Чи міг він десь заховати чи викинути те, що вкрав? Ні, на це надії мало. Та й однаково в темряві нічого не знайдеш. Певно, взяв із собою. Він і трохи динаміту забрав. Ох, паскудний, нікчемний, триклятий п'яниця. Лайно погане. Вшився б просто до бісової матері — ні, треба ще поцупити підривну машинку й детонатори. І надало ж мені, дурневі послідущому, залишити їх у цієї баби. Підла, хитра морда. Cabron поганий.

— Облиш, угамуйся, сказав він сам до себе. Ти мусив піти ризик, і тобі здавалося, що так буде найкраще. І тепер ти вскочив, сказав він сам до себе. Вскочив вище халяв. Але опануй себе, охолонь трохи, яка користь із цих жалюгідних зойків, цього скигління. Всі ті речі пропали. Пропали, в бога тебе і в душу. Будь він проклятий, погана тварюка. А тепер виплутуйся сам. Треба виплутуватися, бо ти ж знаєш, що міст треба підірвати, хоч би тобі навіть довелося стати там і.. Ні, це ти теж облиш. Порадься краще з дідусем.

Ет, до бісової матері твого дідуся й до бісової матері всю цю зрадливу трикляту країну й кожного триклятого іспанця по один і по другий бік фронту! Нехай усі в пекло проваляться — Ларго, Прієто, Асенсіо, Міаха, Рохо, — всі до одного. До бісової матері їхній егоїзм, їхнє самолюбство, їхню зарозумілість та їхню зрадливість! Нехай вони проваляться в пекло, раз і назавжди. Нехай проваляться в пекло, перше ніж ми загинемо за них. І після того, як ми загинемо за них. Нехай проваляться в пекло з усіма тельбухами. І Пабло нехай провалиться в пекло. Пабло — це всі вони, разом узяті. Господи, зглянься на іспанський народ. Хоч би який був у нього вождь, цей вождь одурить його до бісової матері. Одна-єдина порядна людина на дві тисячі літ — Пабло Іглесіас, а решта всі ошуканці. Але звідки знати, як він повівся б у цій війні? Я пам'ятаю, мені здавалося, що Ларго — порядна людина. Дурутті теж був лорядний, але свої ж люди розстріляли його в Пуенте-де-лос-Франкесес. Розстріляли, бо він наказав їм іти в атаку. Розстріляли, як того вимагає чудова дисципліна недисциплінованості. Та хай вони всі в пекло проваляться. А тепер Пабло взяв і вшився до бісової матері з моєю підривною машинкою й детонаторами. Бодай він заліз до дідька в зуби. Ні, це він послав нас до дідька в зуби. Всі вони так робили, починаючи з Кортеса і Менендеса де Авіла й кінчаючи Міахою. Згадай, що вчинив Міаха з Клебером. Самозакохана лиса свиня. Тупа зарозуміла гадюка. Ану їх до бісової матері, всіх цих знавіснілих, егоїстичних, зрадливих свиней, які завжди правили Іспанією і командували її арміями. До бісової матері всіх — тільки не народ.

Він перебрав міру, обливаючи презирством і злістю геть усіх; це було так несправедливо, що він сам уже перестав вірити своїм словам, і його лють почала згасати. Якщо це правда, то навіщо ж ти прийшов сюди? Де неправда, і ти добре це знаєш. Згадай, скільки серед них справжніх людей, скільки людей чудових. Йому стало гидко від власної несправедливості. Він ненавидів несправедливість не менше, ніж жорстокість, і він лежав, засліплений люттю, але — поволі злість вгамовувалась, червоно-чорна, сліпа, смертельна злість щезала, і нарешті в думках його з'явилася та порожнеча, спокій, чіткість, холодна тверезість, яка буває після близькості з коханою жінкою.

— Ах ти, бідний мій зайчику, — сказав він, повернувшись до Марії, що всміхнулася уві сні й пригорнулася до нього. — Якби ти заговорила до мене хвилину тому, я б тебе вдарив. Які ми, чоловіки, тварюки, коли розлютимося!

Він присунувся ближче до дівчини, обняв її, уткнувшись підборіддям їй у плече, і, лежачи так, обмірковував, що йому треба буде зробити і як саме він це зробить.

