— Слухаю, — сказав він у трубку по-французькому, бо це був Дюваль. — Nous sommes foutus. Oui. Comme toujours. Oui. C'est dommage. Oui [138]. Шкода, що вже надто пізно.

 В його очах, що стежили за літаками, світилася гордість. Тепер він уже розрізняв червоні знаки на крилах і стежив за швидким, величним, грімким летом машин. Ось як воно могло бути. Це наші літаки. Вони прибули сюди, розмонтовані, на пароплавах, із Чорного моря, через Мармурове море, через Дарданелли, через Середземне море, і їх обережно вивантажили в Аліканте, вправно зібрали, випробували й визнали бездоганними і тепер вони летять рівним і чітким ключем, срібні в ранковому промінні, летять бомбити оті гребені гір, трощити й громити їх, щоб прокласти нам шлях.

Гольц знав, що відразу по тому, як літаки пройдуть у нього над головою, вниз полетять бомби, схожі в повітрі на дельфінів. І тоді верхи гір вибухнуть у реві, злетять угору, їх сповиють хмари пилу, а потім ці хмари зіллються в одну, і все зникне з очей. Тоді обома схилами, скрегочучи, поповзуть танки, а за ними рушать обидві його бригада. І якби наступ був раптовий, вони б ішли й ішли вперед, униз, угору, все далі â далі, подеколи зупиняючись, розчищаючи шлях, бо роботи багато, важкої роботи, яку треба виконати досконало, а танки допомагали б їм, танки розверталися б і прикривали б їх своїм вогнем, а інші почали б підвозити піхоту до бою, а потім сповзати далі схилами, через перевал і вниз, на той бік. Так мало б бути, якби не було зради і якби всі зробили те, що їм належало зробити.

Є два хребти, і є танки, і є дві славні бригади, готові щохвилини виступити з лісу, і ось щойно з'явилися літаки. Все, що мав зробити він, зроблено так, як треба.

Але, стежачи за літаками, що були тепер майже над самою його головою, він відчув, як йому замлоїло під серцем, бо, почувши по телефону донесення Джордана, він зрозумів, що на верхів'ях гір нікого не буде. Вони зійдуть униз і заляжуть від осколків у вузеньких траншеях чи поховаються в лісі, а тільки-но бомбардувальники полетять, вони знову підіймуться нагору з кулеметами, з автоматами і з тими протитанковими гарматами, які Джордан бачив на шляху, і в нас буде на одну ганьбу більше. Але в оглушливому реві літаків було те, що мало бути, і, стежачи за ними, дивлячись угору, Гольц сказав у телефонну трубку:

— Ні. Rien à faire. Rien. Faut pas penser. Faut accepter [139].

Гольц дивився на літаки суворими, гордими очима, що знали, як могло б бути і як буде, і сказав, пишаючись тим, як могло б бути, вірячи в те, як могло б бути, навіть якщо так ніколи не буде:

— Bon. Nous ferons notre petit possible [140],— і повісив трубку.

Але Дюваль не дослухав його. Сидячи за столом з телефонною трубкою в руках, він чув лише ревіння літаків і думав: а може, таки зараз, ось, може, таки цього разу, прислухайся до них, може, таки бомбардувальники рознесуть їх ущент, може, таки проб'ємося туди, може, таки він одержить резерви, які просив, може, цього разу таки починається. Ну ж бо, ну! Мотори ревіли так, що він не чув навіть власних думок.

Роберт Джордан лежав за сосною на схилі гори, над дорогою, що вела до мосту, і дивився, як світає. Він завжди любив цю світанкову пору, і тепер йому було приємно стежити за світанком, відчувати, ніби й усередині в нього все виповнюється сірою імлою, неначе він був часткою цього повільного світання, що передує сходу сонця, коли речі стають чорні, а простір між ними — світлий, і світло, що вночі горіло яскраво, блякне і врешті гасне в сяйві дня. Обриси сосон нижче по схилу вирізнялися вже зовсім чітко, стовбури стали масивні й бурі, дорога поблискувала в пасмах туману, що стелився над нею. Все на ньому було мокре від роси, земля в лісі була м'яка, і під ліктями він відчував піддатливу буру опалу глицю. Крізь легшій туман, що напливав з річки, він бачив унизу над проваллям сталеві ферми мосту, легкі й прямі, і дерев'яні будки вартових з обох кінців. Але плетиво ферм ще здавалося тонким і тендітним у тумані, що завис над річкою.

Він побачив вартового в будці, його спину — той був у плащі — і шию під сталевою каскою, коли він схилявся погріти руки над жаровнею, зробленою з продірявленої бляшанки з-під бензину. Він чув плюскіт води, що бігла по камінню глибоко внизу, і бачив ріденький димок над будкою вартового.

