— Авжеж, — сказала Пілар. — То насправді він усе й підготував.

— Снага й рішучість — цього тобі не бракує,— сказав Агустін. — А от вивести нас звідси зможе тільки Пабло. Відступ — це справа Пабло. Візьмись за нього, хай подумає про це.

— Ти розумний чоловік.

— Так, розумний, — мовив Агустін. — Але sin picardia[28]. Тут уже нехай Пабло береться.

— Хоч він і боягуз?

— Хоч він і боягуз.

— А що ти думаєш про мости?

— Це потрібно. Я знаю. Ми повинні зробити дві речі. Ми повинні забратися звідси, й ми повинні виграти війну. А щоб виграти війну, треба знищити мости.

— Якщо Пабло такий хитрий, чому він сам цього не розуміє?

— Йому, слабодухому, краще так, як є. Йому б крутитися на місці, як у вирі. Але вода прибуває, і як зірве його з місця, хитрість враз повернеться до нього. Es muy vivo.

— Добре, що Ingles не вбив його.

— Que va. Вчора ввечері циган причепився до мене, щоб я його вбив. Циган — тварюка.

— Ти теж тварюка, — сказала вона. — Але тямущий.

— Ми з тобою обоє тямущі,— сказав Агустін. — Але в Пабло є ще й хист!

— Тільки з ним важко домовитися. Ти навіть не знаєш, до чого він докотився.

— Так. Але в нього є хист. Слухай, Пілар. Щоб воювати, досить мати голову на в'язах. Але щоб виграти війну — потрібні хист і засоби.

— Я про це поміркую, — сказала вона. — А тепер нам час іти. Ми й так уже забарилися. — Потім, підвищивши голос, гукнула: —Англійцю! Ingles! Ходімо. Вже час.

— Перепочиньмо, — сказала Пілар Робертові Джордану. — Сідай, Маріє, перепочиньмо.

— Ні, ходімо далі,— заперечив Роберт Джордан. — Відпочинемо вже там, на місці. Мені треба побачитися з тим чоловіком.

— Побачишся, — відказала жінка. — Квапитися нікуди. Сідай, Маріє.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан. — Виберемось на гору і там відпочинемо.

— Я відпочиватиму тут, — мовила жінка й сіла коло струмка.

Дівчина сіла поряд із нею у густому вересі, й сонце засяяло на її волоссі. Тільки Роберт Джордан усе стояв, дивлячись на гірську луку і струмок, що перетинав її; у цьому струмку, напевно, водилася форель. Він стояв у заростях вересу. Нижче де-не-де височіли великі сірі камені. Ще далі темніла смуга сосон.

— Чи далеко ще до Ель Сордо? — спитав він.

— Не дуже, — сказала жінка. — Перейдемо цей схил, спустимося в долину, а потім пройдемо понад отим лісом — до витоку струмка. Сідай і ні про що не думай.

— Я хочу поговорити з ним і владнати нарешті цю справу.

— А я хочу помити ноги, — сказала жінка і, скинувши сандалі та грубі вовняні панчохи, занурила праву ногу в воду. — Боже, яка холодна!

— Треба було їхати верхи, — сказав Роберт Джордан.

— А мені корисно пройтися, — сказала жінка. — Саме така прогулянка мені й потрібна була. Що з тобою?

— Нічого, просто я поспішаю.

— Тоді заспокойся. Часу в нас багато. А який день гарний, і як добре, що тут немає сосон! Ти навіть не уявляєш собі, як ці сосни можуть остогиднути. А тобі набридли сосни, guapa?

— Я їх люблю, — сказала дівчина.

— За що ж ти їх любиш?

— Я люблю, як вони пахнуть, і люблю, коли під ногами глиця, люблю, коли вітер гуде між високими деревами, а вони порипують.

— Ти все любиш, — сказала Пілар. — Ти просто скарб, а не дружина. — якби ще навчилася краще куховарити. Сосновий ліс нудний. Ти ніколи не бачила лісів букових, дубових чи каштанових. Ото ліси! В такому лісі всі дерева різні, кожне дерево само по собі, і в кожного своя краса. А сосновий ліс — це нудота. Що ти скажеш, Ingles?

— Я теж люблю сосни.

— Pero venga[29]? — сказала Пілар. — Ви наче змовилися. Я теж люблю сосни, але ми надто довго сидимо серед цих сосон. І гори мені набридли. В горах є лише два шляхи: вгору і вниз, а вниз — це тільки до дороги й до фашистських міст.

— Ти буваєш у Сеговії?

