— Що саме?

— Я не знаю, — відповіла вона. — Піди подивися сам.

Вони рушили в темряві до входу в печеру, пірнули, зігнувшись, під попону й увійшли досередини. Роберт Джордан ішов за жінкою, вдихаючи важке повітря із запахом холодного попелу й поснулих чоловіків, і світив електричним ліхтариком, щоб не наткнутися на тих, що лежали на долівці. Ансельмо прокинувся й сказав:

— Вже час?

— Ні,— прошепотів Роберт Джордан. — Спи, друже.

Обидва рюкзаки стояли в головах постелі Пілар, завішеної ковдрою. Коли Роберт Джордан став навколішки, на нього війнуло затхлим, нудотно-солодким запахом поту — так тхнуть індіанські постелі. Обидва рюкзаки були розпороті ножем згори донизу. Переклавши ліхтарика в ліву руку, Роберт Джордан засунув праву в перший рюкзак. В ньому він тримав свій спальний мішок, отже, зараз там мало бути багато вільного місця. Так воно й було. Там усе ще лежали мотки дроту, але квадратна дерев'яна скринька підривної машинки зникла. Зникла й коробка від сигар, де лежали старанно загорнуті й запаковані детонатори. Не було й бляшанки з бікфордовим шнуром і капсулями.

Роберт Джордан обмацав другий рюкзак. Там був динаміт. Бракувало, може, одного пакета.

Він підвівся й повернувся до Пілар. Коли людину будять надто рано, в неї буває відчуття млосної порожнечі всередині, схоже на передчуття неминучої катастрофи — і саме це відчуття охопило його тепер, посилене в тисячу разів.

— І це означає, по-твоєму, пильнувати? — сказав він.

— Я спала, поклавши на них голову, і ще й притримувала рукою, — відповіла йому Пілар.

— Міцно ж ти спала.

— Слухай, — сказала жінка. — Він устав уночі, і я його спитала: «Ти куди, Пабло?» А він сказав: «Мені треба надвір, жінко», — і я знову заснула. А прокинувшись, я не знала, скільки часу минуло. Його не було, і я подумала, що він, напевно, пішов до коней: він завжди виходить до них. А потім, — сумно закінчила вона, — я бачу, що він не вертається, занепокоїлася й полапала рюкзаки, щоб перевірити, чи все гаразд, намацала оті розрізи й прийшла до тебе.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан.

Вони вийшли надвір; була глупа ніч, і ще навіть не відчувалося наближення світанку.

— Чи міг він утекти з кіньми якоюсь іншою дорогою, не проїжджаючи повз вартового?

— Так, є ще дві дороги.

— Хто на верхньому посту?

— Еладіо.

Роберт Джордан мовчав, поки вони не зійшли до галявини, де звичайно паслися на припонах коні. Коней було троє; гнідий і сірий зникли.

— Як давно він міг поїхати?

— З годину тому.

— Ну що ж, — сказав Роберт Джордан. — Піду заберу те, що залишилося, і ще трохи посплю.

— Я сама пильнуватиму.

— Que va, пильнуватимеш! Ти вже раз допильнувалася.

— Ingles, — мовила Пілар. — Мені не легше, ніж тобі. Я б зараз усе віддала, аби повернути твої речі. Навіщо ти мене ображаєш? Пабло зрадив нас обох.

Коли вона сказала це, Роберт Джордан зрозумів, що не може дозволити собі розкоші гніватися чи сваритися з цією жінкою. Він ще мав працювати разом з нею цілий день, який розпочався дві години тому.

Він поклав руку їй на плече.

— Нічого, Пілар, — сказав він. — Без цих речей можна обійтися. Ми придумаємо для них якусь заміну.

— Що він узяв?

— Нічого особливого. Те, що він узяв, це розкіш, яку я іноді собі дозволяю.

— Але це необхідно було для того, щоб зробити вибух?

— Так. Проте є й інші способи. Ти краще скажи, чи не було в Пабло бікфордового шнура й капсулів? Адже наші, напевно, передавали йому все це?

— Він забрав їх, — жалібно сказала вона. — Я відразу подивилася. Їх теж немає.

Вони повернулися лісом до входу в печеру.

— Іди спати, — сказав він. — Нам буде краще без Пабло.

— Я піду розпитаю Еладіо.

— Пабло, напевно, поїхав іншою дорогою.

— Все одно піду. Я підвела тебе, бо мені бракує хитрості.

— Ет, годі про це, — сказав він. — Іди спати, Пілар. Ми мусимо вирушити о четвертій.

