— Ми й так друзі,— відповів Роберт Джордан.

— Але тепер ми будемо добрими друзями.

— Ми й так добрі друзі.

— Я краще піду звідси, — сказав Агустін. — Кажуть, ніби людина мусить з'їсти в своєму житті цілу тонну цього добра, ало мені вже й так по двадцять п’ять фунтів у кожному вусі засіло.

— А ти чого казишся, negro? [62] — сказав йому Пабло. — Тобі не подобається, що ми заприятелювали з доном Роберто?

— Ти там обережніше щодо negro. — Агустін підійшов до Пабло і зупинився перед ким, опустивши руки.

— Так тебе звуть усі.

— Тільки не ти.

— Ну, то Ыапсо…[63]

— І так не дозволю.

— То який же ти? Червоний?

— Так. Червоний. Rojo. Ношу червону зірку й стою за Республіку. А звуть мене Агустін.

— Ти ба, патріот, — сказав Пабло. — Подивись, Ingles, який зразковий патріот.

Агустін навідліг ударив його по зубах долонею лівої руки. Пабло не ворухнувся. Кутики його губів були мокрі від вина, вираз обличчя не змінився, але Роберт Джордан помітив, що очі Пабло звузилися, наче в кота під яскравим світлом, коли від зіниць лишаються тільки тоненькі вертикальні щілинки.

— І так не вийде, — сказав Пабло. — На це не сподівайся, жінко. — Він обернув голову до Пілар. — Я не піддамся.

Агустін ударив його ще раз. Тепер уже він ударив його по зубах кулаком. Роберт Джордан тримав під столом пістолет. Він спустив запобіжник лівою рукою відштовхнув Марію. Вона відступила на крок, і тоді він сильно штовхнув її лівою рукою в бік, щоб вона відійшла зовсім. Цього разу вона скорилася, і краєчком ока він побачив, як вона прослизнула попід стіною печери до вогнища, і тоді Роберт Джордан перевів погляд на обличчя Пабло.

Той обернув свою круглу голову до Агустіна й втупив у нього тьмяні очиці. Зіниці Пабло звузилися ще більше. Він облизав губи, підняв руку, витер рота і, опустивши очі, побачив кров на руці. Він провів язиком по губах і сплюнув.

— І так не вийде, — сказав він. — Я не дурень. І на це не піддамся.

— Cobarde, — мовив Агустін.

— Ще б пак, — сказав Пабло. — Адже ти знаєш, якого цій жінці треба.

Агустін знову вдарив його, і Пабло засміявся, показуючи жовті, гнилі, вищерблені зуби в почервонілій смужці рота.

— Облиш, — сказав він, простягаючи кухоль до миски, щоб зачерпнути вина. — Вам забракне духу убити мене, а давати волю рукам — безглуздо.

— Cobarde, — мовив Агустін.

— І лаятися теж безглуздо, — сказав Пабло й гучно забулькотів вином, прополіскуючи рот. Тоді сплюнув на долівку. — Лайка вже давно мене не зачіпає.

Агустін стояв, дивлячись на Пабло згори вниз, і лаяв його, вимовляючи слова повільно, чітко, злісно й зневажливо, лаяв так розмірено, наче розкидав по полю гній, згортаючи його вилами з воза.

— І так не вийде, — сказав Пабло. — Облиш, Агустіне. І більше не бий мене. Тільки руки, повідбиваєш.

Агустін рвучко відвернувся й рушив до виходу.

— Не йди, — сказав Пабло. — Надворі сніг. Краще сиди тут.

— Ти! Ти! — обернувся й закричав на нього Агустін, вкладаючи всю свою зневагу в це єдине слово.

— Так, я, — сказав Пабло. — І я житиму, а ти здохнеш.

Він знову зачерпнув вина й підніс кухоль, обернувшись до Роберта Джордана.

— За здоров'я професора, — сказав він. — Потім обернувся до Пілар. — За здоров'я сеньйори командира. — Потім обвів поглядом усіх інших. — За ваше здоров'я, легковіри.

Агустін підійшов до Пабло і, різко вдаривши ребром долоні, вибив кухоль у нього з рук.

— І це безглуздо, — сказав Пабло. — Даремно пропало добро.

Агустін відповів грубою лайкою.

— Ні,— сказав Пабло, зачерпнувши собі вина. — Хіба ти не бачиш, що я п'яний? Коли я тверезий, то небалакучий. Чи ти чув колись, щоб я багато говорив? Але розумна людина інколи мусить напиватися, щоб не так нудно було з дурнями.

