Отак міркуючи, Конарський дійшов кількох висновків. Маєток захопили розбійники, що малоймовірно, бо, захопивши палац, його можна було спалити, а самого графа з родиною в крайньому разі вбити. Але тоді й «карантину» не треба, адже для цієї каральної операції досить було і двох-трьох годин. Ні, скоріше за все палац Войцицьких перебував в облозі. Якщо так, тоді злочинців набагато більше, не вісім чоловік, які пограбували присутніх на балу в князя Любославського. І ось за кілька тижнів після того останнього нападу вони оточують графський палац. Але граф уже готовий до цієї зустрічі. Можливо, фраза на балу звучала так: «Чекайте тепер на гостини». Чи щось подібне. Отже, банда оточує палац, але граф відмовляється здатися. Починається облога. Частина людей лишається біля палацу, а інша частина перекриває дороги, які ведуть до Лісогощі — маєтку Войцицьких. «Логічно», — подумав тоді Конарський і зрадів власній здогадливості. Та вже наступного дня, повернувшись до своїх думок, почав сумніватися в цій версії. Для чого розбійнику влаштовувати облогу маєтку, якщо можна було підстерегти графське подружжя дорогою із Заславля в Лісогощу? Тим паче, граф Войцицький приїжджав або зовсім без охорони, або лише з кількома гайдуками. «Значить, — подумав Конарський і злякався власної думки, — або розбійник у помаранчевій масці божевільний, що малоймовірно, судячи з того, як добре він обмірковує свої операції, або ж… Або вони з графом Войцицьким вже були знайомі. Знайомі раніше, до балу, і зривання маски варто розглядати як рукавичку, кинуту противнику, як виклик і зумисну образу. Тоді хто ж він, цей розбійник? Невже й справді знатна особа? Виходить, так».

Зробивши таке відкриття, Конарський зрозумів, що він приречений. Якщо тільки висновки правильні, його нізащо не відпустять, а, потримавши тут, познущавшися вдосталь, позбудуться. Тихенько пристукнуть. Або ж перед смертю він побачить справжнє обличчя грабіжника, який зніме маску і дико зарегоче. Ні, швидше за все, обійдеться без реготу та будь-яких театральних жестів. Буденно і просто, як скидають одяг, — шапку або рукавички, — злочинець зніме маску і…

Дійшовши такого висновку, Конарський уперше по-справжньому злякався — виходу не було. Він і раніше обмірковував способи втечі, але нічого придумати не міг. Пробити міцні дубові стіни? Спробував пиляти дерево пряжкою від паска, але вона хоча й була залізною, проте не гострою. Напасти на охоронця також не можна було. До комірчини той заходив хіба що забрати відро. Але при цьому Конарський повинен був сидіти на лежанці, відро стояло біля самих дверей, а в руках охоронець тримав пістоль — це він добре бачив. На прогулянку його виводили із зав’язаними очима і зв’язаними руками, до того ж на налигачі, а на ногах були кайдани. Кинутися на охоронця, на цього похмурого вартового, можна було лише з відчаю.

Він вирішив доручити себе Божій волі й терпляче чекати закінчення ув’язнення, хоч би яким був цей кінець. Інколи йому здавалося, що його кинули напризволяще, що доля відвернулася від нього остаточно, що вранці його вартовий більше не прийде. Але той приходив, лише раз спізнився і, коли заглянув у віконце, то спитав, чомусь хриплячи дужче, ніж перед тим:

— Злякався, либонь, вельможний?

— Ні, — відповів Конарський, хоч це й було неправдою.

— Чи ж так? — засміявся охоронець самим хрипом.

На тому й закінчилось їхнє спілкування. Але в той-таки день наче блискавка вдарила поряд, розітнула пітьму довкола нього та відразу і зникла — а він же чув це запитання, до того ж і сказане одним голосом. Один-єдиний раз, але чув. Де? Він мучився у спогадах — і раптом згадав. Це було на подвір’ї князівського палацу-замку у Заславлі. Він проходив мимо возів із челяддю і почув, як один із слуг промовив схожу фразу: «Злякалися, либонь, наші вельможні». Той самий голос, те саме обличчя. Так, він бачив обличчя свого охоронця. Слабко, ледь-ледь, при світлі свічки, яку той ставив за собою, коли відчиняв двері, щоб забрати відро або подати їжу. Так, це було те саме обличчя. Але чий же це був слуга? Невідомо. І все-таки, все-таки… Він почав шукати зачіпку і десь опівночі, прокинувшись після тривожного, сторожкого сну, Конарський згадав. Для слуг і карет кожного з гостей на балу в Заславлі відводилося певне місце. Коли вони під’їхали і він, вийшовши з карети, затримався після спілкування з князем і шляхтичем Левицьким, то почув, як помічник управителя сказав кучерові: «Ваше місце — ось там».

