— Nada mas, — сказав він. — Більше нічого.

Ансельмо й Роберт Джордан покинули його там і вернулися до своїх рюкзаків.

— Де б їх нам поставити? — пошепки мовив Роберт Джордан.

— Мабуть, тут. А ти певен, що поцілиш звідси вартового з маленької mdquina?

— Це те саме місце, де ми лежали того дня?

— Те саме дерево, — сказав Ансельмо так тихо, що Джордан ледве почув його й здогадався, що старий говорить, не ворушачи губами, як тоді, першого дня. — Я надстругав ножем.

Роберта Джордана знову охопило таке почуття, ніби все це вже було раніше, але тепер воно виникло просто тому, що він повторив своє власне запитання, а старий свою відповідь. Так само було, коли Агустін запитав Роберта Джордана про вартових, хоч і знав уже відповідь наперед.

Звідси близько. Навіть надто близько, — шепнув він. — Але світло падатиме з-за спини. Це дуже добре місце.

— Ну, тоді я піду на той бік і заляжу навпроти тієї будки,— сказав Ансельмо. А потім додав: — Ти мені вибач, Inglés. Але щоб не було помилки. Раптом я нетямущий.

— Що? — дуже тихо, наче зітхання.

— Ти скажи ще раз, щоб я знав точно.

— Щойно я вистрілю, ти теж стріляй. Коли вб'єш свого, біжи до мене. Рюкзаки будуть зі мною, і ти поможеш мені закласти заряди. Робитимеш усе, як я. Якщо зі мною щось станеться, зробиш усе сам так, як я тобі показував. Не квапся, роби все як треба, забивай ті дерев'яні клинці глибоко, гранати прив'язуй міцно.

— Мені все ясно, — сказав Ансельмо. — Я все запам'ятав. Тепер піду. Ти заховайся добре, Inglés, як почне світати.

— Перш ніж стріляти, — сказав Роберт Джордан, — перепочинь і цілься напевне. Не дивися на нього як на людину, а тільки як на ціль, de acuerdo? [129] Бери на мушку не цілого, а якусь певну точку. Цілься в живіт, якщо він стоятиме обличчям до тебе. Якщо стоятиме спиною — цілься в спину. Слухай, старий, якщо він сидітиме, то, тільки-но я почну стріляти, він підхопиться, перше ніж побігти чи пригнутися до землі. Отоді й стріляй. А якщо він не підхопиться, стріляй відразу. Не чекай. Тільки бий напевно. Підійди кроків на п'ятдесят. Ти ж мисливець. Для тебе тут нема нічого важкого.

— Я зроблю, як ти наказуєш, — сказав Ансельмо.

— Гаразд. Я так наказую, — мовив Роберт Джордан.

Добре, що я не забув викласти це як наказ, подумав він.

Йому так легше. Так для нього хоч трохи зменшується гріх. Сподіваюся, що хоч трохи. Я забув, що він казав мені першого дня про вбивство.

— Так, я тобі наказую, — повторив він. — А тепер іди.

— Me voy, — сказав Ансельмо. — Ну, скоро побачимося, Inglés.

— Скоро побачимося, старий, — сказав Роберт Джордан.

Він згадав свого батька на залізничній станції й терпке від сліз прощання з ним і не сказав старому ані «прощавай», ані «щасти».

— Дуло гвинтівки протер? — шепнув він. — А то куля не туди полетить.

— Ще там, у печері,— сказав Ансельмо. — Я їх усі попрочищав шомполом.

— Ну, скоро побачимося, — мовив Роберт Джордан, і старий широкою, легкою ходою пішов між дерев, нечутно ступаючи мотузяними підошвами.

Роберт Джордан ліг на землю, встелену глицею, й почав очікувати першого шурхоту сосон на вітрі, що завжди здіймається на світанку. Він вийняв з автомата магазин і кілька разів відтяг і відпустив затвор. Потім, відтягши його ще раз, перевернув зброю в руках, приклав у темряві дуло до уст і продув його, відчуваючи на язику масний, слизький метал. Тоді поклав автомат на ліву руку затвором догори, щоб туди не залетіла ні глиця, ні порох, і видушив великим пальцем усі патрони з магазина на носовик, якого розстелив перед собою. Потім, обмацуючи в темряві кожен патрон і повертаючи його в пальцях, він запхав їх один за одним назад. Тепер магазин знову став важкий, і він заклав його назад і почув, як він, клацнувши, став на місце. — Він лежав за сосною ницьма, поклавши автомат на ліву руку, і дивився на вогник унизу. Інколи вогник зникав, і він здогадувався, що то вартовий у будці затуляє собою жаровню. Роберт Джордан лежав і чекав світанку.

