— Тоді того самого, з водою, — сказав я.

Френк запитав гладенько виголеного молодика із засмаглим у горах обличчям, у важких черевиках та чорному капелюсі, що він питиме, і той також замовив віскі. Віскі було марки «Старий лісничий».

Я кивнув до нього, підняв свою склянку, і ми обидва відпили по ковтку. Сліпак був у протилежному кутку біля автоматів. Мабуть, розумів, що ніхто не зайде до бару, як побачить його коло дверей. А загалом надто соромливий він не був.

— Як цей чолов'яга втратив зір? — спитав мене молодик.

— Не знаю, — відповів я.

— У бійці,— сказав йому Френк.

— Він — у бійці? — перепитав незнайомець і похитав головою.

— Еге ж, — підтвердив Френк. — І голос у нього став такий писклявий після тієї самої бійки. Розкажи йому, Томе.

— Я ніколи про це не чув.

— А так, ти ж не знаєш, — мовив Френк. — Справді. Тебе ж тоді, здається, тут не було. Це сталося, містере, такого ж холодного вечора, як сьогодні. А може, ще й холоднішого. Бійка спалахнула зненацька. Я не бачив, як воно все почалось. А тоді вже вони вискочили, зчепившись, із дверей «Стрімчака». Оцей-от, Блек — тепер його звуть Сліпаком, — і другий, Віллі Сойєр. Вони билися кулаками й коліньми, душили один одного, кусались, і я побачив, як одне око в Блека вилізло аж на щоку. Бійка точилася просто на кризі серед дороги, а кругом були снігові кучугури, і світло падало з наших дверей і з дверей «Стрімчака», а коли Віллі Сойєр видушив йому те око, Голліс Сендз стояв якраз позаду і загукав: «Відкуси його! Відкуси геть, як виноградину від грона!» А Блек уп'явся зубами Віллі Сойєрові в обличчя і куснув так, що аж хряснуло, тоді куснув ще раз, і обидва повалилися на кригу, і Віллі Сойєр почав душити його, щоб він не кусався, а тоді Блек як закричить не своїм голосом — ви такого крику зроду не чули. Страшніше, ніж коли ото кабана ріжуть.

Ззаду підступив Сліпак, і, зачувши дух, що йшов від нього, ми обернулися.

— «Відкуси геть, як виноградину від грона!» — проказав він своїм тонким голосом і, киваючи головою, звернув до нас невидюще обличчя. — То було ліве око. Друге він відкусив з власного почину. А коли я перестав бачити, почав товкти мене ногами. Ото було страхіття…

Він поплескав себе рукою по животі.

— Я тоді мастак був битися, — провадив він далі.— Та він видушив мені те око так, що я й незчувся. То йому просто пощастило… Ну, а відтоді,— сказав Сліпак, — битися мені вже не випадало.

— Налий Блекові випити, — мовив я до Френка.

— Мене звуть Сліпак, Томе. Я заслужив це ім'я. Всі знають, що заслужив. А це був той самий Віллі Сойєр, що сьогодні викинув мене на дорогу. Ото він і відкусив мені око. Ми з ним так і не стали приятелями.

— А ти йому що зробив? — спитав незнайомець.

— О, ви самі його побачите, — відказав Сліпак. — Ви впізнаєте, що це він, тільки-но раз глянете. Нехай то буде для вас приємна несподіванка.

— Краще б вам його ніколи не бачити, — сказав я незнайомцеві.

— Знаєте, ось через це мені часом і жаль, що я темний, — мовив Сліпак. — Так кортить хоч разочок як слід на нього поглянути.

— Ти й так знаєш, який він з виду, — сказав йому Френк. — Ти ж колись підходив до нього і обмацував йому обличчя.

— І сьогодні зробив те саме, — потішено мовив Сліпак. — Тим-то він і турнув мене з машини. Він зовсім не розуміє жартів. Я сказав йому, що в таку холоднечу йому не завадило б добре укутатись, щоб не відморозити собі личко. Та він на те хоч би всміхнувся. Ні, скажу я вам, ніколи не буде з того Віллі Сойєра тямущого чоловіка.

— На ось, Блекі, випий, — сказав Френк. — Я не можу відвезти тебе додому, бо живу на цій-таки вулиці. Та коли хочеш, лишайся ночувати тут, у коморі.

— Оце ти зробиш мені ласку, Френку! Тільки не зви мене Блекі. Я вже давно не Блек. Мене звуть Сліпак.

— Бери, Сліпак, пий.

— Беру, сер, — мовив Сліпак.

Він простяг руку вперед, намацав склянку і несхибно підняв її до нас трьох.

— А той Віллі Сойєр… — сказав він. — Певно, сидить тепер удома сам-один. Ні, той Віллі Сойєр зовсім не тямить, що таке добра розвага.

— А що ми робили потім? — спитав він.

Вона нагадала.

— Дивна річ. Я цього зовсім не пам'ятаю.

— А полювання пам'ятаєш?

