На ковпачку фляги було вигравірувано: «Р. К. від Р.»

Полковник подав флягу човняреві, той спочатку подивився на нього, потім на флягу і спитав:

— Що це?

— Англійська граппа.

— Покуштуємо…

Він відпив великий ковток і сказав:

— Спасибі.

— А ви багато настріляли?

— Я вбив чотирьох качок. Собака підібрав іще трьох, підбитих кимось іншим.

— Навіщо ви стріляли?

— Вибачте. Певне, спересердя.

«А я хіба так не роблю?» — подумав полковник і не спитав, чого той сердився.

— Шкода, що такий поганий літ.

— Буває,— сказав полковник.

Полковник стежив, як собака біжить у високій осоці. Раптом той зробив стойку й завмер. Потім стрибнув і пірнув у траву.

— Знайшов підранка, — сказав полковник.

— Боббі! — гукнув човняр. — Апорт! Апорт!

Осока розступилась, і з'явився собака з диким качуром у зубах. Сірувато-біла шия та зелена голова розгойдувалися, наче голівка змії. В цьому русі була приреченість.

Човняр звернув до берега.

— Я візьму, — сказав полковник. — Боббі! БоббіІ

Він вийняв качура з пащі собаки, що обережно тримав його в зубах; птах був майже неушкоджений, з приємним, гладеньким пір'ям; серце його калатало, а в очах була туга й жах перед неволею.

Полковник уважно оглянув його, лагідно пестячи, наче коня.

— Тільки ледь зачепило крило, — сказав він. — Нехай лишається у нас як жива принада або пустимо його весною на волю. Покладіть його в мішок.

Човняр узяв качура і обережно поклав у мішок. Полковник почув, як підсадна качка одразу закрякала. «Може, вона виправдовується», — подумав він. Важко зрозуміти качину мову крізь полотно мішка.

— Ану, ковтніть іще, — сказав він човняреві.— Сьогодні з біса холодно.

Човняр узяв флягу і знову хильнув.

— Спасибі,— сказав він. — Добряча у вас граппа.

На причалі, перед довгим низьким будинком, були розкладені рядками вбиті качки.

Пайки були неоднакові, і полковник подумав; «Тут кілька взводів, а в мене й рою не набереться».

Старший єгер, у високих чоботях, короткій куртці та зсунутому на потилицю старому капелюсі чекав їх на березі і, коли вони пристали, скептично поглянув на качок, що лежали на носі човна.

— Коло нашої бочки все взялося кригою, — сказав полковник.

— Я так і думав, — відповів той. — Шкода. То ж найкраща засідка.

— А хто найбільше настріляв?

— Барон убив сорок дві. Там течія, і воду скувало не зразу. Ви, певне, не чули пострілів, бо вітер дув у інший бік.

— А де ж решта?

— Усі поїхали, крім барона, який чекає на вас. А ваш шофер спать у будинку.

— Це схоже на нього, — сказав полковник.

— Розклади качок як слід, — звелів єгер човняреві, що був заразом і єгерем. — Я впишу їх до мисливської книги.

— В мішку ще сидить качур, йому підбили крило.

— Гаразд. Я пригляну за ним.

— Я піду попрощаюся з бароном. З вами ми ще побачимось.

— Вам треба добре зігрітися, — зауважив старший єгер. — День сьогодні холодний, полковнику.

Полковник пішов до будинку.

— Ми ще зустрінемось, — сказав він човняреві.

— Так, полковнику, — відповів той.

Барон Альваріто стояв посеред кімнати, коло вогнища. Він усміхнувся своєю соромливою усмішкою і промовив, як завжди, неголосно:

— Шкода, що вам сьогодні не поталанило.

— У нас усе кригою позатягало. Але все одно було гарно.

— Ви дуже змерзли?

— Не дуже.

— Може, перекусите чогось?

— Спасибі. Я не голодний. А ви вже їли?

— Так. Решта всі подались додому, і я дав їм свою машину. Ви підвезете мене до Латізани чи трохи далі? А звідти я вже якось доберуся.

— Авжеж.

— Таке паскудство, що вода замерзла. Чудове було б полювання.

— За лагуною, мабуть, тьма-тьмуща качок.

— Так. Але вони не сидітимуть там, коли їжа під кригою. Вночі полетять на південь.

— Невже всі полетять?

