По двох роках після цих рядових смертей у польській глибинці шляхтич зі східного воєводства Мечислав Кульчинський знову поспішає на води в Німеччину. Йому треба підлікувати нирки, які почали поболювати. Відвідав води у Баден-Бадені, курорті, який тільки-но почав набувати слави. Подбавши про здоров'я тут (хоч воно й так було непогане), він знову мандрує німецькими князівствами. Так він вдруге опиняється в столиці маленького князівства Анхельст-Пфальц, містечку Плацфельг, і з'являється з візитом до князя Карла-Ґюнтера. Звісно, тепер уже не як Мечислав Кульчинський, який офіційно ніколи й не був у цьому маленькому, посередньому князівстві, а як син польського шляхтича Конрада Легницького — Людвіг. Він довго стоїть перед ворітьми князівського палацу, і нарешті його допускають до його світлості князя Карла-Ґюнтера. А князь, що довго перебував мало не в прострації від смерти свого сина, єдиного спадкоємця трону, лише тепер ледь-ледь почав приходити до тями після важкої втрати.

Треба сказати, що в цьому разі Прокіп Марушко все розрахував, як блискучий психолог. Ніякого Людвіга Легницького в природі, звісно, не існувало. Не було такого сина і взагалі синів у Конрада Легницького, але саме Людвігом звали улюбленого сина старого князя, який загинув від руки невідомого розбійника у зеленій масці. Але так само звали дуже й дуже шанованого в роду князя Карла-Ґюнтера — також їхнього предка Людвіга, який одружився колись із полячкою. І ось, з'явившись із візитом до старого князя, Прокіп повідомляє, що на честь далекого предка і був названий син Конрада Легницького, мало того, помираючи, цей самий Конрад нібито посилає сина до родича-князя з листом і багатими дарунками. Він просить, не маючи інших близьких родичів, якщо можливо, якось сприяти долі і навчанню сина, який так прагне знань. Історія повторюється. За кілька тижнів перебування у Плацфельгу лже-Людвіг Легницький увагою, шанобливим ставленням, розумом, знанням етикету буквально зачарував старого князя. Той дивився на нього спочатку трохи байдуже і насторожено, потім його погляд потеплішав і, нарешті, посвітлів зовсім. Цей поляк Людвіг дедалі більше нагадував князю його покійного коханого сина — Людвіга. Вони не лише були братами в четвертому поколінні, але, як виявилося, народилися в один рік і майже в один день. Князь дедалі більше бачив у цьому знамення долі, прив’язувався до свого гостя. І коли той уже зібрався від’їжджати, сам запропонував Людвігу стати його прийомним сином. Той здивовано подивився на нього, потім, розчулившись від такої чести, став на коліна перед майбутнім батьком і зросив сльозами його старечі руки. Князь дав їх поцілувати, а потім поклав на голову нового сина. Знав би бідолашний князь, чию голову він так ніжно гладив, дивуючись такому виявленню почуттів!

Після офіційного акту усиновлення і проголошення Людвіга спадкоємцем князь посилає новоявленого сина вчитися в католицьку Італію (позаяк сам був ревним католиком), у знаменитий Болоньський університет, який п'ять років тому закінчив справжній Людвіг. У Болоньї з'являється новий студент, досить кмітливий, досить освічений, який незабаром стає загальним улюбленцем. Йому віщують велике майбутнє у наукових колах. Ось тільки якби він віддав перевагу науці перед монархічною кар'єрою. Тим часом в Італії з'являється грабіжник у синій масці.

На той час ситуація в Італії дещо нагадувала німецьку, надто ж своєю подрібненістю на чималу кількість держав і міні-держав. Спочатку напади грабіжника у синій, масці стосувалися дрібних італійських феодалів, окремих міст, у яких уже відкриваються музеї. Згодом він зрозумів, що найбільша цінність Італії — її багаті зібрання картин знаменитих художників часів італійського Ренесансу і не менш чудові скульптури, які прикрашали маєтки аристократів у Модені, Романьї, Венеційській республіці, Ломбардії, Південному Тиролі та інших областях.

Нехай читача не дивує те, що Мечислав Кульчинський міг довго бути відсутнім у своїх маєтках. Для того часу це було майже нормою. Поміщик — як у Польщі, так і в Росії — міг роками не навідуватися до своєї родової садиби. Аби грошики справно текли до Кракова, Санкт-Петербурга, Парижа чи в якесь інше місто, де він жив. У тодішній Польщі багатому шляхтичеві навіть дозволу на подорож не треба було отримувати у королівській канцелярії. Шляхтич, котрий користувався на загальнодержавному сеймі правом «вето» на будь-який королівський указ, який міг сказати своє грізне вельможне «Нє позвалям!» («Не дозволяю!») на будь-який королівський вердикт, після чого той миттєво втрачав силу, був сам собі королем.