— Матері й батькові твоєму… — сказала йому Пілар. — Я тебе, боягузе, знаю, як облупленого.

— Ну ж язиката жінка, — сказав Пабло. — Я вийду до коней.

— Іди цілуйся із своїми кіньми, — сказав Агустін. — Для тебе це звична справа.

— Ні,— сказав Пабло й похитав головою. Він глянув на Агустіна, знімаючи зі стіни свого плаща. — Ех ти, — сказав він. — Крикуне.

— А що ти робитимеш зі своїми кіньми? — сказав Агустін.

— Піду подивлюся на них, — сказав Пабло.

— Підеш цілуватися з ними, — сказав Агустін. — Кобилячий полюбовнику!

— Я дуже люблю коней, — сказав Пабло. — Вони навіть ззаду гарніші й мають більше розуму, ніж отакі-от люди. Ну, розважайтеся, — сказав він, вишкіряючи зуби в посмішці. Розкажи їм про міст, Inglés. Поясни, хто що повинен робити під час нападу. Розтлумач, як провести відступ. Куди ти їх поведеш, Inglés, після мосту? Куди ти поведеш цих патріотів? Я про це цілий день думав, поки пив.

— Ну, й що ти надумав? — спитав Агустін.

— Що я надумав? — перепитав Пабло, і, не розтуляючи рота, провів язиком по яснах. — Qué te importa [65] що я надумав?

— Кажи, — мовив Агустін.

— Я багато про що думав, — сказав Пабло. Він загорнувся в плащ, і кругла голова його тепер стирчала із складок брудно-жовтої тканини. — Багато про що думав.

— Про що? — спитав Агустін. — Про що?

— Я думав про те, що всі ви легковіри, — сказав Пабло. — Вами командує жінка, в якої мозок під спідницею, й чужинець, який прийшов, щоб вас занапастити.

— Забирайся геть! — крикнула Пілар. — Забирайся! Щоб не було тут твого поганого духу, нещасний кобилятнику!

— Ось як треба говорити! — сказав Агустін захоплено, але думаючи про своє. Він ще не заспокоївся.

— Я йду, — сказав Пабло. — Але скоро повернуся. — Він підняв попону, що затуляла вхід до печери, й вийшов.

Потім заглянув знадвору:

— А сніг іще падає, Inglés!

Тепер у печері запала тиша, і чути було тільки, як сичить сніг, падаючи крізь отвір у склепінні на розжарене вугілля.

— Пілар, — сказав Фернандо. — М'яса там не залишилось?

— Ох, відчепись, — відповіла жінка.

Але Марія взяла миску Фернандо, підійшла до великого казана, залишеного коло вогнища, і наклала в неї печені. Повернувшись до столу, вона поставила миску перед Фернандо й погладила його по плєчу, коли він схилився над столом. З хвилину вона постояла коло Фернандо, тримаючи руку на його плечі, але Фернандо навіть не глянув на неї. Він їв.

Агустін стояв коло вогнища. Інші сиділи за столом. Пілар сіла за стіл навпроти Роберта Джордана.

— Ну, Ingles, — сказала вона, — тепер ти сам побачив, що він за один.

— А що він тепер зробить? — спитав Роберт Джордан.

— Може зробити все, що завгодно, — жінка опустила очі.— Все, що завгодно. Він тепер на все здатний.

— Де у вас кулемет? — спитав Роберт Джордан.

— Отам, у кутку, загорнутий у ковдру, — сказав Прімітіво. — Він тобі потрібен?

— Не зараз, потім, — сказав Роберт Джордан. — Я тільки хотів знати, де він.

— Він тут, — мовив Прімітіво. — Я приніс його сюди й загорнув у свою ковдру, щоб механізм не заіржавів. Диски в отій торбі.

— Ні, цього він не зробить, — сказала Пілар. — з maquina він нічого не зробить.

— Ти ж сама кажеш, що він здатний на все.

— Так, — підтвердила вона, — але він не знається на maquina. Кинути сюди гранату — це він може. Це на нього більше схоже.

— Дурні ми й слиньки, що його не вбили, — сказав циган. Досі він мовчав. — Робертові слід було вбити його вчора ввечері.

— Вбити його, — повторила Пілар. Її широке обличчя потемніло й змарніло. — Тепер і я за це.

— Я був проти, — сказав Агустін. Він стояв коло вогнища, звісивши свої довгі руки, й у відблисках вогню під його вилицями на зарослих щоках залягали тіні.— А тепер я теж за це. Цей Пабло — як отрута, і він був би тільки радий, якби нас усіх перебили.