— Нам треба було або перебити всіх, або не вбивати нікого. — Пабло хитнув головою. — Всіх або нікого.

— Слухай, Ingles, — сказав Агустін. — Як це сталося, що ти приїхав в Іспанію? Не зважай на Пабло. Він п'яний.

— Вперше я приїхав сюди дванадцять років тому, хотів вивчити країну й мову, — сказав Роберт Джордан. — Я викладаю іспанську мову в університеті.

— А ти анітрохи не схожий на професора, — сказав Прімі-тіво.

— В нього немає бороди, — сказав Пабло. — Подивіться на нього. В нього ж нема бороди.

— Ти справді професор?

— Викладач.

— Але ти навчаєш когось?

— Так.

— Але чому ж іспанської мови? — спитав Андрес. — Адже ти англієць, і тобі легше було б навчати англійської.

— Він розмовляє по-іспанському не гірше за нас, — мовив Ансельмо. — То чом би йому не навчати інших іспанської мови?

— Так. Але, по-моєму, чужинець, який береться навчати іспанської мови, лізе не в своє діло, — сказав Фернандо. — Не думай, що я хочу образити тебе, доне Роберто.

— Він не справжній професор, — сказав Пабло, дуже задоволений із себе. — В нього нема бороди.

— Адже англійську мову ти знаєш краще, — сказав Фернандо. — Чи не було б тобі й легше, й простіше навчати англійської?

— Але ж він не іспанців навчає…— втрутилася Пілар.

— Та певне, що не іспанців, — сказав Фернандо.

— Дай же мені скінчити, впертий муле, — сказала Пілар. — Він навчає іспанської мови американців. Північних американців.

— Хіба вони не вміють говорити по-іспанському? — спитав фернандо. — Південні американці вміють.

— Слухай, муле, — сказала Пілар. — Він навчає іспанської мови північних американців, що розмовляють по-англійському.

— Так чи так, а я вважаю, що йому легше було б навчати англійської, якщо це його рідна мова, — сказав Фернандо.

— Хіба ти не чуєш, що він розмовляє по-іспанському? — Пілар подивилася на Роберта Джордана і скрушно похитала головою.

— Так, але з акцентом.

— З яким? — запитав Роберт Джордан.

— З естремадурським, — бундючно відповів Фернандо.

— Ох, матінко рідна! — вигукнула Пілар. — Що за люди!

— Цілком можливо, — сказав Роберт Джордан. — Я, власне, звідти й приїхав.

— І він це добре знає,— сказала Пілар. — Ти, стара дівко, — вона обернулася до Фернандо, — наївся вже?

— Я міг би з'їсти й більше, якби знав, що в нас удосталь їжі,—відповів їй Фернандо. — А ти, доне Роберто, будь ласка, не думай, що я хочу щось сказати проти тебе.

— Розтуди, — коротко сказав Агустін. — І перетуди. Чи на те ми робили революцію, щоб називати товариша доном Роберто?

— По-моєму, революція робиться на те, щоб кожен до кожного міг казати «дон», — відповів Фернандо. — Так воно й має бути за Республіки.

— Матері твоїй… — сказав Агустін. — Батькові твоєму…

— І все-таки я вважаю, що дону Роберто куди легше й простіше було б навчати англійської мови.

— У дона Роберто немає бороди, — мовив Пабло. — Він не справжній професор.

— Як то нема бороди? — сказав Роберт Джордан. — А оце що? — І він погладив себе по щоках і підборідді, вкритих триденною світлою щетиною.

— Це не борода, — мовив Пабло і похитав головою. — Яка ж це борода? — він майже розвеселився. — Він фальшивий професор.

— Туди вас і розтуди, — сказав Агустін, — Справжня божевільня!

— А ти випий, — сказав йому Пабло. — Мені, наприклад, усе тут видається нормальним. Опріч того, що в дона Роберто нема бороди.

Марія провела долонею по щоці Роберта Джордана.

— В нього є борода, — сказала вона Пабло.

— Тобі видніше, — відповів Пабло, і Роберт Джордан глянув на нього.

А він не такий уже й п'яний, подумав Роберт Джордан. Ні, він не дуже п'яний. І з ним треба бути насторожі.

— Слухай, — звернувся він до Пабло. — Як ти гадаєш, чи сніг довго сипатиме?

— А ти як гадаєш?

— Я тебе питаю.

— Питай інших, — відповів йому Пабло. — Я тобі не довідкова служба. У тебе є своя довідкова служба — та, що видала тобі папірця. Запитай жінку. Тепер вона тут порядкує.

