— Ви принесли мені свої твори? — здогадався бідолашний письменник, подумки зауваживши, що сверблячка графоманства, як виявляється, не обминає й таких аристократок.

— Ні, — розчарувала його графиня. — Це написала не я.

— Не ви? — здивувався письменник. — Тоді хто? Ви за когось клопочетеся?

— Цей зошит я знайшла у шухляді столу моєї рідної бабусі, — сказала графиня Рената. — Вона недавно померла, може, ви чули?

— Так-так, чув, звісно, — поспішив потвердити Фертебах, подумавши, що, можливо, видання писанини померлої графині принесе і йому якісь дивіденди.

— Бачте, це навіть не бабуся писала, — вдруге розчарувала господаря скромної квартирки відвідувачка. — Тут наприкінці зошита стоїть дата — 1792 рік. То, можливо, цей зошит належав ще моїй прабабусі.

— Ви хочете, щоб я прочитав цей зошит? — ввічливо і люб'язно поцікавився Фертебах.

— Так, пане письменнику, — сказала молода відвідувачка. — Перед тим, як іти до вас, я також його прочитала, і, як на мене, це дуже цікава історія. Цілком у стилі ваших оповідань.

— Значить, ви читали мої оповідання? — уже з неприхованою радістю запитав письменник.

— Так, тому й принесла вам цей зошит, — незнайомка опустила погляд.

— Добре, залиште, я постараюся прочитати, — сказав Роберт Фертебах.

Він узявся читати вже через кілька днів. І не тільки прочитав оповідання із зошита в ледериновій обгортці, написані швидким, таким, що ніби втікав кудись, місцями зовсім недбалим почерком, а через рік уже й видав їх, ці «Оповідання невідомого». 68 років потому книгу випадково знайшов уже сучасний видавець і перевидав її.

«Оповідання» доволі багатослівні, сентиментальні, одне слово, повністю належать своєму часові. Але мають і чесноти — інтригуючий сюжет і загадку особистості головного героя. Про загадку ж автор, який побажав лишитися невідомим, кілька разів нагадує сам. Щоб не втомлювати текстами «Оповідань», стисло перекажемо їх. Звернемо увагу на одне оповідання, яке, либонь, найбільше стосується подальшого розвитку подій, певною мірою центральне, кульмінаційне. Це — сьоме за рахунком — «Бажані зустрічі». Але спершу стисло перекажемо зміст попередніх шести. У першому («Незнайомка») герой, він-таки оповідач, прибуває до Відня. Це тридцятирічний німецький князь. На балу в одного з віденських аристократів він, за звичаєм таких балів, у масці зустрічається з незнайомкою, також у масці. Вони танцюють, розмовляють про те, про се, як годиться на таких балах. Він, зачарований її освіченістю, ніжним, млосним голосом, просить хоч на хвильку відкрити обличчя, але вона відмовляється зняти маску. Більше того, таємнича незнайомка покидає бал, наказуючи герою новели не переслідувати її. Ось закінчення оповідання:

«— Але чому? — запитав я. — Чому, моя таємнича незнайомко? Адже я, не знаючи вас, можу вас ніколи не зустріти. О, не будьте такі жорстокі!

— Якщо нам судилося знову зустрітися, ви мене знайдете, — була відповідь.

— Як? — спитав я.

— Подумайте, — сказала вона.

Я відчув під маскою її усмішку, а вона, змахнувши на прощання своєю чарівною ручкою, легко, майже підстрибуючи, побігла сходинками донизу, до виходу. Така собі граційна кізочка, лань, яка лишила у повітрі запах дорогих парфумів.

Я дивився їй услід і, не витримавши, голосно зітхнув. Може, все-таки кинутися за нею? Але ж вона наказувала мені не сміти. Ох, як я потім докоряв собі, що не кинувся наздоганяти її! Я вже не міг ні з ким танцювати, меланхолійно пив шампанське, кілька разів поглядав на двері, за якими, здавалося, ось-ось має з’явитися моя таємнича фея. Але вона не з'явилася. Не було її і на подвір'ї палацу, хоч я пошукав мимоволі, коли сідав у свою карету, яка здалася мені цього разу такою холодною. Повернувшись до себе, у будинок, де зупинився, я цілу ніч згадував наші такі милі розмови, її голос, але знайти ключ до розгадки — як мені відшукати її — так і не зумів. Прощавай, таємнича незнайомко».

