Тут князівна Софія, яка, до речі, була доволі посередньою особою та ще на додачу до невиразного обличчя мала довгий загострений ніс, вирішила, що пан Мечислав від почуття до неї остаточно з’їхав з глузду (таке буває, вона сама читала в любовних романах) і доля посилає їй предивний шанс стати багатою нареченою ще до того, як вона вийде за цього також багатого дивака. Адже досі її найдорожчим посагом був князівський титул і старовинний родовід, тепер же, отримавши від пана Мечислава такі величезні гроші, вона могла купити собі до весілля і сукні, і прикраси, і навіть сотню-другу кріпаків.

— Я чомусь думаю, що батько вам не відмовить, — голосом, що легко тремтів, сказала вона, маючи на увазі продаж кольє княгині Ольги і власні руку та серце.

Якби вона знала, бідолаха, що пан Кульчинський був щирим, коли говорив це, але почуття його належали зовсім іншій жінці! Про цю жінку думав і Василь Слєпньов уже другий день, знемагаючи від незвичного неробства у засідці в темній комірчині в закутку першого поверху князівської садиби.

Двоє «закоханих» повернулися до маєтку. Наче тінь, прослизнула за ними Віслава. На подив князівни Софії старий князь Януш, коли вона сказала про спокусливу пропозицію, виявив дивну впертість. Він ні за що не погоджувався продати панові Кульчинському прикрасу, посилаючись на міфічний заповіт княгині Ольги і родові традиції. Насправді він якнайсмачніше плював би на ці традиції, адже чимале багатство пливло в його старі, немічні руки. Але в будинку знаходилися в засідці імператорські гвардійці (як були рекомендовані йому люди Рибалка), а Кульчинський був злочинцем, тому над нещасною князівською головою висів дамоклів меч слєпньовського попередження — іменем государя-імператора ні за які побажання, ні за які хабарі, ні за які суми кольє не продавати. Але врешті-решт, коли ця сума виросла до трьохсот тисяч рублів та ще купи коштовностей на додачу, князь обіцяв подумати.

Думати, звичайно, йому навряд чи було треба, не треба було йому думати, хіба що заколоти Слєпньова-Слєпньовського з його товаришами, коли вони спатимуть. Але князь знав, що його небезпечний гість навряд чи спить, а тому, упевнившись, що інший, ще небезпечніший гість захропів у відведених йому покоях, і наслухавшись істеричних схлипувань старшої дочки і докорів схожої на стару тараньку дружини, він прокрався в комірчину до гостя невідомого і нелегального і запитав, що ж йому робити.

— Що робити? — перепитав невидимий у темряві Слєпньов. — Стояти до кінця, ваша світлість, як і домовилися. Чи ви хочете допомогти ворогу імперії і государя імператора Олександра?

Після довгої паузи, за час якої, здавалося, ніч за маленьким віконцем стала ще чорнішою, князь гірко зітхнув і зізнався, що кольє, яке так виросло в ціні, насправді фальшиве.

— Фальшиве? Як це накажете розуміти? — зашипів Слєпньов і ледь не схопив князя за комір. — Ви небезпечно жартуєте, ваша ясновельможносте!

Князь ще раз зітхнув і сказав, що коли з’явився цей розбійник, цей всюдисущий грабіжник, він зрозумів, що рано чи пізно людина в помаранчевій масці прийде і до нього. А що тоді буде, він не міг передбачити. І він у знайомого варшавського ювеліра виготовив дуже майстерну копію кольє. Але на його біду того разу на родовий бал князів Слуцьких княгиня Вероніка упрохала його дозволити одягти справжнє кольє. Вона тоді була вагітна молодшою дочкою і вважала…

— Ох, що казати, пане Веславе, — зітхнув князь. — Перед цим вона одягла цю злощасну копію і народила мертвого сина. Так, не треба було піддаватися на її умовляння, але… але я так сподівався, що у мене… з’явиться спадкоємець. Ну, а далі ви знаєте…

Слєпньов ледве не засміявся у князівські очі, які поблискували в темряві літньої ночі, яка несподівано стала задушливою. Виходить, Кульчинський умовляв продати за таку непомірно-велику суму фальшивку, підробку, таке собі брязкальце? А може, він і справді не знає? Але наступного моменту Василь Петрович зрозумів — ні, знає, але торгується, пропонує шалену суму, звичайно, не за підробку, а за можливість легалізувати справжнє, вкрадене ним-таки кольє. Стародавню прикрасу, яка дає шанс справді одягти її на шию коханої жінки, але не князівни Софії, а Ядвіги Войцицької. У ці секунди — зрозумів Слєпньов — він вирішує її долю, долю її полоненого чоловіка і, звичайно ж, власну.

