— Так, — сказав він сам до себе, — а скільки грошей пустив ти за вітром біля Шато, рахуючи по десять гіней за голову? Та, здається, цього ніхто, крім тебе самого, так і не зрозумів. А тепер нема чого їм пояснювати. Начальство любить усе скидати на воєнну удачу. В армії знають, що на війні всяке буває. Роби, як наказують, не зважаючи ні на які втрати, — і ти герой.

— Господи, — подумав він, — як мені тяжко посилати людей на забій. Але наказ є наказ, і його мусиш виконувати. А от помилки не дають тобі потім спокою. Та на біса згадувати про них! Від цього нікому не полегшає. Але думки іноді як обсядуть тобі голову… Та як почнуть тебе гризти…

— Ану веселіше, хлопче! — подумав він. — Згадай, який при тобі капітал, а ти мало не встряв у бійку. Якби тобі перепало, вони напевне обнишпорили б твої кишені. Ти вже нікого не звалиш з одного маху оцими руками, а зброї в тебе нема.

Отож годі сумувати, хлопче. Хлопче, чи старигане, чи полковнику, чи генерале-невдахо. Ось ми вже й дочвалали до ринку, а ти й не помітив.

— Погано, коли не помічаєш, що діється навколо тебе», — додав він подумки.

Він любив цей ринок. Тут і голці ніде було впасти, люди юрмилися у сусідніх завулках, і тиснява стояла така, що важко було не штовхнути когось ненароком, і щоразу, як ти зупинявся, щоб подивитися, купити чи просто прицінитись, ти утворював îlot de résistance[191] перед фронтом ринкової атаки покупців.

Полковник любив розглядати величезні гори сирів і довжелезних ковбас. «А у нас в Америці гадають, ніби mortadella — це сосиски», — подумав він.

Він звернувся до жінки в ятці:

— Будь ласка, дайте мені покуштувати отої ковбаси. Малесенький шматочок.

Вона сердито і водночас любовно відрізала тонесеньке, як папір, кружальце, і, поклавши його в рот, полковник відчув смак задимленої, приперченої свинини; цих кабанів, мабуть, відгодовували жолудями в гірських лісах.

— Я візьму двісті п'ятдесят грамів.

Сніданки, якими барон годував мисливців, були спартанськими, і полковник поважав цей звичай, бо знав, що на полюванні не слід наїдатися. Але йому хотілося додати до сніданку цю ковбасу і поділитися нею з човнярем та єгерем. Пес Боббі теж отримає шматочок, — скільки разів він промокне до кісток і хоч і тремтітиме з холоду, та все одно слухняно лізтиме в воду.

— А кращої ковбаси у вас нема? — спитав він жінку. — Тієї, що ви приберігаєте для своїх постійних покупців?

— Кращої за цю не буває. Інша є, самі бачите. Але ця найкраща.

— Тоді дайте мені ще сто грамів жирної і без перцю.

— У мене є й така, — відповіла жінка. — Іще не влежалася як слід, але якраз те, що вам треба.

Ця ковбаса призначалася для Боббі.

В Італії, де найбільший злочин — набути слави дурня і де стільки людей живуть надголодь, краще не казати, що ви купуєте ковбасу для собаки. Можна дати йому шматок дорогої ковбаси на очах у людини, що заробляє собі на хліб і добре розуміє, як собаці лізти у воду взимку. Але ніхто, крім дурнів та скоробагатьків-мільйонерів, що нажилися на війні та післявоєнних труднощах, не стане хвалитися, для чого він купує ту ковбасу.

Полковник заплатив за ковбасу і подався далі, вдихаючи пахощі смаженої кави та розглядаючи жирні окости в м'ясних крамничках, ніби картини фламандських художників, — їхніх імен ніхто не пам'ятає, але вони досконало зобразили на полотні все те, що можна вполювати або з'їсти.

Ринок нагадує добрий музей, на зразок Прадо чи Академії, подумав полковник.

Він пройшов завулками у рибний ряд.

Тут просто на слизьких плитах або в кошиках та ящиках з мотузяними ручками лежали сіро-зелені омари з червонястим полиском, що віщував їхню смерть в окропі. «Їх піймали обманом, — подумав полковник, — он навіть клешні позв'язували».

Були тут маленькі камбали, кілька тунців та пеламид. Ці окаті риби з морських глибин зберігають гідність навіть у смерті; вони скидаються на торпеди, подумав полковник.