Але це був лише початок. Така собі інтригуюча кінцівка, яка мала продовження. У другій новелі — «Голос» — розповідається, як герой блукає віденськими вулицями, як спостерігає за каретами і, врешті-решт, бачить даму, яка виходить із карети, чує її голос, яким вона віддає наказ своєму слузі, і раптом, вражений до глибини душі, розуміє, що перед ним його таємнича незнайомка. Він хотів було підійти до неї, привітатися, представитися, але щось його зупинило. Довго звучить у ньому її голос, він уявляється то співом пташки, то посвистом вітру, то мелодією флейти і т. д., і т. ін. Герой приходить у будинок, де зупинився, і намагається відтворити цей чарівний голос, повторюючи і так, і так почуті слова з наказу, який дама віддавала своєму слузі. І раптом це йому вдається. Він чує, як його вуста озиваються голосом незнайомки. Відповідає їй. Починає розмовляти сам із собою.

«— Що це, хвороба? — запитав я сам себе. Мої розмови, моє відчуття голосу, навіть присутности незнайомки спершу мене досить злякали.

— То що ж це? — знову запитав я.

І сам собі відповів:

— Ні, це не хвороба, це — кохання».

Так, це було кохання. Свої страждання, нові марні пошуки коханої герой-автор «Оповідань невідомого» описує у третій новелі — «Тінь». Варто сказати, сентиментально-занудній, звісно, як на суб’єктивно читацький чи читацько-письменницький погляд людини кінця двадцятого століття. Лише наприкінці «Тіні» герой нарешті дізнається, що предмет його зітхань і мук — графиня Л.

Четверте оповідання — «Сукня для балу». Герой оповідання дізнається, що графиня Л. замовила собі для балу, який мав відбутися в одному з аристократичних палаців Відня, нову розкішну сукню. Він, бідолашний, їде у модне ательє, де шиють цю сукню, підкуповує власника ательє, зізнавшись йому, як виявилося, не позбавленому сентиментів, вже старому євреєві, що закоханий у графиню. І той, хоч попередньо позітхав і повагався, та коли у його долоню ліг доволі значний папірець із певною сумою, дозволяє герою вдавати із себе слугу. Під виглядом слуги герой оповідання і привозить сукню графині Л. у її дім. Служниці графині він каже, що його господар велів йому повідомити про результати цієї примірки — чи буде задоволена графиня. Він чекає «із сердечним трепетом» в указаній йому кімнаті, і коли графиня, нарешті, виходить у цій чудовій пишній рожевій сукні з відкритими високими, як пише автор «Оповідань», атласними грудьми — наш герой буквально вражений.

«Мені здалося на якусь мить, що мене напав правець або ж я став стовпом соляним посеред пустелі. Я подумав, що не зможу вимовити й слова, хоч би що мені сказала ця прекрасна жінка.

— Перекажи своєму хазяїну, що я дуже задоволена його роботою, — сказала тим часом графиня.

— Гаразд, я перекажу, — тихо, голосом, який уже зірвався на фальцет, відповів я.

— Тоді — йди, — сказала графиня, і я відчув, що вона насолоджується моїм збентеженням.

Але я стояв, не маючи сил рушити з місця. Що мені робити? Невже ця богиня зараз зникне з-перед моїх очей, можливо, назавжди? Що з того, що я знаю, хто вона? Як я потім посмію розкрити її таємницю і розповісти про це їй самій?

— Чого ж ти стоїш? — спитала графиня. — Чи ти привіз і рахунок від свого господаря?

— Ні, — сказав я і відчув, як тремтить мій голос. — Рахунок буде завтра.

— Тоді йди ж, — сказала графиня, вже відверто насолоджуючись моїм потрясінням.

— Гаразд, — сказав я і знову не зрушив з місця.

— Ти хочеш нагороди? — запитала вона.

— Ні, — поспішно запевнив я і раптом, осмілівши, сказав: — Я хочу бути вашим слугою».

Судячи з цього оповідання, вродливий помічник кравця справив певне враження на графиню Л. Сприяв цьому і його закоханий, водночас майже магнетичний погляд.

«— Я подумаю, — сказала графиня, — взагалі-то мені слуги потрібні. Приходь завтра в цю саму пору. Але до того часу ти повинен звільнитися від свого господаря.

— Гаразд, — тихо сказав я.

— Тільки знай — я ще нічого не вирішила, — засміялася графиня.

— Я прийду, — прошепотів я.