— Гадаєш, що він jodido?[96]

— Мабуть, що так.

— Poble, — сказала вона. — Певно, через отих коней?

— Очевидно.

— Poble, — сказала Пілар. І потім додала: — Рафаель намолов мені казна-чого про якусь кінноту. Що тут було?

— Спершу роз'їзд, потім частина ескадрону,

— Де, в якому місці?

Роберт Джордан показав їй, де спинявся роз'їзд і де стоїть замаскований кулемет. З того місця, де вони стояли, видно було тільки один черевик Агустіна, що стирчав із-під гілля.

— А циган запевняв, ніби вони під'їхали так близько, що дуло кулемета вперлося передньому коневі в груди, — сказала Пілар. — Ну й поріддя! Бінокль ти забув у печері.

— Ви спакували речі?

— Все, що можна забрати. Про Пабло нічого не чути?

— Він проїхав хвилин за сорок раніше від кавалеристів. Вони подалися слідом за ним.

Пілар усміхнулася. Вона ще трималася за нього. Потім пустила його руку.

— Їм його не бачити, — сказала вона. — Ну, а як же з Глухим? Ми нічого не можемо зробити?

— Нічого.

— Poble, — сказала вона. — Я дуже його любила. Ти певен, що він jodido? [97]

— Так. Я бачив багато вершників.

— Більше, ніж було тут?

— Ще цілий загін. Вони їхали туди.

— Ти послухай, що там коїться, — мовила Пілар. — Poble, poble Глухий.

Вони прислухалися до стрілянини.

— Прімітіво хотів піти туди, — сказав Джордан.

— Ти що, з глузду з'їхав? — сказала Пілар пласковидому чоловікові.— І звідки в нас береться стільки locos? [98]

— Я хочу врятувати їх.

— Que va, — сказала Пілар. — Ще один мрійник. Гадаєш, тобі надто довго доведеться чекати смерті тут, на місці?

Роберт Джордан подивився на неї, на її важке, смагляве, вилицювате, як в індіанки, обличчя, широко розставлені чорні очі й розтягнутий у гіркій посмішці рот із важкою верхньою

— Поводься, як чоловік, — сказала вона Прімітіво. — Як дорослий чоловік. В тебе вже он сивина.

— Не кепкуй з мене, — похмуро відповів Прімітіво. — Хто має хоч трохи почуттів і уяви…

— Той повинен навчитися володіти ними, — сказала Пілар. — Ти й з нами довго не проживеш. І не треба тобі шукати смерті з чужими. А щодо уяви, то в цигана її вистачить на всіх. Яку байку він мені оце розповів!

— Якби ти сама все бачила, то байкою не назвала б, — сказав Прімітіво. — Нам тут було не до сміху.

— Que va, — сказала Пілар. — Ну, під'їхали кілька вершників і поїхали собі далі. А ви вже удаєте з себе героїв. А все тому, що ми засиділися на одному місці.

— А те, що зараз діється в Сордо, — це теж смішно? — спитав Прімітіво, цього разу зневажливо. Видно було, яких мук завдає йому кожне відлуння пострілів, що долинало з вітром, і як йому хотілося або піти туди, або щоб Пілар забралася геть і дала йому спокій.

— Ну що ж, — відповіла Пілар. — Що сталося, те сталося. І нічого рюмсати над чужим горем.

— Іди ти знаєш куди! — вилаявся Прімітіво. — Бувають же жінки такі дурні й такі брутальні, що просто несила їх терпіти.

— Ну, як у кого в штанях нема сили, то мусить же вона бути хоч у спідниці! — сказала Пілар. — Звідси все одно нічого не видно, то я вже піду.

І тут Роберт Джордан почув високо вгорі гуркіт літака. Він підвів голову, і йому здалося, що він упізнав той самий розвідувальний літак, який бачив раніше. Тепер літак, мабуть, повертався з фронту й летів у напрямку гірського пасма, де фашисти атакували Ель Сордо.

— Ось він, лиховісний птах, — сказала Пілар. — Чи з нього видно, що там діється?

— Авжеж, — сказав Роберт Джордан. — Якщо тільки пілот не сліпий.

Вони дивилися, як літак летить високо й рівно, виблискуючи сріблом у сонячному промінні. Він наближався з лівого боку, й вони бачили два світляні кружала його пропелерів.

— Лягайте! — сказав Роберт Джордан.

Літак уже мчав над ними, його тінь пливла по галявині, мотор ревів на повну силу. Він промайнув над ними й полетів далі, до долини. Вони стежили за рівним, упевненим летом, аж поки він не зник з очей; потім літак з'явився знову, зробив широке коло, двічі пролетів, знизившись, над гребенем гірського пасма й нарешті щез у напрямку Сеговії.

