Вона підвелася і, взявшись рукою в бік, глянула на Роберта Джордана, що також уже стояв. Марія сиділа під деревом, посиливши голову.

— Ми всі йдемо до табору, — сказав Роберт Джордан. — Так буде краще, й до того ж попереду ще багато діла.

Пілар кивнула на Марію, що сиділа, відвернувшись, і мовчала.

Пілар усміхнулась, ледь помітно знизала плечима й запитала:

— Дорогу знаєш?

— Знаю, — відповіла Марія, не підводячи голови.

— Pues те voy, — сказала Пілар. — Тоді я йду. Ми приготуємо тобі що-небудь смачненьке, Inglés.

Вона пішла зарослим лугом до струмка, який вів до табору.

— Зачекай! — крикнув Роберт Джордан. — Нам краще піти всім разом.

Марія сиділа мовчки.

Пілар не озирнулась.

— Qué va, всім разом, — сказала вона. — Побачимось у таборі.

Роберт Джордан стояв і дивився їй услід.

— 3 нею нічого не станеться? — спитав він Марію. — У неї хворобливий вигляд.

— Хай іде, — сказала Марія, все ще не підводячи голови.

— Даремно ми її саму відпустили.

— Хай іде, — сказала Марія. — Хай іде!

Вони йшли порослою вересом гірською лукою, і Роберт Джордан відчував, як верес чіпляється за його ноги, відчував і вагу пістолета, що відтягував йому пояс, відчував тепло сонця і вітерець зі снігових вершин, що холодив йому спину, і відчував у своїй долоні руку дівчини, міцну й тугу, і пальці її, що переплелися з його пальцями. Від тієї долоні, притиснутої до його долоні, від сплетених пальців, від її зап'ястка, що торкався його зап'ястка, вливалося йому в долоню, в пальці й зап'ясток щось таке свіже, як перший ніжний подих вітру, який, війнувши над морем, ледь брижить його гладеньку, як скло, поверхню, — щось таке легке, як пух, що осідає на губах, чи листя, що опадає, коли немає вітру; щось таке легке, що досить було дотику пальців, щоб це відчути, але тісний потиск руки настільки підсилював, настільки поглиблював це «щось», робив його таким гострим, таким болісним, таким відчутним, що воно наче струмом пронизувало йому руку й сповнювало все тіло болісним тремтливим жаданням. Сонце падало на її волосся кольору стиглої пшениці, на золотаво-смугляве, ніжне обличчя і на вигин шиї. Він пригорнув дівчину до себе, відхилив їй голову назад і поцілував. Вона затремтіла, і він міцно притиснув до себе її всю й відчув її маленькі тугі груди, відчув їх крізь тканину їхніх сорочок. Він підняв руку й розстебнув гудзики на її сорочці, нахилився й поцілував її, а вона стояла й тремтіла, відкинувши голову на руку, що обіймала її. Потім підборіддя її торкнулося його голови, він відчув, що вона обхопила його голову й притиснула її до себе. Він випростався і обняв її обома руками так міцно, що аж підняв над землею, і пригорнув до себе, відчуваючи, як вона тремтить, і її губи припали до його шиї, і тоді він поставив її на землю й сказав:

— Маріє, ох, моя Маріє!

А тоді:

— Куди нам піти?

Вона нічого не відповіла, тільки її пальці сковзнули йому за комір, і він відчув, що вона розстебнула гудзик на його сорочці, і вона сказала:

— Я теж. Я тебе теж хочу поцілувати.

— Не треба, зайчику.

— Ні, треба. Як ти, так і я.

— Ні. Так не буває.

— То хай буде! Ох, хай буде. Хай буде!

Потім був запах прим'ятого вересу й тверді зламані стебла під її головою, і яскраве сонце на її склеплених повіках, і він запам'ятав назавжди вигин її шиї, коли вона закинула голову на верес, і губи, що ледь ворушилися, і тремтіння повік, міцно заплющених, щоб не бачити сонця й нічого не бачити — а для неї все було червоне, жовтогаряче, золотаво-жовте від сонця, що падало на склеплені повіки, і в такі самі кольори було забарвлене все: виповнення, володіння, осягнення — все такого самого кольору, все в тій яскравій сліпоті. А для нього це був шлях у темряві, що не вів нікуди, знову нікуди, і знову нікуди, і ще нікуди, весь час і довіку нікуди, лікті важко впираються в землю, і все нікуди, в морок, в нескінченне небуття, весь час у те незнане небуття, раз і назавжди нікуди, і нестерпно, і знову нікуди, і вже несила, і знову, і знову, і знову нікуди, і раптом несподівано, пекуче, востаннє все небуття розвіялося, і час зупинився, і тільки вони двоє існували в застиглому часі, і земля під ними хитнулась і попливла.