— Que va. З моїм обличчям! Таке обличчя раз побачиш — і не забудеш. Ти б хотіла бути бридкою, красуне моя? — спитала вона Марію.

— Ти не бридка.

— Vamos, не бридка! Я бридкою вродилася. І все своє життя була бридка. От ти, Ingles, хіба ти знаєшся на жінках? Чи знаєш ти що відчуває бридка жінка? Чи знаєш, що то значить — бути ціле життя бридкою, а в глибині душі почувати себе вродливою? Чудне це почуття. — Вона занурила у воду другу ногу й одразу ж висмикнула її.— Боже, ну й холодна! Дивіться, он плиска, — сказала вона, показуючи на сіру пташку, що підстрибувала, мов кулька, на камені, вище над струмком. — Вона ні до чого не здатна. І не співає, і смаку в ній ніякого. Трясе хвостом, та й годі. Дай закурити, Ingles, — сказала вона, взяла цигарку, вийняла з кишені кофти кремінь з кресалом і прикурила. Затягтись, вона подивилася на Марію й Роберта Джордана.

— Дивна річ — життя, — сказала вона й випустила дим носом. — 3 мене вийшов би непоганий чоловік, а я жінка, та ще й бридка. Але мене кохало багато чоловіків, і я кохала багатьох. Дивної Слухай, Ingles, це ж бо цікаво. Подивися на мене, хоч я й бридка. Подивися на мене уважно, Ingles.

— Ти не бридка.

— Que no[30]? Не бреши. Чи, може, — вона засміялася своїм грудним сміхом, — чи, може, і тебе вже починає проймати? Ні, ні, я жартую. Подивись на мою бридоту. А тим часом і в потвори буває щось таке, що засліплює чоловіка, коли він кохає. Засліплює і його, і тебе саму. А потім, одного дня, невідомо чому, він раптом помічає, що ти бридка, така, як насправді, і більше він уже не сліпий, і тоді ти теж помічаєш свою бридоту і втрачаєш і його, і оте «Щось». Зрозуміла, guapa? — вона поплескала дівчину по плечу.

— Ні,— сказала Марія. — Бо ти не бридка.

— Ти головою міркуй, а не серцем, і слухай, — сказала Пілар. — Бо я розповідаю дуже цікаві речі. Хіба тобі не цікаво, Ingles?

— Цікаво. Але нам уже треба йти.

— Que va, йти. Мені й тут гарно. Та потім, — вела вона далі, звертаючись тепер до Роберта Джордана, немов учителька до класу, немов читаючи лекцію, — минає якийсь час, і у такої потвори, як я, такої бридкої, якою тільки може бути жінка, потім, кажу, минає якийсь час, і в такої потвори знов з'являється і поволі починає рости оте «щось» — безглузде почуття, ніби ти вродлива. Росте й росте, немов капустяна головка. А коли вже виросте, потрапляєш на очі іншому чоловікові, і йому здається, що ти вродлива, і все починається з початку. Тепер, певно, в мене це вже минуло назавжди, але хто зна, може, і ще раз таке станеться. Тобі пощастило, guara, що ти не бридка.

— Ні, я бридка, — сказала Марія.

— Спитай у нього, — сказала Пілар. — І не лізь ногами у воду, бо змерзнуть.

— Якщо Роберто каже, що нам треба йти, то краще ходімо, — сказала Марія.

— Ач, яка! — вигукнула Пілар. — Для мене це не менш важливо, ніж для твого Роберто, а я кажу, що краще перепочити тут, біля струмка, і що часу в нас досить. Крім того, мені хочеться побалакати. Адже нам більше нічого не залишилося від цивілізації. Як же нам ще розважитися? Хіба тобі не цікаво послухати мене, Ingles?

— Ти дуже цікаво розповідаєш. Але є речі, що цікавлять мене тепер більше, ніж врода й бридота.

— Тоді давай побалакаємо про те, що тебе цікавить.

— Де ти була, коли розпочалася війна?

— У своєму рідному місті.

— В Авілі?

— Que va, в Авілі!

— Пабло казав, що він із Авіли.

— Бреше. Хоче, щоб думали, що він із великого міста. Ні, ми були ось де, — і вона назвала містечко.

— І що ж там у вас було?

— Багато чого, — сказала жінка. — Багато. І все страшне. Навіть те, чим можна було б пишатися.

— Розкажи, — попросив Роберто Джордан.

— Це все дуже жорстокі речі,— сказала жінка. — Мені б не хотілося говорити про це при дівчині.

— Розкажи, — повторив Робеет Джордан. — А якщо їй не можна слухати, хай не слухає.