— А з кардіограмою у мене все гаразд? — спитав полковник.

— Кардіограма у вас чудова, полковнику! Не гірша, ніж у двадцятип'ятирічного, ба навіть дев'ятнадцятирічного юнака!

— То чого ж ви чіпляєтесь? — спитав полковник.

Від великої дози нітрогліцерину його трохи нудило; йому хотілося, щоб огляд швидше закінчився. Йому хотілося швидше лягти й випити соди. «Я міг би скласти інструкцію із тактики оборони для взводу з високим тиском, — подумав він. — Шкода, що не можна йому цього сказати. А чом би й не признатись і не попросити ласки в суду? Не зможеш, — сказав він собі.— Усе повторюватимеш, що не винен».

— Скільки разів вас поранило в голову? — спитав лікар.

— Ви ж знаєте, — відповів полковник. — У карточці все записано.

— А скільки разів вам перепало по голові?

— О господи! — Потім він запитав: — Ви питаєте офіційно чи як мій приватний лікар?

— Як ваш приватний лікар. А ви думали, що я хочу підкласти вам свиню?

— Ні, Весе. Пробачте. А що вас, власне, цікавить?

— Скільки у вас було контузій.

— Серйозних?

— Ну, таких, коли ви непритомніли або потім нічого не пам'ятали.

— Та, мабуть, із десять, — відповів полковник. — Як рахувати й падіння з коня. А легших три.

— Ох, старе луб'я, — сказав лікар. — Вибачте, пане полковнику, — додав він.

— Мені можна йти? — спитав полковник.

— Так, пане полковнику. У вас усе гаразд.

— Дякую. Ви не хочете поїхати зі мною постріляти качок на болоті у гирлі Тальяменто? Чудові місця. Там маєток славних італійських хлопців — я познайомився з ними в Кортіні.

— Це те болото, де повно лисух?

— Ні, в тих місцях полюють на справжніх качок. Хлопці дуже славні. І полювання чудове. Добрячі качки. Крижні, шилохвости, чирки. Навіть гуси трапляються. Не гірше, ніж у нас удома, коли ми ще були хлопчаками.

— Я був хлопчаком у двадцять дев'ятому й тридцятому році.

— Ну, це вже таки ницо! Не сподівався такого від вас.

— Та я зовсім не те хотів сказати. Просто я не пригадую, щоб у нас було добре полювання на качок. До того ж я ріс у місті.

— Тим гірше для вас. Всі ви, міські хлопці, нічого не варті.

— Ви це серйозно, полковнику?

— Звичайно, ні. Ви й самі в біса знаєте.

— Із здоров'ям у вас усе гаразд, полковнику. Шкода, що я не можу з вами поїхати. Та я й стріляти не вмію.

— Дарма! — сказав полковник. — Ну то й що? У нас в армії ніхто не вміє стріляти. Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною.

— Я дам вам ще одні ліки, крім тих, що ви вживаєте.

— А хіба є такі ліки?

— Сказати правду, нема. Але вони щось там придумують.

— Ну й хай собі придумують, — сказав полковник.

— Оце розумна мова, пане полковнику.

— Ідіть до біса! То ви не хочете їхати зі мною?

— З мене досить качок у ресторані «Лоншан» на Медісон-авеню, — відказав лікар. — Влітку там кондиційоване повітря, а взимку тепло. Не треба вставати вдосвіта й натягати на себе теплі кальсони.

— Гаразд, міський жевжику. Анічогісінько ви не тямите.

— І не хочу тямити, — відповів лікар. — А зі здоров'ям у вас усе гаразд, пане полковнику.

— Дякую, — сказав полковник і вийшов.

Це було позавчора. А вчора він виїхав з Трієста до Венеції старою дорогою, що йшла від Монфальконе до Латізани і далі рівниною. Шофер у нього був добрий, і він спокійно відхилився на спинку переднього сидіння, поглядаючи на місця, знайомі ще з юності.

«Тепер вони якісь не такі,— думав він. — Певно, тому, що не такими здаються відстані. Коли старієш, усе ніби меншає. Та й шляхи тепер кращі і куряви такої нема. Колись я проїздив тут вантажною машиною. Але здебільшого ми ходили пішки. Усе, про що я тоді мріяв, — це знайти хоч якийсь затінок на привалі та криницю на селянському подвір'ї. Ну й, звичайно, — канаву. Чимбільше канав».

Вони звернули з шосе і переїхали тимчасовий міст через Тальяменто. Береги зеленіли; на тому боці, де було глибше, сиділи рибалки. Підірваний міст відновлювали, лунко гупали клепальні молотки, а за вісімсот ярдів від мосту зруйнований дім і надвірні будівлі — все, що залишилося від вілли, яку збудував колись Лонгена, — показували, де скинули свій вантаж середні бомбардувальники.

— Подумати лишень, — сказав шофер. — У них де не побачиш який міст чи станцію — кругом аж на півмилі самі руїни.

— Звідси мораль, — відповів полковник, — не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту.

— Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль, — сказав шофер.

Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками.

— Коли літають важкі бомбардувальники — інша мораль: відступи на цілу милю, — сказав шофер. — Правда, пане полковнику?

— А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п'ятдесят, — додав полковник. — Посигнальте-но велосипедистові!

Шофер посигналив, і той з'їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитись, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно.

— Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого — як ви його назвали?

— Джотто. Але це міг би бути й П'єро делла Франческа або Мантенья. І навіть Мікеланджело.

— Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику?

Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. «Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду, — думав полковник. — Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості».

— Малярів? — перепитав він. — Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато.

— Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику.

— Мене зраджує пам'ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. І ніхто до тебе не чіпляється.

— Авжеж, пане полковнику, — погодився Джексон. — А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції.

— Уффіці чи Пітті?

— А біс його зна. Найбільший з усіх. Дивився я, дивився, аж поки мене не занудило від тих мадонн. Мабуть, той, хто погано розуміється на мистецтві, тільки їх і бачить, аж йому всю душу вивертає. Ви ж, певно, помітили, як усі тут схибнулися на своїх bambini [146], і чим менше у них їжі, тим більше bambini, а їм усе мало! Отож я й думаю, що їхні малярі теж дуже любили bambini. Не знаю, чи саме ті, що ви назвали, та байдуже, ви вже поправте мене, коли я щось наплутаю. Але здається мені, що всі оці мадонни, на яких я надивився доволі, чи, точніше сказати, всі ці малярі, що малювали самих мадонн… всі вони тільки й думали що про bambini… не знаю, чи зрозумієте ви мене…

— Не забувайте, що їм доводилося малювати лише на релігійні сюжети.

— Воно-то так, пане полковнику. Отже, ви поділяєте мою думку?

— Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше.

— Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна.

— У вас є й інші погляди на мистецтво?

— Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini. Але чого б мені хотілося, — то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.

— Тіціан родом з тих країв, — мовив полковник. — Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ.