досить. Одні були служницями або просто кріпачками, яких він міг будь-коли викликати до себе в спальню. Інших, на яких накидав оком у якомусь місті чи містечку, спільники просто доставляли, варто йому було показати на котрусь пальцем. Після використання, коли вони обридали і проходили не лише через його постіль і руки, але й руки інших бандитів, їх або робили служницями, або ж просто вбивали, залежно від поведінки і темпераменту. Точну кількість жінок, з якими мав справу Прокіп, встановити неможливо. Але йдеться не про них, бо навіть імена з цього списку відомі небагатьом. Та кілька жінок усе-таки залишили більш чи менш яскравий слід у житті Прокопа Марушка. Такими були Гелена Зайончковська і Яринка. З першою його пов'язували підневільні стосунки та обопільна пристрасть. Друга була його першим справжнім коханням. Але стосунки з пані Геленою і Яринкою обірвалися трагічно і глибоко поранили збаламучену душу Прокопа. Не раз він пригадував жаскі ночі з його першою коханкою, яка багато чого його навчила, і не лише в ліжку. Але пригадував і вечори, проведені в саду з дівчиною, яка мала таку довгу, важку косу, лебедину шию і величаво пливла між деревами, дарма, що була не шляхтянкою, а всього лиш донькою кріпака-садівника. Якось йому наснилося, що він стукає тихо у віконце до Яринки, а коли та притуляє до віконця своє обличчя, то раптом перетворюється на пані Гелену.

Відомо, що Прокіп Марушко під личиною Мечислава Кульчинського був одружений зі шляхетною Зоф'єю Румовською. Зося Румовська була доволі миловидою, надто ж якщо судити з портрета, який зберігся ще до початку двадцятого століття і потім був відтворений у книжці про знатні роди польських аристократів. Виразні сірі очі зберігають якусь тільки їй відому глибоку печаль. Можливо, до часу написання портрета вона вже знала, хто такий насправді її високоповажний чоловік.

Батько Зосі — Кшиштоф Румовський — якийсь час був наближеною особою до останнього польського короля Станіслава Понятовського. Але, маючи доволі незалежний характер, так само швидко, як злетів на небувалу висоту і став поруч із троном, незабаром потрапив в опалу і повернувся у свій маєток у Галичині. Він обожнював наймолодшу доньку і, звичайно, бажав їй гарної партії. Саме в момент вивищення старого Румовського Кульчинський і познайомився з його донькою. Спочатку у Варшаві, а потім гостював і в передгір'ї Карпат. Так, саме за допомогою батька Зосі він розраховував ввійти у вищий світ Варшави, і це йому вдалося. Але водночас його чимось і привабила зовсім юна, не по літах серйозна дівчина. Та досить серйозно Мечислав Кульчинський, тобто Прокіп Марушко, захопився Зосею вже як своєю дружиною. Вона ж не дуже й опиралася, коли батько сказав, що хоче бачити її заміжньою за цим блискучим і, без сумніву, перспективним аристократом. Їй, як і іншим шляхтянкам, подобався він не так багатством, як вродою, яка поєднувалася з умінням сказати гостре слово, пожартувати, гарно станцювати на балу. І вже коли вони оселилися у подільському маєтку лже-Кульчинського, Прокіп дедалі більше по-справжньому захоплювався своєю молоденькою, гінкою, наче тополька, дружиною. У якийсь момент йому навіть здалося, що до нього прийшло справжнє кохання, друге після Яринки, яку зовні трохи нагадувала Зося.

Та навряд чи від очей молодої спостережливої жінки — а саме такою Зося й була — могли сховатися дивні зникнення її чоловіка, його несподівані мандрівки, дивна близькість його зі своїми слугами і ще деякі деталі. Та хоча б і з’ява деяких дорогих речей у маєтку, яких раніше не було. Прокіп, як міг, викручувався, він навіть якось подумав, чи не покинути своє життя під помаранчевою маскою, але зрозумів, що воно його затягнуло настільки, що зробити це буде ой як нелегко. А Зося придивлялася і дедалі дужче непокоїлася. Одне, друге, третє запитання чоловікові, одному, другому слузі. У ній прокинулася справжня жіноча цікавість. Вона почала про дещо здогадуватися. І Прокіп зрозумів — вона здогадується. А далі настав той час, коли він вирішив частково відкритися. Якось у спальні, у момент, коли її очі світилися щастям, він і вирішив «висповідатись». Він точно розрахував, коли його «сповідь» буде сприйнято якнайліпше. Звичайно, він багато чого не розповів про те, чим він займається, про своє походження, але й того, що повідав, вистачило. Зосю як громом ударило. Хоч вона й запевняє чоловіка, що кохає його таким, яким він є, та поволі замикається в собі, у своїх переживаннях, починає чахнути на очах. Вона часто молиться у сільському костелі. Якось їй здалося, що Матір Божа на іконі подивилася на неї не так, як завжди. Зося скрикує і вибігає з костелу. А за кілька місяців намагається втекти, сподіваючись добратися до батька і все йому відкрити. Хоч самого Прокопа в цей час не було в маєтку, його слуга-спільник, якому він доручив спостерігати за коханою дружинонькою, швидко наздоганяє її і, незважаючи на протести та погрози, силоміць повертає додому. Зося плаче, пробує розбити вікно, але це їй не вдається. Незабаром повертається чоловік. Він заходить до кімнати, яка стала камерою для дружини, по-справжньому збентежений.