— Я питаю тебе.

— Іди ти… — відповів йому Пабло. — І ти, і жінка, й дівка.

— Він п'яний, — сказав Прімітіво. — Не зважай на нього, Inglis.

— По-моєму, він не такий уже й п'яний, — сказав Роберт Джордан.

Марія стояла позаду Роберта Джордана, і він бачив, що Пабло дивиться на неї через його плече. Маленькі кабанячі очиці дивилися на неї з круглого, зарослого щетиною обличчя, і Роберт Джордан подумав: я бачив багатьох убивців у цій війні, а кількох і раніше, і всі вони були різні — не мали жодної спільної ознаки чи риси, і те, що зветься злочинним типом, — теж вигадка; але Пабло, що й казати, не тішить ока!

— Я не вірю, що ти вмієш пити, — сказав він Пабло. — Я не вірю, що ти п'яний.

— Я п'яний, — поважно відповів Пабло. — Пити — то дурниці. Вся справа в тому, щоб уміти впиватись. Estoy тиу Ьогrncho [58].

— Не віриться, — відповів йому Роберт Джордан. — Але те, що ти боягуз, — це правда.

В печері враз запала тиша, і він почув, як сичать дрова у вогнищі, на якому куховарила Пілар. Він почув, як захрускотіла овеча шкура, коли він підвівся й твердо став на ноги. Йому здавалось, що він навіть чує, як падає сніг. Цього не могло бути, але він чув тишу там, де падав сніг.

Треба вбита його й покласти цьому край, думав Роберт Джордан. Я не знаю, що він замислив, але, напевно, нічого доброго. Післязавтра — міст, а ця людина непевна і може зірвати всю операцію. Ну ж бо! Треба покласти цьому край!

Пабло вищирив зуби, підніс великого пальця й провів ним собі по горлу. Потім похитав головою, яка ледь поверталася на його короткій товстій шиї.

— Ні, Ingles, — сказав він. — Я на цей гачок не впіймаюся. — Він глянув на Пілар і сказав їй: — В такий спосіб ти не здихаєшся мене.

— Sinverguenza[59],— сказав йому Роберт Джордан, вже остаточно вирішивши діяти. — Cobarde [60]

— Що ж, можливо, — сказав Пабло. — Та все ж на цей гачок я не піймаюся. — Випий, Ingles, і дай знак жінці, що в тебе нічого не вийшло.

— Заткни пельку, — сказав Роберт Джордан. — Жінка тут ні до чого. Я сам тебе роздрочую.

— Даремно стараєшся, — відповів йому Пабло. — Я не роздрочуся.

— Ти bicho raro [61],— сказав йому Роберт Джордан, не бажаючи втрачати цієї нагоди, не бажаючи відступати вдруге; йому здавалося, що все це вже колись було, що коло замкнулося і він ніби повторює щось прочитане в книжці чи побачене уві сні.

— Так, я підлий, — сказав Пабло. — Дуже підлий і дуже п'яний. За твоє здоров'я, Ingles. — Він занурив кухоль у миску з вином і підніс його. — Salud!

Так, він підлий, подумав Роберт Джордан, і хитрий, і зовсім не простак. Він дихав так гучно, що вже не чув, як сичать дрова у вогнищі.

— За твоє здоров'я, — сказав Роберт Джордан і зачерпнув вина з миски. У них тут без тостів і зрада — не зрада, подумав він. — Отже, вип'ємо. Salud, — сказав він. — Salud і ще раз salud. — Я тобі покажу salud, подумав він. Salud, ах ти ж salud!

— Доне Роберто, — важко вимовив Пабло.

— Доне Пабло, — підхопив Роберт Джордан.

— Ти не професор, — сказав Пабло, — бо в тебе нема бороди. А щоб здихатися мене, ти мусиш мене вбити, а на це тобі під спідницею сили забракне.

Він дивився на Роберта Джордана, так міцно стуливши губи, що вони здавалися вузенькою рискою. Рот, як у риби, подумав Роберт Джордан. І голова у нього кругла, він схожий на тих риб-їжаків, що ковтають повітря, коли їх витягають із води, і надимаються кулею.

— Salud, Пабло, — сказав Роберт Джордан, підніс кухоль до уст і надпив трохи. — Ти мене багато чого навчив.

— Виходить, я вчу професора, — кивнув головою Пабло. — Ми з тобою будемо друзями, доне Роберто.