Конарський вирішив будь-що ближче роздивитися обличчя вартового. Але як це зробити? Він нарешті придумав і вирішив ризикнути. Коли охоронець, як завжди, подавав йому миску з їжею, він, не дійшовши крок-другий до дверей із віконцем, захитався, застогнав, схопився за серце і почав поволі осідати на глиняну підлогу.

— Гей, ти, пане, не дурій, а то й пристрелю, — сказав охоронець за дверима. — Чи ти забув?

Але Конарський уже лежав боком. Невже його вартівник-мучитель не зайде, не поцікавиться, що з ним сталося?

— Ну й дідько з тобою, здихай, — сказав охоронець і відійшов від дверей.

Конарський застогнав і хотів уже вставати, та щось йому підказало — треба трохи почекати. Він прислухався до внутрішнього голосу і не помилився. По якомусь часі охоронець знову гукнув його. Конарський кволим голосом попросив пити. Охоронець приніс кварту і поставив на віконце. Та, мабуть, щось у ньому все-таки здригнулося. Він відчинив двері, зайшов із квартою і свічкою, дотримуючись обережности, поставив кварту на підлогу. Свічка освітила його обличчя. І Конарський побачив — так, це був той самий слуга, він його пам’ятав.

«Тепер би мені знову побувати в маєтку князя», — подумав Конарський і почав жадібно пити воду. Очевидно, знайдеться людина, яка запам’ятала ці позначені тоді місця. Його власний кучер міг знати, де чиї слуги розташовувалися, а вже помічник управителя маєтку, напевне, не забув. А міг зберегтися й папірець.

«Тільки б вижити», — подумав Конарський і почав, як ніколи пристрасно, молитися Богу. Він тепер вірив, що Бог його неодмінно почує — навіть із цієї темної комірчини посеред невідомо якого лісу.

Той день прийшов несподівано. Як звичайно, йому подали у віконце миску, де він намацав шматок хліба, солонину, квашену капусту. Змусив себе з’їсти. Останнім часом від сухої їжі, до того ж майже завжди пересоленої, у нього почав боліти шлунок, часто нудило. Нили суглоби на ногах. Стискаючи зуби, він терпів. Розумів, що, прирікаючи себе на голод, лише шкодив би собі. Жував солоне старе м’ясо і думав, скільки ж іще лишилося терпіти. Здається, лишився рівно місяць до католицького Різдва…

Коли віддав миску, чекаючи на кварту води, замість неї йому звеліли просунути у віконце руки. Конарський здивувався такому благородству — адже прогулянка була лише позавчора. А він же мав гуляти раз на тиждень.

Далі була звична процедура зав’язування очей. Але при виході з хати охоронець звелів ширше роззявити рота і, коли Конарський виконав наказ, засунув до рота шматину, яка чомусь пахла димом. «Невже?» — радісно і водночас тривожно подумав Конарський.

Так, його ув’язнення закінчилося. Його знову, як два місяці тому, заштовхали в карету, звеліли лягти на дно. Але тепер він був у кареті сам. Їхали доволі довго баюристою і, судячи з хлюпання під колесами, болотяною дорогою. Нарешті карета зупинилася, голос охоронця звелів вставати. Коли Конарський став на землю, з ніг йому зняли кайдани, розв’язали руки.

— Бувайте, пане Конарський, — сказав його кат-охоронець, і він почув, як карета від’їжджає.

Не вірячи, що він вільний, чекаючи пострілу в спину або в обличчя, Конарський спершу розтер затерплі руки, а тоді, осмілівши, витягнув із рота шматину. Уже затихали звуки від їзди карети. Так, вона від’їжджала все далі й далі. Конарський одним поривом зняв з очей ненависну пов’язку, кинув на землю. Він стояв посеред вузької лісової дороги — самотній і… невже вільний?

Так, його звільнили так само несподівано, як полонили. Навіть нагодували наостанок, хоча після солоної їжі його вже доймала спрага. Машинально пройшовши з десяток сажнів, Конарський зупинився. Після тривалого перебування в темряві різало очі. На щастя, день випав похмурий, хоча й дуже сирий. Стояла пізня осінь, дув пронизливий листопадовий вітер. Очі поволі звикали до світла. Конарський оглянув себе і жахнувся свого, майже дикого, загумінкового вигляду. Він увесь заріс, тіло вкрилося лепом і смерділо. У зім’ятому брудному пальті і таких само брудних, колись білих рейтузах, він нагадував блукальця, який невідомо де вкрав старий панський одяг. Конарський зрозумів, що його просто хотіли принизити і зломити, та він вижив і мусить жити далі. Боротися. Подолавши відразу, зачерпнув жменю болотної води, трохи втамував спрагу. І рушив назустріч невідомому.