— Ти не маєш права таке казати, — мовив Пабло. — Особливо перед ними й перед чужинцем.

— Чому не маю? — вела далі Паблова дружина. — Ти хіба нічого не чув? Невже ти ще й досі вважаєш себе командиром?

— Так, — сказав Пабло. — Наказую тут я.

— Кинь жартувати, — сказала жінка. — «Наказую тут я!» Хіба ти не чув, що сказали la gente?[11] Тут ніхто не командуватиме, крім мене. Залишайся з нами, коли хочеш, їж хліб, пий вино, — тільки не обжирайся й не впивайся, — і, коли хочеш, допомагай нам у роботі. Але командую тут я.

— Варт би було застрелити вас обох, і тебе, і твого чужинця, — похмуро сказав Пабло.

— Спробуй, — мовила жінка. — Побачиш, що вийде.

— Дайте мені води, — сказав Роберт Джордан, не спускаючи очей з чоловіка із похмурим обличчям і з жінки, що стояла горда, певна себе і владно стискала в руці ополоник, немов берло.

— Маріє! — гукнула Паблова жінка і, коли дівчина ввійшла до печери, сказала: — Дай води цьому товаришеві.

Роберт Джордан поліз до кишені по флягу і, виймаючи її, розстебнув кобуру й пересунув її на стегно. Він налив абсенту в кухоль, узяв другий кухоль, який дівчина подала йому, й почав потроху доливати воду в абсент. Дівчина стояла поруч, стежачи за його рухами.

— Іди, — сказала Паблова жінка, показавши на вихід ополоником.

— Там холодно, — сказала дівчина й низько нахилилася до Роберта Джордана, щока до щоки, дивлячись у кухоль, де абсент каламутнів від води.

— Можливо, — сказала Паблова жінка. — Але тут надто гаряче. Потім лагідно додала: — Це ненадовго.

Дівчина кивнула головою й вийшла.

Навряд чи він ще довго терпітиме, думав Роберт Джордан. Він тримав кухоль в одній руці, а друга тепер уже цілком відкрито лежала на пістолеті. Він спустив запобіжник і відчував під долонею заспокійливо-знайому, майже стерту часом насічку на рукоятці й торкався пальцем по-дружньому прохолодного вигину спускової дужки. Пабло дивився вже не на нього, а на жінку. Вона провадила далі:

— Слухай мене, п'янице. Ти розумієш, хто тут наказує?

— Я наказую!

— Ні. Слухай мене. Виколупай сірку зі своїх волохатих вух. Слухай уважно. Наказую тут я.

Пабло дивився на неї, та з виразу його обличчя не можна було здогадатися, про що він думає. Він дивився на неї зовсім спокійно, а потім поглянув через стіл на Роберта Джордана. Він довго й задумливо не зводив із нього очей, потім перевів погляд на жінку.

— Добре. Командуй ти, — сказав він. — І якщо хочеш, хай командує і він. І можете обоє йти під три чорти! — Він дивився жінці просто у вічі, і вигляд у нього не був ані впокорений, ані зляканий. — Може, я розледащів і забагато п'ю. Вважай мене, коли хочеш, за боягуза, хоч тут ти помиляєшся. Але я не дурень. — Він помовчав. — Командуй, коли тобі до вподоби. Та якщо ти не тільки командир, а й жінка, дай нам чого-небудь попоїсти.

— Маріє! — гукнула Паблова жінка.

Дівчина висунула голову з-за попони, що затуляла вхід до печери.

— Тепер заходь і подай нам вечерю.

Дівчина ввійшла досередини, попрямувала до низенької лави біля вогнища, взяла емальовані миски й поставила їх на стіл.

— Вина вистачить на всіх, — сказала Робертові Джордану Паблова жінка. — Не слухай цього п'яниці. А як не вистачить, дістанемо ще. Допивай свій чудний трунок і налий собі вина.

Роберт Джордан вихилив абсент одним духом і, відчуваючи, як напій зігріває його ніжним, ароматним, вологим, хімічним теплом, посунув кухоль по столу. Дівчина наповнила ного вином і всміхнулася.

— Ну, то як, бачив ти цей міст? — спитав циган.

Решта — вони ще не вимовили й слова після того, як зреклися Пабло, — нахилилися над столом і приготувалися слухати.

— Так, — сказав Роберт Джордан. — То буде легка робота. Хочете покажу?

— Аякже. Нам дуже цікаво.