— Краще вбийте мене, — гордо каже йому Зося.

— Про що ти, моя кохана? — смиренно запитує Прокіп.

— Я так не можу жити, — тихо, твердо, без ридань каже Зося.

Прокіп-Мечислав її не вбиває, це не входить до його планів, та й почуття нікуди не ділися. Але він саджає Зосю, по суті, під суворий домашній арешт. Вона може переходити з кімнати в кімнату, але їй заборонено виходити за поріг маєтку. І вона дедалі більше в’яне на очах. Вона намислює самогубство, черкає ножичком руку, але швидко отямлюється, адже це великий гріх — підняти на себе руку. Цілими днями сидить біля вікна, дивиться кудись далеко або візьме книжку і за цілий день не перегорне навіть сторінки. Та через кілька місяців пан Мечислав змінює гнів на милість. Він уперше приходить до дружини і тихим, проникливим голосом промовляє до неї. Це справді покаянна промова. О, він так багато передумав і перестраждав, як і вона, за ці місяці. Але він вирішив почати зовсім нове життя. Почати з чистої сторінки. Награбоване роздасть жебракам і вбогим. І він розпочне це нове життя, якщо його люба Зосенька, досі мила й люба, перед якою він так завинив, простить його.

Зося дивиться на чоловіка, який ще вчора здавався їй уособленням пекла, вірить і не вірить його словам. Та їй хочеться вірити. Життя під замком, біля вікна, її, звичайно, не приваблює. А він ось перед нею такий покірний, що навіть опускається на коліна. Врешті-решт вона каже, що прощає його, хай тільки він присягнеться найдорожчим. Прокіп, звісно, присягає. Обопільні сльози течуть рікою. За сльозами приходять палкі обійми. Обійми стають ще палкішими вночі. Знову чують стіни маєтку найсолодші, найніжніші слова. Чують солодкі стогони…

Наступного ранку їх знову бачать разом. Зося по-справжньому щаслива, дивиться на свого чоловіка, якого ще вчора ненавиділа, світлими очима і крадькома починає мріяти про те, що в неї, може, з’явиться маленька донечка, яка, звичайно, сприятиме тому, що чоловік не посміє звернути на грішну стезю. Вона дедалі більше стає схожою на себе ту, колишню, веселу, часом щебетуху, справжню шляхетну красуню.

Десь через місяць після примирення Зося виходить на прогулянку. На жаль, у чоловіка справи, але він обіцяє, як тільки закінчить якісь розрахунки, приєднатися до неї. Він обов’язково її наздожене на своєму коні. Під час прогулянки улюблений Зосин кінь Регул, якого їй подарував Мечислав, раптом наче збожеволів і поніс дедалі швидше, а потім почав збрикувати. Це відбувалося на очах селян, які саме працювали на полі. Пан Кульчинський, який вибіг із садиби на їхні крики, кинувся ловити коня, який геть збісився. Але не встиг. Регул скинув хазяйку із сідла і волочив бідолашну пані Зосю, котра застрягла ногою у стремені, ще добрих сотню метрів. Через день, не опритомнівши, вона померла. І від шоку, і від удару в голову копитом. На похороні її спотворене обличчя вкривала чорна жалобна вуаль. Коли пані Зосю виносили з маєтку, щоб назавжди віддати землі, пан Мечислав плакав, не соромлячись чоловічих сліз, і просив крізь сльози простити, що не вберіг її. Красеня-коня, який став причиною смерті коханої дружини, він застрелив на місці. Ніхто не побачив, як він дістав з-під черева коня, біля найделікатнішого місця, маленький гострий шпичак, який уткнув туди півгодини тому.