Потім він лежав на боці, уткнувшись головою у верес, вдихаючи його запах і запах коріння й землі, і сонце пробивалося між стеблами, що дряпали голі плечі й бік. І дівчина лежала поряд, і її очі все були заплющені, а потім вона розплющила їх і всміхнулась, і він сказав дуже втомлено і ніби звідкись здалеку, хоч і лагідно:

— Агов, зайчику.

І вона засміялась і сказала вже зблизька:

— Агов, мій Ingles.

— Я не Ingles, — сказав він знехотя.

— Ні, ти мій Ingles. Ти мій Ingles.

Вона простягла руки, взяла його за обидва вуха й поцілувала в лоб.

— Ось маєш, — сказала вона. — Ну, як тепер? Уже краще цілую?

Потім вони йшли разом понад струмком, і він сказав:

— Маріє, я тебе кохаю, і ти така чудесна, і така вродлива, і така чарівна, що, коли я з тобою, мені хочеться умерти, так я тебе кохаю.

— Ох, — сказала вона. — Я щоразу вмираю. А ти ні?

— Ні. Майже. А ти відчула, як земля попливла?

— Так. Коли я вмирала. Обійми мене, будь ласка.

— Не треба. Я тебе тримаю за руку. Мені досить твоєї руки.

Вів глянув на неї, потім подивився вперед, туди, де кінчалася полонина, і побачив у небі шуліку, що чигав на здобич, і великі післяполудневі хмари, що виповзали з-за гір.

— А з іншими тобі так не було? — спитала Марія.

Вони тепер ішли, тримаючись за руки.

— Ні. Справді, ні.

— А ти кохав багатьох жінок?

— Кількох. Але не так, як тебе.

— Із ними так не було? Правда?

— Було приємно, але не так.

— Під нами пливла земля. А раніше земля ніколи не пливла?

— Ні. Ніколи.

— Так, — сказала Марія. — А в нас же тільки один день.

Він промовчав.

— Але хоч це в нас було, — сказала Марія. — А я тобі подобаюся? Скажи, подобаюся? Я потім стану ще краща.

— Ти й тепер дуже гарна.

— Ні,— сказала вона. — Погладь мене по голові.

Він погладив її і відчув, як коротке волосся м'яко піддається, а потім стовбурчиться у нього між пальцями. І він узяв обома руками її за голову, повернув обличчям до себе й поцілував.

— Мені приємно цілуватися, — сказала вона. — Але я ще не вмію.

— Тобі не треба вміти.

— Ні, треба. Якщо я буду твоєю жінкою, то мушу подобатися тобі в усьому.

— Ти мені й так подобаєшся. Мені не треба, щоб ти мені ще дужче подобалася. Вже нічого не змінилося б, якби ти мені подобалася ще більше.

— От побачиш, — сказала вона радісно. — Зараз моє волосся просто вабить тебе, бо воно не таке, як в усіх. Але воно щодень відростає. Скоро воно стане довге, і я вже не буду така і, може, ти мене покохаєш дуже-дуже.

— У тебе гарне тіло, — сказав він. — Найкраще в світі.

— Просто молоде й худе.

— Ні. В гарному тілі є якась таємнича сила. Не знаю чому, але відчувається вона не в усіх, в однієї вона є, а в другої немає. От у тебе є.

— Для тебе, — сказала вона.

— Ні.

— Так. Для тебе, тільки для тебе і завжди буде для тебе. Але цього ще замало, я хочу дати тобі більше. Я навчуся добре дбати про тебе. Тільки скажи мені правду: земля ніколи раніше не пливка?

— Ніколи, — сказав він щиро.

— Тепер я щаслива, — сказала вона. — Тепер я справді щаслива.

— Ти думаєш зараз про щось інше? — спитала вона його.

— Так. Про свою роботу.

— Шкода, що ми не маємо коней, — сказала Марія. — Я така щаслива, що хотіла б мчати на доброму коні, швидко як вітер, і щоб ти мчав поряд, і ми гнали б учвал, усе швидше й швидше, а щастя мого все одно не могли б наздогнати.

— Ми могли б наздогнати твоє щастя літаком, — сказав він неуважно.

— І летіти високо-високо в небі, як ті маленькі винищувачі, що так виблискували на сонці,— сказала вона. — Й робити петлі й віражі. Que bueno![47]  — засміялась вона. — Моє щастя навіть не помітило б цього.