— Тримайтеся, ваша ясновельможносте, — прошепотів він і дозволив князеві потиснути собі руку. — Навіть по копію, та все одно наш «помаранчевий пан» приїде.

— Ви хочете, щоб я зіграв роль підсадної качки? — гнівно, задихаючись, прошепотів князь.

«Хоча б його тут Кіндрат по загривку не стукнув, чого доброго», — подумав Слєпньов, а замість цього пошепки наказав:

— Я хочу, щоб він приїхав у масці.

Мечислав Кульчинський відбув наступного дня, злий, але зовні, як і напередодні, ввічливий із господарем і галантний із його доньками, передусім із Софією, роздратованою непоступливістю батька. Вона ж намагалася сховати сліди сліз і нічної істерики. Крізь щілину у своїй комірчині Слєпньов бачив, як від’їжджала карета всього лиш з одним кучером і лакеєм, і думав про те, коли ж його ворог, його найбільша дичина, на яку він полював, повернеться. Це мало бути доволі швидко, позаяк за півтора місяці був день народження графині Войцицької, і він знав, що про свято знає і Кульчинський, тобто той, хто вдавав його. Якщо він має серйозні наміри щодо графині, то цього дня обов’язково приїде до неї з кольє княгині Ольги. Кажучи по-сучасному, Слєпньов був досить добрим психологом. Власне, до цього його зобов’язувала небезпечна таємна служба. Він розумів, що Кульчинський, якщо той справді був чоловіком у помаранчевій масці, має, крім витонченого розуму, непомірні амбіції і не звик ні від чого задуманого відмовлятися. Розуміючи, що купівля однієї з найкоштовніших прикрас і дарування її коханій жінці вивищить його в очах самої графині та всіх, хто дізнається про його царський жест, він не міг відмовитися від ідеї отримати заповітне кольє. Пікантність ситуації полягала в тому, що про істинну ціну копії, яка зберігалася в князя Слуцького, знали лише сам князь та той, хто так бажає її. Не зважаючи, звичайно, на втягнутих у цю справу Слєпньова, Рибалка і графиню. Лишалося чекати, що Кульчинський все-таки повернеться. Єдиний його шанс, як справедливо вважав Слєпньов, — заявитися в помаранчевій масці і, користуючись репутацією грабіжника в цій самій масці, шантажем змусити князя продати підроблене кольє як справжнє, зобов’язавши його загрозою смерти про все мовчати. Простого нападу, вважав Слєпньов, Кульчинському буде не досить. Для шантажу йому буде потрібне ще щось. Цим «щось» могло бути захоплення доньок князя або однієї з них. Скоріше за все молодшої, Віслави, Вісі, ніжніше ставлення батька до якої Кульчинський, напевне, помітив під час візиту.

Після від’їзду Кульчинського Слєпньов, розуміючи, що чекати доведеться кілька тижнів, а то й цілий місяць, а за цей час приховати присутність шістьох людей в палаці буде дуже важко, вирішує спершу всім піти геть від людського ока, а потім знову повернутися, але вже легально. Один із них незабаром поселяється у маєтку під виглядом мандрівника-монаха (благо, цю роль йому вже доводилося грати). Навідується і землемір із повіту. Князь раптово захворів і виписав до себе лікаря з Києва. Незабаром як добрий знайомий князя шляхтич Вацлав Рожавський з’являється і сам Слєпньов із двома слугами.

Тут він намислив ще одну гру, яка покликана прискорити завершення операції. Він починає залицятися до князівни Софії, прозоро натякаючи на бажання бачити її світлість господинею своєї холостяцької садиби. Як він і навчив, князь нібито схиляється до того самого. Адже невідомо, чи повернеться цей багач Кульчинський, а пан Вацлав відомий йому, хай і не надто багатий, але хазяйновитий шляхтич, і поки він, князь, не помер, то хотів би бачити бодай одну зі своїх доньок заміжньою.

Такий розвиток подій змушує бідну Софію, усю в сльозах, писати розпачливого і сповненого сльозливих зворотів листа до пана Мечислава. Боже борони, вона не набивається з одруженням. Нехай пан Мечислав так не подумає, але як у доброго друга просить поради. Батько, так-так, її любий таточко хоче видати її, не вірячи в щирі почуття пана Мечислава, за якогось старого лисого холостяка, яким вона гидує. Та ще, здається, обіцяв цьому панові як посаг за нею знамените кольє. Судячи з того, як цей старезний шляхтич (як бачимо, Софія зумисне перебільшила вік Слєпньова-Рожавського) задоволено потирав при цьому свої старечі руки, він у майбутньому напевно продасть прикрасу або проп’є в найближчій корчмі.