— Піти до Республіки, — сказав Ель Сордо. Він нахилився ближче до неї, прислухаючись здоровим вухом до її слів. — Уа fras, mujer[44]. От виграємо війну, і тоді скрізь буде Республіка.

— Ну, гаразд, — сказала жінка. — А тепер, бога ради, давайте їсти.

По обіді вони вийшли з табору Ель Сордо й рушили стежкою вниз. Ель Сордо провів їх до нижнього поста.

— Salud, — сказав він. — Увечері побачимось.

— Salud, camarada, — відповів Роберт Джордан, і всі троє пішли стежкою далі, а Глухий стояв і дивився їм услід. Марія обернулася й помахала йому рукою, і Ель Сордо відповів їй іспанським недбалим і коротким рухом руки вгору, — ніби відкидаючи щось геть, — мовляв, — навіщо якісь там прощання. За столом він сидів у тій самій хутряній куртці, навіть не розстебнув її, і під час обіду поводився бездоганно чемно, старанно повертав голову, щоб краще чути, і знову перейшов на рубану іспанську мову, розпитуючи Роберта Джордана про становище в Республіці. Але видно було, що він хоче якнайшвидше спекатися їх.

Коли вони зібралися йти, Пілар сказала йому:

— Ну, то як, Сантьяго?

— Ніяк, жінко, — відповів Глухий. — Все гаразд. Я подумаю.

— Я також, — сказала тоді Пілар і весь час, поки вони спускалися крутою стежкою між соснами — спускатися нею було легко й приємно, не те що підніматися, — не вимовила жодного слова. Роберт Джордан і Марія також мовчали, і всі троє йшли швидко, аж поки стежка стала спинатися круто вгору другим схилом лісистої долини й урешті вибігла з лісу на галяву.

Травневий день був гарячий, і, коли вони здолали половину останнього підйому, жінка раптом зупинилась. Роберт Джордан теж зупинився і, обернувшись назад, побачив, що на лобі у неї ступив рясний піт. Йому здалося, що її смагляве обличчя зблідло, шкіра набрала жовтавого відтінку, а під очима залягли тіні.

— Трохи відпочинемо, — сказав він. — Ми йдемо надто швидко.

— Ні,— сказала вона. — Ходімо далі.

— Відпочинь, Пілар, — мовила Марія. — Ти погано виглядаєш.

— Цить, — сказала жінка. — Тебе ніхто не питає.

Жінка рушила далі стежкою, та, коли вони дісталися до перевалу, вона дихала важко, обличчя її було мокре від поту й зблідло ще більше.

— Посидь трошки, Пілар, — сказала Марія. — Прошу тебе, будь ласка, посидь.

— Гаразд, — відповіла Пілар, і вони посідали втрьох під сосною, лицем до галяви, туди, де за щораз вищими кряжами стриміли до неба скелясті вершини, на яких іскрився сніг у полуденному сонці.

— Така погань цей сніг, а як гарно, — сказала Пілар. — Чиста мана цей сніг. — Вона обернулася до Марії.— Не ображайся, що я тебе вилаяла, guapa. Сама не знаю, що сьогодні зі мною. Щось на мене найшло.

— Я не зважаю на те, що ти кажеш, коли гніваєшся, — мовила Марія. — А гніваєшся ти часто.

— Ні, я не гніваюсь, це щось гірше, — сказала Пілар, дивлячись на снігові вершини.

— Ти занедужала, — сказала Марія.

— І не це, — сказала жінка. — Іди сюди, guapa, поклади мені голову на коліна.

Марія присунулася ближче до неї, склала руки так, як складають, коли сплять без подушки, і поклала на них голову. Обличчя вона обернула до Пілар і всміхнулась їй, але жінка все дивилася на гори, потім погладила дівчину по голові й провела товстим коротким пальцем по її чолу, навколо вуха і далі, вздовж лінії волосся на шиї.

— Зараз я віддам її тобі, Ingles, — сказала вона.

Роберт Джордан сидів позад неї.

— Не кажи так, — мовила Марія.

— Так, хай бере тебе, — сказала Пілар, дивлячись кудись убік. — Я не хочу тебе. Але я ревную.

— Не кажи так, Пілар, — сказала Марія,

— Так, хай бере тебе, — сказала Пілар і обвела пальцем навколо мочки її вуха. — Але я дуже ревную.

— Але ж, Пілар, — мовила Марія. — Адже ти сама казала мені, що між нами нема нічого такого.

— Що-небудь таке завжди є,— сказала жінка. — Завжди є щось таке, чого не повинно бути. Але в мене такого немає. Це правда, що немає. Я тобі зичу щастя й нічого більше.

