Того самого вечора в мадрідському готелі «Гейлорд» зібралося велике товариство. До брами під'їхала машина з замазаними синьою фарбою фарами, і з неї вийшов низенький чоловік у чорних кавалерійських чоботях, сірих бриджах і короткому сірому, застебнутому під шию кітелі; він віддав честь двом вартовим, кивнув головою агентові таємної поліції, що сидів за конторкою портьє, і ввійшов до кабіни ліфта. В мармуровому вестибюлі, обабіч входу, сиділи на стільцях ще двоє вартових. Вони, тільки підвели голови, коли низенький чоловік проходив повз них до ліфта. їхнім обов'язком було обмацувати кишені кожної незнайомої людини: вони проводили рухами по боках, під пахвами й по задній кишені, перевіряючи, чи немає там зброї: якщо зброя була, її належало залишити в портьє. Але низенького чоловіка в кавалерійських чоботях вони знали добре і тільки побіжно глянули на нього, коли він проходив.

Ввійшовши до себе в номер, він застав там повно людей. Вони сиділи, стояли й розмовляли між собою, як у великосвітській вітальні; чоловіки й жінки пили горілку, віскі з содовою й пиво, яке наливали в склянки з великих глеків. Четверо чоловіків були у військовій формі. На решті були спортивні й шкіряні куртки; з чотирьох присутніх жінок три були одягнені в звичайні сукні, а четверта, чорнява й дуже худа, — в щось схоже на міліційну форму із спідницею, з-під якої виглядали чоботи.

Ввійшовши до кімнати, Карков одразу ж попрямував до жінки в формі, вклонився й потис їй руку. Це була його дружина, і він сказав їй щось по-російському так, щоб ніхто не почув, і на мить зухвалий вираз, із яким він увійшов до кімнати, зник з його обличчя. Та цей вираз знову спалахнув у його очах, коли Карков побачив каштанове волосся й млосно-ліниве обличчя ставної дівчини; він підійшов до неї швидким, пружним кроком і вклонився. Дружина не провела його очима, коли він відійшов. Вона стояла з високим, вродливим офіцером-іспанцем і розмовляла з ним по-російському.

— Твій кумир погладшав останнім часом, — сказав Карков дівчині.— Всі наші герої почали обростати сальцем наприкінці першого року війни. — Він не дивився на чоловіка, про якого говорив.

— Ти візьмеш мене завтра з собою в наступ? — спитала дівчина. Вона говорила по-німецькому.

— Ні. Ніякого наступу не буде.

— Всі знають про цей наступ, — сказала дівчина. — Не будь такий потайний. Долорес теж їде. Я поїду з нею або з Карменом. Туди збирається багато людей.

— Можеш їхати з тим, хто тебе візьме, — сказав Карков. — Я не візьму.

Потім він уважно подивився на дівчину й спитав серйозно:

— Хто тобі сказав про це? Тільки правду!

— Ріхард, — відповіла вона, теж серйозно.

Карков знизав плечима й відійшов убік.

— Каркові — гукнув чоловік середнього зросту, у якого було сіре, важке, брезкле обличчя, мішки під очима й обвисла нижня губа, а голос такий, наче він хворів на хронічне нетравлення шлунка. — Ви вже чули приємну новину?

Карков підійшов до нього, і він сказав:

— Я щойно довідався про це. Хвилин десять тому, не більше. Чудова новина. Сьогодні під Сеговією фашисти цілий день билися між собою. Їм довелось автоматами й кулеметами придушувати заколот. А вдень вони бомбили власні частини з літаків.

— Це правда? — спитав Карков.

— Абсолютна, — сказав чоловік із підпухлими очима. — Сама Долорес повідомила нас про це. Вона прийшла сюди, аж сяючи від радісного піднесення — такою щасливою я її ще ніколи не бачив. І голос її звучав так, що ясно було: вона каже щиру правду. Я напишу про це в статті для «Известий». Для мене це одна з найпрекрасніших хвилин цієї війни — коли я слухав натхненний голос, у якому, здавалося, співчуття й глибока правда зливаються в єдине ціле. Вона вся випромінює правду й доброту, як справжня народна свята. Недарма її називають La Pasionaria. [110]

— Запишіть це, — сказав Карков. — Не розповідайте все це мені. Не марнуйте на мене цілі абзаци. Одразу ж ідіть і пишіть.