Він увійшов разом з нею до печери й виніс звідти обидва рюкзаки, тримаючи їх обіруч так, щоб нічого не випало з розрізів.

— Дай, я зашию їх.

— Зробиш це перед відходом, — тихо сказав він. — Я забираю їх не тому, що не довіряю тобі. Просто інакше я не засну.

— Тоді даси їх мені раненько, щоб я встигла зашити дірки.

— Гаразд, я дам їх тобі раненько, — відповів він. — Іди спати, Пілар.

— Ні,— сказала вона. — Я підвела тебе, і я підвела Республіку.

— Іди спати, Пілар, — лагідно сказав він їй. — Іди спати.

Нагір'я утримували фашисти. Далі лежала долина, можна сказати, нічия, коли не рахувати фашистського поста, що містився на фермі з укріпленими надвірними будовами й повіткою. Пробираючись потемки до Гольца з донесенням Роберта Джордана, Андрес дав великого гака, щоб обминути цей пост. Він знав, що там тягся дріт до спускового гачка гвинтівки, і він розшукав його в темряві, переступив і пішов далі берегом струмка попід тополями, листя яких шелестіло на нічному вітрі. На фермі, де був фашистський пост, закукурікав півень, і, йдучи понад струмком, Андрес озирнувся і побачив між деревами смужку світла в одному вікні ферми, біля самісінького підвіконня. Ніч була тиха й погожа; він звернув у бік від струмка й пішов через луку.

На луці ось уже майже рік, ще від липневих боїв, стояли чотири стіжки сіна. Ніхто їх не забирав, час минав, вони осіли, а сіно зовсім зогнило.

Переступивши через дріт, напнутий між двома стіжками, Андрес пожалкував, що пропало стільки сіна. А втім, республіканцям довелося б тягати сіно вгору крутим схилом Гвадаррами, що здіймався за лукою, а фашистам воно, певно, не потрібне, подумав він.

У них і сіна, і хліба вдосталь. У них усього вдосталь, подумав він. Але завтра вранці ми їм дамо доброго чосу. Завтра вранці ми відплатимо їм за Сордо. Які звірі! Але завтра вранці на дорозі аж закуриться.

Йому хотілося швидше донести пакет і повернутися в табір до нападу на пости. Чи хотів він цього насправді, чи тільки прикидався? Він пам'ятав те почуття полегкості, що охопило його, Коли Ingles сказав, що доручає йому доправити пакет. Доти він спокійно чекав ранку. Це треба було зробити. Він сам голосував за це, і він був готовий на все. Загибель загону Сордо вразила його. Та, зрештою, це спіткало Сордо, а не їх. А вони зроблять усе, що мають зробити.

Проте коли Ingles пояснював йому завдання, він відчував те саме, що відчував ще хлопчиком, як прокидався вранці в день сільського свята й чув, що періщить дощ, а отже, буде надто мокро і дрочити биків на майдані не будуть.

Хлопчиком він любив ті ігрища з биками й не міг дочекатися того дня і тієї хвилини, коли вибіжить на майдан, залитий гарячим сонцем, запорошений, обставлений кругом возами, щоб не було проходу на вулиці і щоб на загороджений майдан можна було випустити бика, — вибіжить на майдан і побачить, як бик, упираючися всіма чотирма ногами, заковзає на помості, тільки-но відчинять двері клітки й потягнуть його надвір. Схвильований і захоплений, але й спітнілий від страху, він чекав тієї хвилини, коли почує стукіт рогів об дерев'яну клітку, а потім побачить і самого бика, побачить, як той, упираючись ратицями, сповзає з помосту на майдан, високо задерши голову, роздимаючи ніздрі, стрижучи вухами, — чорна шкура припала пилюкою, на боках підсохлі бабляки, — побачить його широко розставлені очі, що й не моргнуть під розложистими рогами, гладенькими й твердими, як деревинки, відшліфовані прибережним піском, із гострими кінцями, — такими гострими, що аж у серці холоне, коли дивишся на них.

Цілий рік він чекав тієї хвилини, коли бик стане на майдані й можна буде стежити за його очима — кого він уподобає, на кого кинеться, раптом зірвавшись вистрибом, по-котячому, низько опустивши голову, наставивши роги, — стежити так напружено, що аж серце завмирає. Хлопчаком він чекав тієї хвилини цілий рік; але почуття, що охопило його, коли Ingles сказав, що йому доведеться піти з пакетом, було таке саме, як тоді, коли він, прокидаючись, із полегкістю чув, як дощ періщить по черепиці, по кам'яній стіні і по калюжах на незабрукованій сільській вулиці.