Поки Пабло повертався в печеру і поки загін сходив униз схилом, туди, де стояли коні, Андрес під'їздив усе ближче до штабу Гольца. Вони виїхали на головну Навасеррадську автостраду, якою з гір спускалися вантажні машини. Там містився контрольний пункт, та, коли Гомес показав вартовому перепустку, одержану від підполковника Міранди, той посвітив на папірець кишеньковим ліхтариком, показав його іншому вартовому, потім повернув Гомесові й козирнув йому.

— Siga, — сказав він. — їдьте далі. Але фару вимкніть.

Мотоцикл знову заревів. Андрес учепився за переднє сидіння, і вони поїхали далі, обережно пробираючись серед машин, що з вимкнутими фарами спускалися вниз довгою колоною. Зустрічалися й навантажені, що їхали вгору, і всі вони здіймали куряву. Андрес не бачив її в пітьмі, але відчував, як вона б'є йому в обличчя і рипить на зубах.

Вони під'їхали впритул до заднього борту однієї машини, мотоцикл тріскотів, врешті Гомес додав газу й випередив машину, потім другу, третю, четверту, а зустрічні, гуркочучи, котилися повз них лівим боком автостради. Тепер позаду ішла легкова машина і її клаксон безугавно вривався у гуркіт оповитих пилом ваговозів; нараз вона блиснула фарами, що освітили жовту хмару куряви, і промчала мимо, скрегочучи — бо водій перемкнув швидкість — і настійно, грізно, моторошно завиваючи клаксоном.

Потім вони натрапили на затор — весь рух попереду зупинився, і, лавіруючи між санітарними каретами, штабними машинами, панцирниками, ще й ще панцирниками, схожими на неповоротких, важких, металевих черепах із задертими в ще не осілій куряві дулами кулеметів, вони виїхали до другого контрольного пункту, де, видно, трапилася аварія. Одна з вантажних машин зупинилася, а водій другої, не помітивши цього, врізався в неї і розтрощив задній борт, і на дорогу вивалились ящики з патронами. Один із ящиків розбився, і, коли Гомес і Андрес зійшли з мотоцикла й покотили його поперед себе, пробираючись серед машин до контрольного пункту, де треба було показати перепустку, Андрес відчував під ногами мідні гільзи, що тисячами лежали в пилюзі. У вантажної машини, що наїхала на передню, був зім'ятий радіатор. Ще одна машина уткнулася передом їй у задній борт. Десятки інших уже вишикувалися за ними, і якийсь офіцер у важких чоботях біг до хвоста колони і кричав шоферам від'їхати назад, щоб можна було стягти з шосе розбиту машину.

Але вантажних машин було надто багато, і дати задній хід вони могли б лише тоді, якби офіцер, діставшись до хвоста колони, яка все зростала й зростала, зупинив той ріст. Андрес побачив, як він біжить, спотикаючись, із кишеньковим ліхтариком у руці, галасує й лається, а машини все під'їздили в темряві.

Вартовий на контрольному пункті не повернув їм перепустки. Вартових було двоє, вони ходили з гвинтівками за плечима, й ліхтариками в руках і теж галасували. Той, що взяв перепустку, підбіг до ваговоза із зустрічного потоку й звелів шоферові сказати на наступному контрольному пункті, щоб затримували всі машини, поки не розсотається затор. Потім, усе тримаючи перепустку в руці, вартовий вернувся назад і загорлав на шофера тієї машини, з якої випали ящики.

— Кидай усе і рушай далі, бога ради, бо ми ніколи тут не розплутаємося! — кричав він шоферові.

— У мене диференціал розбитий, — сказав шофер, нахилившись до задніх коліс.

— В бога і в душу твій диференціал. Кажу тобі — рушай!

— 3 розбитим диференціалом нікуди не рушиш, — сказав шофер і знову нахилився.

— Тоді нехай хто-небудь візьме тебе на буксир: адже ж треба врешті прибрати звідси все це лайно.

Шофер дивився спідлоба на вартового, що освітив ліхтариком пом'ятий задок машини.

— Рушай! Рушай! — кричав вартовий, тримаючи перепустку в руді.

— Давай документи, — нагадав йому Гомес. — Мою перепустку. Ми квапимося.