Власне, не так воно все й погано, думав він. Справді, не так воно — й погано. Я не знаю, чи хтось робив таке раніше. Але після нас це робитимуть, і їм буде так само скрутно. Якщо тільки нам пощастить зробити це й інші про це довідаються. Так, якщо інші довідаються. Якщо не будуть тільки дивуватися, як воно в нас вийшло. Нас замало, але тривожитися через це безглуздо. Зруйнуємо міст, і з тим, що маємо. Боже, як добре, що я перестав лютувати. Мені аж дух перехопило, все одно як від сильного вітру. Лють — то теж розкіш, якої ти не маєш права дозволити собі.

— Все розраховано, guapa, — ледве чутно сказав він, торкнувшись устами Маріїного плеча. — І тобі не довелось хвилюватися. Ти навіть нічого не знала. Ми загинемо, але міст знищимо. Тобі ні про що не довелося тривожитись. Бувають, звісно, й кращі весільні подарунки. Таж недарма кажуть, що немає нічого дорожчого від спокійного сну. А ти спокійно проспала цілу ніч. Спробуй носити цей сон як обручку на пальці. Спи, guapa, спи. Спи міцно, кохана. Я не будитиму тебе. Це все, що я можу зараз для тебе зробити.

Він легенько обіймав її, відчував її дихання, відчував, як б'ється її серце, і, поглядаючи на годинник, стежив за плином часу.

Підійшовши до республіканських позицій, Андрес окликнув вартових. Тобто він ліг на землю під схилом, оперезаним потрійним рядом колючого дроту, й гукнув у бік бруствера з каміння й землі. Суцільної лінії оборони тут не було, і в темряві він зумів би легко обминути ці окопи й пробратися, в глиб розташування республіканців, перш ніж його затримали б. Але він вирішив, що буде безпечніше й простіше відбути це тут.

— Salud! — крикнув він. — Salud, milicianos! [111]

Він почув, як клацнув затвор гвинтівки. Потім із окопу, десь збоку, вистрелили. В темряві розлігся сухий оглушливий виляск, і згори вниз блиснуло жовтим снопом вогню. Почувши клацання затвора, Андрес розплатався на землі, притиснувшись до неї лобом.

— Не стріляйте, товариші! — крикнув Андрес. — Не стріляйте! Я хочу піднятися до вас.

— Скільки вас там? — гукнув хтось із окопу.

— Один. Я. Сам.

— Хто такий?

— Андрес Лопес із Вільяконехоса. Із загону Пабло. Йду із повідомленням.

— Гвинтівка й патрони є?

— Так, друже.

— Без гвинтівки й патронів ми нікого не приймаємо, — сказав голос. — І більше трьох чоловік відразу — теж.

— Я сам! — крикнув Андрес. — 3 важливим дорученням. Дозвольте мені підійти.

Він почув, як вони перемовляються за бруствером, але слів не розібрав. Потім той самий голос крикнув знову:

— Скільки вас?

— Один. Я. Сам. На милість божу!

В окопі знову почали перемовлятися. Потім почувся голос:

— Слухай, фантасте!

— Я не фашист! — крикнув Андрес. — Я guerrillero із загону Пабло. Я несу повідомлення до Генерального штабу.

— Та це ж псих, — почув він чийсь голос. — Кинь у нього гранату.

— Слухайте, — сказав Андрес. — Я сам. Зі мною більше нікого нема. Ось щоб мені туди й розтуди у святе причастя — кажу вам, я сам. Дозвольте мені підійти.

— Говорить він, як побожний християнин, — сказав хтось в окопі і засміявся.

Потім почувся голос іншого:

— Найкраще кинути в нього гранату.

— Ні! — крикнув Андрес. — То була б велика помилка. Я з важливим дорученням. Дозвольте мені підійти.

Саме через це він і не любив переходити туди й назад через лінію фронту. Іноді бувало краще, іноді гірше. Але зовсім добре не було ніколи.

— Ти сам? — знову запитали його згори.

—  Me cago en la leche [112],— крикнув Андрес. — Скільки разів я маю казати? Я сам!

— Ну, якщо сам, то встань на весь зріст і держи гвинтівку над головою.

Андрес підвівся й підняв обіруч карабін.

— Тепер перелазь через дріт. Ми навели на тебе mâquina, — гукнув той самий голос.

Андрес підійшов до першого ряду колючого дроту.

— Я не пролізу без рук, — крикнув він.

— Тримай руки догори! — наказав йому голос.

— Я зачепився за дріт, — відповів Андрес.

— Кинути б у нього гранату, та й по всьому, — сказав інший голос…

— Нехай повісить гвинтівку на плече, — сказав ще чийсь голос. — Як він перелізе з піднятими руками? Майте хоч трохи розуму!