— Як би я хотіла, щоб у тебе була інша професія і щоб тобі не загрожувала смерть!

— Я теж, — сказав полковник. — І я збираюся подати у відставку.

— Так, — сказала вона сонно, вдоволено усміхаючись. — Тоді ми поїдемо в Рим і замовимо тобі костюм.

— А опісля щасливо житимем довіку.

— Прошу тебе, не треба. Не треба! Ти ж знаєш, що я дала собі слово не плакати.

— А сама плачеш! Якого ж біса ти його дала?

— Проведи мене додому, будь ласка.

— Я й сам збирався це зробити, — сказав полковник.

— Ні, спершу покажи, що ти добрий.

— Гаразд, — сказав полковник.

Після того, як вони чи, точніше, полковник, розплатилися з гондольєром, — цей кремезний, дужий, надійний і шанобливий чоловік вдавав, ніби нічого не помічає, а насправді бачив усе, — вони вийшли на Пьяццетту й перетнули широку, холодну площу, де гуляв вітер, а старе каміння під ногами здавалося таким твердим. Сумні, але щасливі, вони йшли, міцно пригортаючись одне до одного.

— Ось тут німець стріляв у голубів, — сказала дівчина.

— Ми, мабуть, вбили його, — відповів полковник. — Або його брата. А може, повісили. Звідки мені знати? Я ж не агент розшукної поліції.

— А ти мене ще любиш на цьому старому, роз'їденому морем холодному камінні?

— Люблю. Якби я міг, то розіслав би тут свою солдатську ковдру й показав би тобі.

— Це було б іще більше варварство, аніж стріляти голубів.

— А я й є варвар, — сказав полковник.

— Не завжди.

— Спасибі й за це.

— Тут треба звернути.

— Здається, я вже запам'ятав. Коли нарешті розламають цей клятий кінотеатр та збудують тут справжній храм? Цього вимагає навіть рядовий першого взводу Джексон.

— Коли хтось знов привезе з Александра святого Марка, сховавши його під свинячими окостами.

— Для цього потрібен хлопець із Торчелло!

— Ти сам хлопець із Торчелло.

— Так. Я хлопець із Бассо-П'яве, і з Граппи, і навіть із Пертіки. Я хлопець із Пасубіо, а це тобі не абищо: там було куди важче, ніж будь-де. В нашому взводі ділили гонококи — їх привозили із Скіо в сірниковій коробці. Ділили, щоб хоч так вирватися звідти, так там було нестерпно.

— Але ж ти лишився

— Так, — відказав полковник. — Я завжди йду останнім — з гостини, звичайно, а не зі зборів. Я справді небажаний гість!

— Ходімо?

— А ти ж, здається, дала собі слово?

— Дала. Та коли ти сказав, що ти — небажаний гість, я передумала.

— Не треба. Краще дотримуй слова.

— Я вмію бути твердою.

— Знаю. Ти, хай йому біс, можеш дотримати чого завгодно! Але, доню, є речі, за які зовсім не слід триматися. Нехай цим бавляться дурні. Іноді слід якнайшвидше передумати.

— Якщо ти хочеш.

— Ні. Твій намір розумний.

— Але ж до завтра так довго чекати!

— А це як кому пощастить.

— Ну, я, напевне, буду міцно спати.

— Аякже, — сказав полковник. — Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!

— Не кажи так.

— Пробач, — мовив він, — я хотів сказати: розстріляти.

— Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб'язніше розмовляти зі мною.

— Я й так люб'язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб'язніший.

Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. «Якось я навіть заблудився тут, — подумав полковник, — хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося».

— Будь ласка, поцілуй мене на прощання. Тільки ніжно-ніжно.

Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.

Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.

А потім зайшла, і полковник лишився сам, з ним була лише стерта бруківка, вітер, що усе дув із півночі, і тінь з вікна, де засвітилося світло. Він подався додому.

«Тільки туристи й закохані наймають гондоли, — думав полковник. — Та ще ті, кому треба переїхати через канал, де немає мосту. Може, зайти до «Гаррі» чи там кудись Інде? Ні, піду-но я краще додому».