— Всі, крім наших місцевих качок, що вивелися тут. Ті лишаться, аж поки вся вода не замерзне.

— Шкода, що так вийшло з полюванням.

— Шкода, що вам довелося їхати так далеко заради кількох качок.

— Я люблю будь-яке полювання, — сказав полковник. — І я люблю Венецію.

Барон Альваріто відвів погляд і простяг руки до вогню.

— Так, — сказав він. — Всі ми любимо Венецію. А ви, мабуть, більше за всіх.

Полковникові не хотілося заводити пустих балачок на цю тему, і він тільки сказав:

— Ви ж знаєте, як я люблю її.

— Знаю, — сказав барон. Він дивився кудись у простір. Потім додав: — Пора будити вашого шофера.

— А він щось їв?

— Їв і спав, а потім знов їв і спав. І трохи читав книжку з малюнками, яку привіз із собою.

— Комікси, — сказав полковник.

— Треба й собі привчитися їх читати, — сказав барон. Він усміхнувся соромливою, загадковою усмішкою. — Ви б не могли привезти мені кілька з Трієста?

— Скільки хочте, — сказав полковник. — І про надлюдину, і вже зовсім фантастичні. Почитаєте замість мене. Послухайте,

Альваріто, а що з єгерем, який був на моєму човні? Спочатку він просто бачити мене не міг.

— Це через ваш мундир. Військова форма союзників завжди на нього так діє. Бачте, його надто завзято визволяли.

— Як то?

— Коли прийшли марокканці, вони згвалтували його дружину й дочку.

— Мені, мабуть, треба чогось випити, — сказав полковник.

— Отам на столі є граппа.

Вони довезли барона до вілли з широкими ворітьми й посиланою жорствою під'їзною алеєю — на щастя, вілла стояла більш як за шість миль від будь-якого воєнного об'єкту і тому не постраждала від бомбардування.

Полковник попрощався з Альваріто, і той запросив його хоч би й щонеділі приїздити на полювання.

— А може, все-таки зайдете?

— Ні. Мені треба вернутися в Трієст. Перекажіть, будь ласка, вітання Ренаті.

— Неодмінно. То її портрет лежить на задньому сидінні?'

— Так.

— Я скажу їй, що ви добре пополювали і що портрет цілісінький.

— Та не забудьте переказати моє вітання.

— Не забуду.

— Чао, Альваріто, дуже вам вдячний.

— Чао, полковнику. Якщо можна казати «чао» полковникові

— А ви забудьте, що я полковник.

— Це дуже важко. На все добре, полковнику.

— Якщо трапиться щось непередбачене, попросіть її, хай зайде до «Грітті» й забере портрет.

— Гаразд, полковнику.

— Здається, все.

— Бувайте, полковнику.

Вони виїхали на шосе; почало смеркатись.

— Зверніть ліворуч, — сказав полковник.

— Але ж та дорога не на Трієст, пане полковнику, — зауважив Джексон.

— До дідька дорогу на Трієст! Я наказав вам звернути ліворуч! Ви гадаєте, на світі тільки одна дорога на Трієст?

— Ні, пане полковнику. Я лише хотів звернути увагу пана полковника…

— А вас, хай йому чорт, ніхто не просить звертати ні на що мою увагу! Мовчіть, поки я сам до вас не озвуся.

— Слухаю, пане полковнику.

— Вибачте, Джексоне. Я хотів сказати, що знаю, куди їхати, і мені хочеться спокійно подумати.

Вони їхали старою дорогою, яку він так добре пам'ятав, і полковник думав: «Ну що ж, обіцянку свою я все ж таки виконав — послав чотири качки до «Грітті». Полювання було невдале, і жінка того бідолахи не матиме великої користі з пір’я. Зате качки великі та жирні — буде чим поласувати. Ех, забув дати Боббі ковбаси!

Написати записку Ренаті не було часу. Та що міг би я їй написати, крім того, що ми вже сказали одне одному?»

Він вийняв з кишені блокнот і олівець, потім увімкнув лампочку для читання карти і знівеченою рукою написав великими друкованими літерами короткий наказ.

— Сховайте в кишеню, Джексоне, і в разі потреби зробите, як я написав. Якщо станеться те, що тут зазначене, виконайте наказ.

— Слухаю, пане полковнику, — відповів Джексон і, взявши вільною рукою складений папірець, засунув його у верхню ліву кишеню мундира.