Тим часом Людвіг-Мечислав, повчившись трохи у Болоньї і паралельно завівши там собі нові знайомства і нову справу, здійснивши кілька зухвалих пограбувань, їде на батьківщину, звідти — знову до Німеччини і через рік повертається до Італії. Він явно не може всидіти на місці, його спалює жадоба діянь і нових пригод. А втім, хтозна, може, він утікає від самого себе. До опанованих мов додається і латинська, яку він, втім, не любив, позаяк вона не давала йому жодної практичної користи, хіба що у спілкуванні з католицьким духовенством перед тим, як навідатися до монастиря. Проте цікаво, що в довжелезному реєстрі його грабунків майже немає саме монастирів. Побоювання вищої кари?

Саме тут, у Болоньї, його й наздоганяє звістка про смерть названого батька. А батечко його, Карл-Ґюнтер, отримав перед тим новий серцевий напад і слідом за цим нервовий розлад. Сталося це після нового наскоку на його володіння. А напав все той-таки печально відомий у німецьких князівствах, кюрфюрствах, графствах і єпископствах грабіжник у зеленій масці. Убивця його сина. Він уперше побачив його на своєму подвір'ї, спробував навіть підійти до нього, аби зазирнути йому в очі, і зупинився на півдорозі. Грабіжник також спочатку круто розвернув коня, а потім виходом промчав мимо князя, як вихор смерти. Ось після цього, а не лише внаслідок того, що маєток і палац досить добре почистили, у князя й стався нервовий розлад. Перед смертю він написав зворушливого листа своєму названому синові, але, так і не дочекавшись його приїзду, віддав Богові душу.

Повернувшись до столиці князівства після прикрої звістки про смерть князя-батька, молодий князь стояв у родинному склепі біля могил названих батька і брата. Чи здригнулася його душа при цьому — лишається невідомим. Та один зі слуг бачив, як він заточився і ледве не впав на котрусь із могил.

Достеменно відоме інше — тепер людина у синій масці, як і людина в зеленій масці, могла розгорнути діяльність на повну силу, міць і зухвалість. Князь Людвіг, який, природно, тепер був обтяжений державними справами, про що з неабияким жалем він заявляє своєму улюбленому професору Карлу Ленчіні, кидає навчання в університеті і поселяється у Плацфельгу. Час від часу він з'являється з візитами до інших німецьких правителів. Щоб через рік-два — чи й раніше — з'явитися перед ними вже в іншому образі. Звісно, під зеленою маскою. Позаяк у князівстві знають про його польське походження, то цілком легально у його замку з'являються польські слуги. Через якийсь час він так само легально їде з візитом до своїх родичів у Польщу, перетворюючись там на Мечислава Кульчинського. Потім він купує ділянку лісу в Богемії, використовує дім, який за його наказом збудували тут, як перевальну базу у своїх переїздах із Німеччини до Польщі і навпаки.

Але цього йому, як виявилося, було також мало. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих років вісімнадцятого століття відбуваються ще два не менш зухвалих перетворення Прокопа Марушка. Він звертає погляд на південний схід від свого невеличкого німецького князівства — до Австрії.

Про діяльність Прокопа Марушка в Австрії та Відні, зокрема, дають уявлення «Оповідання невідомого». Позаяк ці дев'ять невеликих оповідань, об'єднані спільним героєм і, по суті, єдиним сюжетом, можна сміливо назвати повістю у новелах. Цікаво, що вони видавалися двічі — наприкінці дев'ятнадцятого століття і на початку шістдесятих років століття двадцятого. Перше видання цих оповідань пов'язане з доволі романтичною і трохи таємничою історією. До тепер уже маловідомого австрійського письменника Роберта Фертебаха якось завітала невідома дама. Коли вона підняла нарешті свою вуаль, бідний письменник побачив привабливу особу з тонкими, ледь загостреними рисами обличчя, щоправда, трохи довгастим носом і ледь-ледь косооку. Вона назвала себе — графиня Рената Лейнбелен. Це заінтригувало Фертебаха ще більше, адже він знав, що графський рід Лейнбеленів належить до вищого аристократичного світу Відня. Графиня Рената, оглянувши його доволі скромну оселю своїм швидким поглядом, простягла письменнику зошит у ледериновій обгортці.