«Грітті» справді був його домівкою, якщо можна так назвати номер у готелі. На ліжку лежала піжама. Біля настільної лампи стояла пляшка вальполічелли, а на нічному столику — мінеральна вода у відерці з льодом і бокал на срібній таці. Портрет вийняли з рами й поставили на двох стільцях, щоб полковник міг бачити його з ліжка.

На ліжку, поряд Із трьома подушками, лежало паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн». Арнольдо знав, що він кладе собі під голову аж три подушки; а запасна пляшечка з ліками — не та, що він завжди носив у кишені,— стояла напохваті, під лампою. Дверцята шафи із дзеркалами всередині були відчинені, і в них відбивався портрет. Старі пантофлі стояли біля ліжка.

— Непогано! — сказав полковник сам до себе, бо крім портрета в кімнаті нікого не було.

Він відкрив пляшку вальполічелли, яку вже відкоркували, а потім дбайливо, любовно й акуратно заткнули затичкою, і налив собі в келих вина — таких коштовних келихів звичайно не подають у готелях, де скло часто б'ється.

— За твоє здоров'я, доню, — сказав він. — За твою вроду, моє серденько! А ти знаєш, що, крім усього іншого, ти ще й гарно пахнеш? Від тебе чудесно пахне і на сильному вітрі, і коли ти лежиш під ковдрою, і коли цілуєш мене на прощання. Це так рідко буває, а ти ж навіть не вживаєш парфумів.

Вона подивилась на нього з портрета, але нічого не відповіла.

— До біса! — сказав він. — Не хочу я розмовляти з портретом!

«Чому сьогодні все було не так? — думав він. — І я винен, та завтра постараюсь поводитися краще. Почну ще вдосвіта».

— Доню, — сказав він, звертаючись уже до неї самої, а не до портрета, — повір мені, я тебе дуже люблю, і мені справді хочеться бути добрим і лагідним. І, прошу тебе, ніколи не тікай від мене.

Але портрет і тепер нічого не промовив.

Полковник вийняв з кишені смарагди й подивився, як вони переливаються з його пораненої руки у здорову, прохолодні й водночас теплі, бо вони вбирають тепло і, як усі коштовні камені, зберігають його.

«Треба покласти їх у конверт і заховати, — подумав він. — Але хто в біса збереже їх краще за мене? Ні, треба чимскоріше повернути їх тобі, доню!

А їх приємно тримати в руці. І коштують вони не більше, ніж чверть мільйона. Стільки, скільки я зможу заробити років за чотириста. Треба буде підрахувати точніше».

Він поклав смарагди в кишеню піжами і прикрив їх хусточкою. Потім застебнув кишеню. «Найперша осторога, до якої звикаєш на цьому світі,— це клапани й гудзики на всіх кишенях. Боюсь, що я дуже рано звик до цього».

Так приємно було відчувати ці тверді й теплі камінці на своїх худих, жилавих, старих і теплих грудях. Він подивився, як віє вітер за вікном, знову поглянув на портрет, налив собі ще склянку вальполічелли і взявся за паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн».

«Слід би прийняти таблетки, — подумав він, — та хай їм біс, тим таблеткам».

І все ж таки він прийняв ліки і знову взявся за «Нью-Йорк геральд трібюн». Він, як завжди, із задоволенням читав Реда Сміта.

Полковник прокинувся перед світанком і зразу відчув, що біля нього немає нікого.

Вітер не вщухав; полковник підійшов до відчиненого вікна подивитися, яка сьогодні погода. На сході, по той бік Великого каналу, ще не почало благословлятися на світ, проте він розгледів, як вітер жене хвилю. «Ну й величезний сьогодні буде приплив, — подумав він. — Напевно, заллє майдан. Цікава картина. Шкода тільки голубів».

Він пішов до ванної кімнати, прихопивши з собою «Геральд трібюн» із статтею Реда Сміта та склянку вальполічелли. «От добре було б, якби Gian Maestro дістав великі fiaschi, — думав він. — У цьому вині завжди такий осад».

Він сидів з газетою в руках і міркував, що йому принесе сьогоднішній день.

Спершу задзвонить телефон. Правда, це буде не скоро, бо вона довго спатиме. Молоді рано не прокидаються, а гарні — й поготів. Дуже рано, у всякому разі, вона не подзвонить, та й крамниці відчиняються лише о дев'ятій, а то й пізніше.