Роберт Джордан подивився на Пілар. Вона похитала головою, чоло її було мокре від поту. Нижню губу вона закусила.

— На кожного щось знайдеться, — сказала вона. — На мене — оце.

— Чи не заразилася ти від мене страхом? — уїдливо спитав Прімітіво.

— Ні.— Вона поклала руку йому на плече. — Від тебе страхом не можна заразитися, бо в тебе його нема. Я це знаю. Мені шкода, що я з тобою так жорстоко жартувала. Ми всі в одній халепі.— Потім звернулася до Роберта Джордана: — Я пришлю їжі й вина. Може, тобі ще чогось треба?

— Зараз ні. Де решта наших?

— Весь твій резерв цілісінький і перебуває внизу разом із кіньми — всміхнулася вона. — Все сховане від чужого ока. Все готове до від'їзду. Марія пильнує твою вибухівку.

— Якщо літаки все ж налетять, не випускай її з печери.

— Добре, ясновельможний пане Ingles, — сказала Пілар. — Твого цигана, — дарую його тобі,— я послала по гриби, хочу присмачити ними зайців. Зараз грибів багато, а зайців, гадаю, треба з'їсти сьогодні, хоч завтра чи післязавтра вони були б іще смачніші.

— Так, краще з'їсти їх сьогодні,— сказав Роберт Джордан, і Пілар поклала свою велику руку йому на плече, на ремінь автомата, а потім скуйовдила його чуприну.

— Оце так Ingles, — сказала Пілар. — Я пришлю Марію з печенею, як тільки зготую.

Далека стрілянина завмирала, і тепер чути було лише поодинокі постріли.

— Гадаєш, це вже кінець? — спитала Пілар.

— Ні,— мовив Роберт Джордан. — Судячи з того, що ми чули, на них напали, але атаку вони відбили. А тепер, мабуть, фашисти оточили їх з усіх боків, поховалися й чекають літаків.

Пілар звернулася до Прімітіво:

— Ти віриш, що я не хотіла тебе образити?

— Ya lo se [99]— сказав Прімітіво. — Я терпів і гірші речі від тебе. У тебе гострий язик. Але думай, що кажеш, жінко. Глухий був мій добрий приятель.

— А мій ні? — спитала його Пілар. — Послухай, пласковидий. На війні не можна казати того, що відчуваєш. З нас досить і свого горя, нащо ж позичати його ще й у Глухого.

Прімітіво все ще супився.

— Тобі треба було б ковтнути якихось ліків, — сказала йому Пілар, — Ну, я піду варити обід.

— Ти принесла мені документи того requete? — спитав II Роберт Джордан.

— Ну й голова ж у мене, — відповіла вона. — Зовсім забула про них. Пришлю з Марією.

Була вже майже третя година, а літаки все ще не з'являлися. Опівдні сніг розтанув зовсім, і тепер каміння нагрілося на сонці. На небі не було жодної хмаринки, і Роберт Джордан сидів між камінням без сорочки, підставивши спину сонцю, й читав листи, знайдені в кишенях убитого кавалериста. Час від часу він скидав оком на смугу лісу по той бік галявини, на гори над ним і знов повертався до листів. Нових кавалерійських загонів не було видно. Іноді з боку табору Ель Сордо долинав постріл.

З військових документів він довідався, що вбитий народився в Наваррі, в містечку Тафалья, що мав він двадцять один рік і що він був — неодружений, син коваля. Служив він в Н-ському кавалерійському полку, і це здивувало Роберта Джордана, бо він вважав, що цей полк перебуває на півночі. Хлопець був карліст; на початку війни його поранило в боях за Ірун.

Напевно, я зустрічав його під час ярмарку в Памплоні, в натовпі, що біг вулицями попереду биків, подумав Роберт Джордан. На війні ніколи не вбиваєш того, кого хочеш, сказав він собі. Майже ніколи, уточнив він і заходився читати далі.

Перші листи, що їх він прочитав, були дуже церемонні, дуже старанно написані, і йшлося в них переважно про місцеві події. Це були листи від сестри вбитого, і Роберт Джордан дізнався, що в Тафальї все гаразд, батько почуває себе добре, а мати, як завжди, тільки трохи скаржиться на біль у попереку, і вона, сестра, сподівається, що він теж здоровий і не дуже лізе під кулі, і рада, що він б’є червоних і допомагає визволяти Іспанію з-під їхнього панування. Далі вона перелічувала хлопців із Тафальї, які загинули або були тяжко поранені, відколи вона востаннє йому писала. Убитих було десятеро. Надто багато на таке містечко, як Тафалья, подумав Роберт Джордан.