Їх би ніколи не піймали, якби не їхня ненажерливість. Бідолашні камбали для того й живуть на мілководді, щоб годувати людину. А ці блукаючі міни тримаються у блакитних глибинах і величезними табунами мандрують морями та океанами.

«І чого тільки не лізе тобі в голову, — подумав полковник. — Ану подивімося, що тут іще є…»

Було тут безліч вугрів, іще живих, хоч вони і втратили віру в своє вміння викрутитися. Були тут і м'ясисті рачки, з яких готують scampi brochetto — вони із шкварчанням смажаться на рожні, схожому на рапіру, що в Брукліні згодився б колоти лід. Були тут і невеличкі білувато-сірі креветки, які теж чекали своєї черги, щоб попасти в окріп і здобути безсмертя; їхню легеньку шкаралупу відплив понесе Великим каналом.

«Моторна креветка з довгими щупальцями, як вуса в того старого японського адмірала, приходить сюди, щоб померти заради нашої втіхи, — подумав полковник. — О, божа креветко, майстре відступу, у тебе ж така чудова розвідка — ці дві тоненькі антени, чого ж вона не донесла тобі, які небезпечні вогні та сіті?

— Мабуть, через недогляд», — подумав він.

Він роздивлявся гори маленьких черепашок, з гострими, мов лезо, краями, — їх треба їсти сирими, якщо у вас іще діє щеплення проти черевного тифу.

Він обійшов увесь ряд і, зупинившись коло одного з продавців, запитав, де піймали його молюсків. Їх наловили в чудовому місці, куди не виходять каналізаційні труби, і полковник попросив відкрити йому півдюжини. Випивши сік, він повирізував м'якуш кривим ножем, якого дав йому продавець. Той віддав йому ніж, добре знаючи, що полковник упорається з молюсками краще за нього самого.

Полковник заплатив за молюсків якусь мізерію — проте куди більше, ніж дісталося рибалкам, що піймали молюсків, а тоді подумав: «Тільки погляну ще на річкову рибу — і назад до готелю».

Полковник вернувся до «Грітті-паласу». Він розплатився з гондольєрами і зайшов у вестибюль: сюди вітер не завівав.

Провести гондолу від ринку Великим каналом можна було лише вдвох. Обидва гондольєри щосили налягали на весла, і полковник заплатив їм, що належало, і навіть трохи більше.

— Мені ніхто не дзвонив? — спитав він у чергового портьє.

Портьє — розумний, жвавий, гостролиций блондин — був дуже чемний, але без найменшої догідливості. На лацканах синьої лівреї він скромно носив емблему своєї посади — схрещені ключі. Він — портьє. «Це щось ніби капітан, — думав полковник. — Офіцер, але не з благородних. За давніх часів він був би сержантом; зате йому доводиться мати справу з високим начальством».

— Пані вже двічі дзвонила, — сказав портьє по-англійському. «Чи як там називається мова, якою ми говоримо, — подумав полковник. — Нехай буде англійська. Оце й, мабуть, усе, що у нас від них лишилося. Тож дозвольмо вже їм зберегти стару назву. Хоч, певне, Стаффорд Кріппс скоро й мову видаватиме на картки».

— Будь ласка, швиденько з'єднайте мене з нею, — попросив він портьє.

Портьє набрав номер.

— Ви можете поговорити звідси, полковнику, — сказав він. Я вже вас з'єднав.

— Швидко!

— Заходьте в кабіну, — запросив портьє.

Зайшовши в кабіну, полковник узяв трубку й за звичкою сказав:

— Полковник Кантуелл слухає.

— Річарде, я вже дзвонила двічі. Мені сказали, що ти вийшов. Куди ти ходив?

— На ринок. Ну як ти там, моя лялечко?

— Усі ще сплять, і ніхто нас не почує, тож нехай буде лялечка, хоч би що воно означало.

— Як тобі спалося?

— Приснилося, ніби я ковзаю в темряві, як на лижах. А може, й не на лижах, але в темряві.

— Це й мало гобі приснитися. Чому ти прокинулась так рано? Навіть злякала портьє.

— Мабуть, це нескромно, але чи скоро я тебе побачу? І де саме?

— Де хочеш і коли хочеш.

— Самоцвіти ще в тебе? Чи добре тобі було з міс Портрет?

— Так, так. Самоцвіти в моїй лівій верхній кишені, а кишеня застебнута. З міс Портрет ми балакали ввечері і вдосвіта, вона мені дуже скрасила життя.