Марія мовчала, намагаючись лежати так, щоб Пілар не важко було підтримувати її голову.

— Послухай, guapa, — мовила Пілар і стала неуважно обводити пальцем чіткий контур її щоки. — Послухай, guapa, я люблю тебе, але він може взяти тебе, бо я не tortillera[45], а жінка, створена для чоловіків. Це правда. Але мені приємно отак, серед білого дня, казати, що я тебе люблю.

— Я тебе теж люблю.

— Qué va. Не верзи дурниць. Ти навіть не розумієш, про що я кажу.

— Розумію.

— Qué va, що ти розумієш? Ти створена для цього Inglés. Це відразу видно, і нехай так і буде. І я на це погодилася. На щось інше я не погодилася б. Я нормальна жінка. І я кажу тобі тільки правду. Небагато знайдеться людей, що казатимуть тобі правду, а надто жінок. Я ревную тебе й так кажу, і це правда. Кажу відверто.

— Облиш, — сказала Марія. — Облиш, Пілар.

— Por qué[46] облиш? — сказала жінка. — Я говоритиму, доки мені не набридне. Ну ось, — вона нарешті глянула на дівчину, — тепер мені набридло. Більше я нічого не казатиму, зрозуміло?

— Не треба про це, Пілар, — сказала Марія.

— Ти дуже милий зайчик, — сказала Пілар. — А тепер прийми голову, бо з мене вже вивітрилася дурість.

— Це зовсім не дурість, — мовила Марія. — А моїй голові дуже зручно лежати.

— Ні, прийми її,— сказала Пілар і, підклавши свої великі руки під голову дівчині, трошки підняла її.— Ну, а ти чого, Inglés? — спитала вона, ще підтримуючи голову дівчини й дивлячись на гори. — Чи тобі кіт язика відкусив?

— Не кіт, — сказав Роберт Джордан.

— То який же звір тобі його відкусив? — вона опустила голову дівчини на землю.

— Ніякий, — відповів Роберт Джордан.

— Виходить, сам проковтнув?

— Може, й так.

— Ну, і як, смачно було? — Пілар обернулася до нього й усміхнулась.

— Не дуже.

— Я так і думала, — сказала Пілар. — Я так і думала. Тепер я віддам тобі твого зайчика. Я зовсім і не хотіла відібрати в тебе твого зайчика. Це гарне ім'я для неї. Я вранці чула, ти називав  її так.

Роберт Джордан відчув, що червоніє.

— Важка в тебе вдача, — сказав він їй.

— Ні,— сказала Пілар. — Я така проста, що мене не відразу збагнеш. А тебе важко збагнути, Ingles?

— Ні. Але й не дуже легко.

— Ти мені подобаєшся, Ingles, — сказала Пілар. — Потім усміхнулася, нахилилася вперед і, усміхаючись, похитала головою. — От якби я могла відібрати в тебе зайчика, а в зайчика — тебе!

— Ти не могла б.

— Знаю, — сказала Пілар і знову всміхнулась. — Та я б і не схотіла. Але замолоду могла б.

— Вірю.

— Віриш?

— Так, — сказав Роберт Джордан. — Але це безглузді балачки.

— І на тебе це не схоже, — сказала Марія.

— Я сьогодні взагалі сама на себе не схожа, — сказала Пілар. — Зовсім не схожа. Через отой твій міст голова в мене тріщить, Ingles.

— Що ж, можна назвати його Міст-болиголова, — сказав Роберт Джордан. — Але він у мене полетить у провалля, мов поламана пташина клітка.

— Оце добре, — сказала Пілар. — Ану ще!

— Я розламаю його надвоє, мов банан, з якого здерто шкурку.

— А я б оце з'їла банан, — сказала Пілар. — Ну, ще, Ingles, кажи ще.

— Нема потреби, — відповів Роберт Джордан. — Ходімо до табору.

— Твій міст від тебе не втече, — сказала Пілар. — Я ж казала, що залишу вас удвох.

— Ні, в мене ще багато справ.

— Це теж справа, і багато часу вона не забере.

— Годі, Пілар, — сказала Марія. — Нащо ця брутальність.

— Бо я сама брутальна, — сказала Пілар. — Але й дуже делікатна. Soy muy delicada. Я вас залишу вдвох. А про ревнощі — то все пусті балачки. Я розсердилася на Хоакіна, бо по його очах побачила, яка я бридка. Я не ревную, я тільки заздрю, що тобі дев'ятнадцять років. Але така заздрість довго не триває. Тобі не завжди буде дев'ятнадцять. Ну, а тепер я піду собі.