Роберт Джордан вийняв із нагрудної кишені записника й показав свої креслення.

— Диви, як схоже, — сказав пласковидий, його звали Прімітіво. — Той самий міст.

Водячи по паперу кінчиком олівця, Роберт Джордан пояснив, як буде підірваний міст і де саме треба буде закласти заряди.

— Як просто! — сказав один із братів, зі шрамом, на ймення дндоес. — А як ти їх підриватимеш?

Роберт Джордан пояснив і це; пояснюючи, він відчув, що дівчина зазираючи в записник, сперлася рукою на його плече. Паблова жінка теж дивилася. Тільки Пабло не виявляв ніякої цікавості; він сидів сам зі своїм кухлем і раз у раз черпав собі вина з великої миски, яку Марія наповнила з бурдюка, що висів на стіні Ліворуч від входу до печери.

— Тобі часто доводилося таке робити? — тихо спитала дівчина в Роберта Джордана.

— Часто.

—А ми теж побачимо, як воно буде?

— А чого ж!

— Ще й як побачиш, — сказав Пабло зі свого місця біля столу. — Неодмінно побачиш.

— Цить, — сказала йому жінка і, згадавши раптом, що вона прочитала пополудні на долоні Джордана, спалахнула диким, нестримним гнівом. — Цить, боягузе! Цить і не каркай, мов крук! Цить, душогубе!

— Гаразд, — сказав Пабло. — Я мовчатиму. Ти тут командир, то й милуйся отими малюночками. Але пам'ятай, що я не дурень.

Паблова жінка відчула, що її гнів переходить у смуток, смуток, з яким усвідомлюєш, що гинуть усі надії й сподівання. Це почуття було знайоме їй змалку, і вона знала, чому воно супроводить її все життя. Тепер воно прийшло несподівано, і, відганяючи його, не дозволяючи йому торкатися себе, не дозволяючи торкатися ні себе, ні Республіки, вона сказала:

— Нумо вечеряти. Маріє, накладай м’яса в миски.

Роберт Джордан відгорнув попону, що затуляла вхід і, вийшовши з печери, глибоко вдихнув свіже нічне повітря. Туман уже розвіявся, й засвітилися зірки. Вітру не було, і після важкої задухи в печері, де дим вогнища змішувався з тютюновим і з духом смаженого м’яса й рису, шафрану, перцю та олії, з винно-смольним запахом великого бурдюка, підвішеного біля входу за шию, так що всі чотири ноги стирчали в різні боки, а з тієї ноги, звідки точили вино, краплини падали на землю, змішуючись із пилом; після пахощів зел, назв яких він не знав і які звисали зі стелі впереміж із вінками часнику, після запаху червоного вина й часнику, кінського й людського поту, яким пропах одяг людей, що сиділи за столом (людський — гострий і кислий, засохлої піни з кінських боків — нудотний і солодкий), — Робертові Джордану приємно було вдихати на повні груди чисте нічне гірське повітря, що пахло глицею й росяною травою, яка вкривала береги струмка. Коли вітер ущух, упала рясна роса, але Роберт Джордан подумав, що над ранок, певно, братиметься на мороз.

Він стояв перед входом до печери, глибоко дихаючи і вслухаючись у звуки ночі; спершу він почув далекі постріли, потім крик сови в лісі під горою, там, де була загорода для коней. Трохи згодом з печери долинув спів цигана й тихенький бренькіт гітари.

Багату спадщину від батька я дістав, — заспівав він навмисне гортанним голосом, а тоді повів далі:

Він сину сонце й місяць відписав.

Відтоді довго світом я блукав,

Але і досі маю те, що мав!

Струни гітари забриніли швидкими акордами, немов аплодуючи співакові.

— Добре співаєш, — почув Роберт Джордан чийсь голос. — А тепер каталонську, цигане.

— Не хочу.

— Давай, давай, каталонську.

— Ну, гаразд, — сказав циган і жалібно завів:

Ніс мій кирпатий,

обличчя чорне,

та все ж я людина.

— Ole! — крикнув хтось. — Давай, давай, цигане!

Голос співака зазвучав гучніше, тужно й глузливо:

Хвалити бога,

що я народився

не каталонцем,

а щирим мурином!

— Ну, зняли галас, — озвавсь голос Пабло. — Ану замовкни, цигане!

— Так, — підхопив жінчин голос, — галасу й справді забагато. Таким галасом ти скличеш guardia civil з усієї околиці, та й слухати тебе гидко.