Він глянув на годинника і подумав: цікаво, чи добрався вже Андрес до Гольца? Якби я знав точно, що міст треба буде підірвати, я б дихав зараз якнайповільніше, щоб час тягся довго-довго і знов можна було відчувати його плин. А все ж, пощастило Андресові чи ні? А якщо пощастило, припинять вони чи ні? Чи встигнуть вони припинити? Que vа. Не суши собі голови. Або припинять, або ні. Рішення може бути тільки одне, зачекай трохи, і ти про нього дізнаєшся. Ану ж наступ буде вдалий? Гольц сказав, що це можливо. Є шанс. Якщо пустити наші танки цим шляхом, а люди підуть праворуч, і обминуть Ла-Гранху, і обійдуть весь лівий ланцюг гір. Чому ти навіть уявити собі не можеш, що наступ буде вдалий? Настільки звик оборонятися, що тобі навіть у голову таке не вкладається. Воно-то так. Але з Гольцом ти розмовляв до того, як уся та жива сила й техніка пройшла шляхом у той бік. До того, як з'явились оті літаки. Не будь такий наївний. Але запам'ятай: поки ми стримуємо фашистів тут, у них зв'язані руки. Вони не можуть напасти на іншу країну, не впоравшись спочатку з нами, а з нами вони ніколи не впораються. Якщо французи нам хоч трохи допоможуть, хоч залишать кордон відкритим і якщо Америка дасть нам літаки, вони з нами ніколи не впораються. Ніколи, якщо нам хоч що-небудь дадуть. Цей народ боротиметься довіку, дайте йому лише добру зброю.

Ні, до перемога тут іще далеко, мабуть, іще кілька років. Це тільки контрнаступ, відтяжний маневр. Не треба марних ілюзій. Ану ж сьогодні нам пощастить прорвати фронт? Адже це наш перший великий наступ. Не втрачай відчуття реальності. А все ж — що, як пощастить? Не захоплюйся, сказав він собі. Згадай, що пройшло по шосе в той бік. Ти зробив усе, що міг. Портативні короткохвильові рації — ось що нам потрібно. Ну що ж, колись ми їх матимемо. Але поки що їх нема. А ти будь уважний і роби те, що маєш робити.

Нинішній день — тільки один із багатьох, багатьох прийдешніх днів. Але, може, все, що діятиметься у ті майбутні дні, залежить від того, що ти зробиш сьогодні. Так було протягом усього цього року. Так було вже багато разів. Уся ця війна така. Що це ти вдарився в таку філософію зрання, сказав він собі. Краще дивися, що діється там, унизу.

Він побачив, як двоє людей у пончо й сталевих касках, з гвинтівками за плечима, вийшли з-за вигину дороги й попрямували до мосту. Один зайшов у будку вартового на тому кінці мосту й щез із очей. Другий пішов мостом повільною, важкою ходою. Посередині мосту він зупинився і плюнув у річку, тоді неквапно пішов далі; другий вартовий вийшов йому назустріч, погомонів з ним хвилинку і пішов мостом на той бік. Він ішов швидше, ніж солдат, що його заступив (каву чує, подумав Роберт Джордан), але й він зупинився посеред мосту і плюнув у річку.

Прикмета в них така, чи що, подумав Роберт Джордан. Треба буде й мені плюнути, коли буду на мості. Якщо тільки зможу тоді плювати. Ні. Навряд чи цей засіб дійовий. Навряд чи він допоможе. Мені треба буде довести, що він не допомагає, перше ніж я потраплю на міст.

Новий вартовий зайшов у будку й сів там. Гвинтівку з примкнутим багнетом він припер до стіни. Роберт Джордан вийняв з нагрудної кишені бінокль і почав підкручувати окуляри, поки зробилися виразними металеві конструкції, пофарбовані в сіре, і той кінець мосту. Потім він навів бінокль на будку вартового.

Вартовий сидів, прихилившись до стіни. Каска його висіла поряд на гачку, і його обличчя було добре видно. Роберт Джордан упізнав у ньому того самого солдата, що вартував тут два дні тому в денну зміну. На ньому була та ж схожа на панчоху плетена шапочка. І він знову був неголений. Щоки в нього позападали, а вилиці випнулись. Кущуваті брови сходилися на переніссі. Він мав сонний вигляд, і Роберт Джордан раптом побачив, як він позіхнув. Потім солдат дістав кисет, пачку паперу й скрутив собі цигарку. Він довго морочився з запальничкою, зрештою вкинув її в кишеню, підійшов до жаровні, нахилився над нею, вихопив жаринку, підкинув її кілька разів на долоні, подув на неї, прикурив і кинув назад у жаровню.