— Мав би пам'ятати. А от не пам'ятаю. Пригадую тільки жінок, що спускалися стежкою до берега з глеками на головах, і табунець гусей та чорного хлопчиська, який ганяв їх нагору й униз до води. Пригадую, як вони виступали повагом — то нагору, то вниз. А ще пригадую жовті обмілини, й високу воду, й острів ген по той бік протоки. І що весь час віяв вітер, і не було ні мух, ні москітів. Був дах, і глиняна долівка, і стовпи, на яких тримався дах, і вітер віяв під ним не вщухаючи. І цілий день там була прохолода, і вночі не жарко спати.

— А пам'ятаєш, як підійшов великий арабський вітрильник і під час відпливу сів на мілину?

— Пам'ятаю. І як матроси переправились на берег у човнах, і пішли стежкою нагору від бухти, і переполохали гусей, та й жінок теж.

— Це було того дня, коли ми наловили силу-силенну риби, але мусили повернутись, бо знялася хвиля.

— Пригадую.

— Ти сьогодні чимало пригадав, — сказала вона. — Дивись, щоб не стомився.

— Шкода, що тобі не випало тоді полетіти в Занзібар, — сказав він. — Ти могла б чудово приземлитися на тій обмілині. Там легко було і сідати, і злітати.

— Занзібар від нас не втече. Ну, на сьогодні досить. Не пригадуй більше. Хочеш, я почитаю тобі? Ми напевне щось пропустили в давніших номерах «Нью-Йоркера».

— Ні, читати мені не треба, — відповів він. — Краще щось кажи. Щось про ті добрі дні.

— Сказати тобі, як надворі?

— Надворі дощ. Я знаю.

— Еге ж, сильний дощ, — мовила вона. — І вітер такий, що мало з ніг не збиває. В таку погоду туристи сюди навряд чи поткнуться. Отож ми можемо зійти вниз і посидіти коло вогню.

— Та, власне, туристи мені більш не заважають. Навіть цікаво слухати їхні балачки.

— Серед них є жахливі люди, — сказала вона. — А є й непогані. Мені здається, до Торчелло добираються тільки найкращі.

— Твоя правда, — погодився він. — А от я про це й не подумав. Звісно ж, оцінити Торчелло можуть лише найкращі.

— Зробити тобі коктейль? — спитала вона. — Доглядальниця з мене ніяка, сам знаєш. Не навчена я цього, та й не маю такого покликання. А от коктейлі робити вмію.

— Гаразд, вип'ємо.

— Тобі який?

— Та байдуже.

— Ну, то я зроблю тобі сюрприз.

Він чув, як відчинились і зачинилися двері, як вона спускається сходами, і подумав: треба відіслати її кудись, нехай трохи розвіється. Треба поміркувати, як це краще зробити. І зробити так, щоб не виникло ніяких ускладнень. Тепер мені жити отак аж до скону, то треба щось придумати, щоб не згубити і її, не занапастити їй життя. Вона така добра до мене, а це ж не її призначення — бути доброю. Та ще й отак повсякденно й без просвітку.

Він почув, як вона піднімається сходами, й подумки відзначив, що тепер, із двома склянками в руках, вона ступає зовсім не так, як ступала, йдучи вниз без нічого. Він чув, як лопотить у вікно дощ, знизу до нього долинав дух букових дров, що горіли в каміні. Коли вона зайшла, він простяг руку, але трохи зарано. Та потім відчув високу холодну склянку, стиснув її в руці, і жінка цокнулася з ним.

— Наш давній коктейль, як колись, — мовила вона. — Кампарі та джин «Гордон» з льодом.

— Добре, що ти не з тих, хто рюмсає в біді.

— Ні, я не з тих, — відказала вона. — І ніколи такою не буду. А біда для нас не первина.

— «Скинь тягар, і підводься, і знову іди», — згадав він. — А пам'ятаєш, як ми викреслили ці слова?

— Якраз після отого мого лева. Який був розкішний левище! Скоріше б нам знов його побачити.

— Нам?

— Пробач, будь ласка.

— Ти забула, що ми викреслили й ці слова?

— А я мало не повторила їх знов.

— Знаєш, — сказав він, — дуже добре, що ми приїхали сюди. Я так добре пам'ятаю ці місця, що все тут стає просто-таки відчутним. Це — нове слово, але скоро ми викреслимо і його. Та це не має значення. Тут справді чудово. Коли я чую дощ, то так і бачу, як він періщить по бруківці, й по каналу, й по лагуні, і я знаю, як гнуться дерева за всякого вітру і який вигляд мають церква та вежа в різні пори дня. Ми обрали саме таке місце, яке мені потрібне. Кращого й не знайдеш. Ми маємо добрий приймач, чудовий диктофон, і я писатиму ще краще, ніж раніш. Якщо працювати без поспіху, з диктофоном можна добирати справжні слова. Тільки не треба квапитись. Коли я вимовляю слова, я бачу їх. Я чую фальш у кожному фальшивому слові, і зможу заміняти слова й добре припасовувати їх одне до одного. Ато, з багатьох поглядів кращого й бажати годі.