— Чому ж одразу?

— Я вам раджу не зволікати, — сказав Карков і подивився на нього, а потім відвернувся.

Його співрозмовник постояв ще кілька хвилин на місці, тримаючи чарку з горілкою в руці, захоплений красою того, що недавно бачили його очі, під якими набрякли такі важкі мішки; потім вийшов з кімнати й пішов писати.

Карков підійшов до іншого чоловіка, років сорока восьми, присадкуватого, кремезного, веселого, з ясно-голубими очима, ріденьким русявим волоссям і усміхненими устами під жорсткими, мов щітка, світлими вусиками. На ньому була військова форма. Це був угорець, командир дивізії.

— Ви були тут, коли приходила Долорес? — запитав його Карков.

— Був.

— І про що вона розповідала?

— Ніби фашисти б'ються між собою. Чудово — якщо тільки це правда.

— Тут багато балакають про завтрашній день.

— Неподобство! Всіх журналістів треба розстріляти, а заразом і більшість ваших сьогоднішніх гостей, і в першу чергу цього паскудного німецького інтригана — Ріхарда. І того, хто доручив цьому ярмарковому фіглярові командувати бригадою, треба поставити до стінки. Можливо, й нас із вами теж треба розстріляти. Цілком можливо, — зареготав генерал. — Тільки нікому не підказуйте цієї ідеї.

— Про такі речі я взагалі не люблю балакати, — сказав Карков. — Між іншим, там тепер цей американець, який іноді буває в мене. Знаєте, цей Джордан, що працює з партизанами. Він саме там, де начебто сталося те, про що розповідала Долорес.

— В такому разі він повинен сьогодні вночі прислати донесення про це, — сказав генерал. — Мене туди не пускають, а то б я сам поїхав і розвідав для вас усе. Цей американець працює тепер на Гольца, правда? Ну, то завтра ви ж побачитеся з Гольцом.

— Так, завтра вранці.

— Тільки не навертайтеся йому на очі, поки все не розкрутиться як слід, — мовив генерал. — Він вас, газетярську братію, терпіти не може, так само, як я. А втім, у нього вдача лагідніша.

— А все ж таки, якої ви думки…

— Певно, фашисти провадили маневри, — всміхнувся генерал. — Ось побачите, які маневри влаштує їм завтра Гольц. Хай Гольц докладе до цього рук. Ми з ним непогані маневри влаштували їм під Гвадалахарою.

— Я чув, що ви теж вирушаєте в дорогу, — сказав Карков і всміхнувся.

Генерал раптом розсердився.

— Так, я теж. Тепер уже й про мене почали ляпати язиками. Як про всіх нас. От бісові плетуни! Хоч би один чоловік знайшовся, що вміє тримати язика за зубами. Він міг би врятувати цю країну, якби тільки сам вірив у свою силу.

— Ваш приятель Прієто вміє тримати язика за зубами.

— Але він не вірить у те, що можна перемогти. А як перемогти без віри в народ?

— Ваша правда, — сказав Карков. — Ну, я йду спати.

Він вийшов із задимленої, гомінкої кімнати до спальні, сів на ліжко й скинув чоботи. Гамір голосів долинав і сюди, і, щоб заглушити його, він замкнув двері й розчинив вікно. Роздягатися не став, бо о другій мав виїхати через Кольменар, Серседу й Навасерраду на фронт, де Гольц на світанку розпочинав наступ.

Була друга година ночі, коли Пілар збудила Роберта Джордана. Відчувши на собі її руку, він у першу мить подумав, що це Марія, присунувся до неї й сказав: «Зайчику». Але велика рука Пілар поторсала його за плече, і він прокинувся відразу й остаточно, стиснув руків'я револьвера, що лежав коло його голого стегна, і весь напружився, наче в ньому самому звели курок.

У темряві він упізнав Пілар, і, подивившись на циферблат свого годинника, де обидві стрілки світилися вгорі, близько одна біля одної, побачив, що тільки друга година, й спитав:

— Що сталося, Пілар?

— Пабло втік, — відповіла вона.

Роберт Джордан натяг штани й сандалі. Марія не прокинулася.

— Коли? — спитав він.

— З годину тому,

— Ну й далі що?

— Він забрав щось із твоїх речей, — нещасним голосом сказала жінка.