І хоч би скільки він приніс, хай ще принесе. Я голодний.

Тепер уже ранок став справжнім травневим ранком, небо було високе й чисте, і Роберт Джордан відчував на плечах теплий повів вітру. Сніг швидко танув, а вони сиділи й снідали. Кожен дістав по два великих бутерброди з м'ясом і козячим сиром, а Роберт Джордан покраяв своїм складеним ножем цибулину на грубі кружальця й обклав ними м'ясо та сир між двома скибками хліба.

— Від тебе так тхнутиме, що фашисти на тому кінці лісу почують, — сказав Агустін, сам напхавши повен рот цибулі.

— Дай мені бурдюк, я прополощу рота, — сказав Роберт Джордан, відкусивши чималий шмат від бутерброда.

Ніколи ще він не був такий голодний; він сьорбнув вина, що відгонило смолою від шкіряного бурдюка. Потім випив ще трохи, високо піднявши бурдюк, щоб струмінь лився просто в горло; бурдюк торкнувся соснових гілок, що маскували кулемет, і голова Роберта Джордана теж лягла на соснове гілля, коли він задер її, щоб зручніше було пити.

— Хочеш іще один? — спитав Агустін, простягаючи бутерброд над кулеметом.

— Ні, дякую, їж сам.

— Не можу. Я не звик їсти так рано.

— Справді не хочеш?

— Не хочу. Бери.

Роберт Джордан узяв бутерброд і поклав його на коліна, вийняв цибулину з бічної кишені куртки, де лежали гранати, І розкрив ніж, щоб покраяти її. Він зняв тонку верхню лушпинку, яка забруднилася в кишені, потім відкраяв грубе кружальце. Зовнішнє кільце відпало, і він підняв його, надів на місце й застромив у бутерброд.

— Ти завжди їси цибулю на сніданок? — спитав Агустін.

— Якщо є.

— В тебе дома всі їдять її?

— Ні,— відповів Роберт Джордан. — Там таке не заведено.

— Приємно чути це, — мовив Агустін. — Я завжди вважав Америку цивілізованою країною.

— А чим тобі не подобається цибуля?

— Запахом. Більше нічим. А всім іншим вона як троянда.

Роберт Джордан усміхнувся з повним ротом.

— Як троянда, — сказав він. — Зовсім як троянда! Троянда — це троянда — це цибуля.

— Тобі цибуля в голову вдарила, — мовив Агустін. — Стережись.

— Цибуля — це цибуля — це цибуля, — весело сказав Роберт Джордан і подумки додав: «А камінь — це Stein, — це скеля, — це валун, — це галька».

— Прополощи собі рота вином, — сказав Агустін. — Ти чудний хлопець, Ingles. Зовсім не схожий на того динамітника, що раніше працював з нами.

— Я тільки в одному на нього не схожий.

— В чому саме?

— Я живий, а він ні,— сказав Роберт Джордан. І подумав: що це з тобою коїться? Хіба можна казати таке? Невже це тобі від сніданку в голові запаморочилося? Чи, може, ти від цибулі сп’янів? Невже це тепер для тебе нічого не важить? Це ніколи не важило багато, щиро відповів він собі. Ти старався, щоб важило, але старався даремно. А тепер залишилося так мало часу, що брехати не варто.

— Ні,— сказав він тепер уже серйозно. — Цій людині випало тяжко страждати.

— А ти? Ти хіба не страждаєш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Я з тих, що мало страждають.

— Я теж, — сказав йому Агустін. — Є люди, що страждають багато, і є такі, що страждають мало. Я дуже мало страждаю.

— Тим краще. — Роберт Джордан знову перехилив бурдюк. — А з оцим ще краще.

— Але я вболіваю за інших.

— Як належить усім порядним людям.

— А за себе — ні.

— У тебе є дружина?

— Ні.

— І в мене теж нема.

— Але в тебе тепер є Марія.

— Так.

— Дивна річ, — сказав Агустін. — Відколи вона прийшла до нас, після того діла з поїздом, Пілар нікого з нас близько до неї не підпускала, пильнувала її, наче в монастирі кармеліток. Ти навіть уявити собі не можеш, як ревно вона її пильнувала. І ось приходиш ти, і вона віддає її тобі, наче в дарунок. Що ти на це скажеш?

— Зовсім не так було.

— А як же було?

— Вона доручила мені піклуватися про неї.

— І ото так ти піклуєшся — кохаєшся з нею цілу ніч?

— А чом ні?

— Гарне піклування!

— А ти хіба не розумієш, що піклуватись можна й так?

— Можливо, але так піклуватися про неї міг би кожен з вас.

— Не будемо більше говорити про це, — сказав Роберт Джордан. — Я кохаю її щиро.

— Щиро?

— На світі немає нічого щирішого.

— А потім? Після мосту?

— Вона піде зі мною.

— Тоді,— сказав Агустін, — не говорімо більше про це. Я зичу вам обом щастя.

Він підняв бурдюк і довго пив із нього, потім передав Робертові Джордану.

— Ще одне, Ingles, — сказав він.

— Кажи.

— Я сам теж її кохаю.

Роберт Джордан поклав йому руку на плече.

— Дуже кохаю, — мовив Агустін. — Дуже. Так, що навіть уявити не можна.

— Я можу уявити.

— Вона з першого погляду запала мені в душу.

— Вірю.

— Слухай. Я кажу все це тобі цілком серйозно.

— Кажи.

— Я до неї жодного разу не доторкнувся, нічого між нами не було, але я дуже кохаю її. Ти з нею не жартуй, Ingles. Хоч вона й спить із тобою, не думай, що вона хвойда.

— Я її завжди кохатиму.

— Я вірю тобі. І ще одне. Ти не знаєш, яка була б ця дівчина, якби не революція. Ти за неї відповідаєш. Вона справді багато натерпілася. Вона не така, як ми.

— Я одружуся з нею.

— Ні. Не в цьому річ. Це ні до чого, якщо в нас революція. А втім… — він кивнув головою, — мабуть, так було б краще.

— Я одружуся з нею, — сказав Роберт Джордан і відчув, як до горла йому підступає клубок. — Я її дуже кохаю.

— Згодом, — мовив Агустін. — Коли можна буде. Головне, що ти маєш такий намір.

— Так. Маю.

— Слухай, — сказав Агустін. — Може, я стромляю носа куди не слід, але чи багато дівчат ти знав тут, в Іспанії?

— Не дуже багато.

— Хто ж вони були, повії?

— Не тільки.

— Скільки ж їх було?

— Кілька.

— І ти спав із ними?

— Ні.

— Ось бачиш!

— Так.

— Я тільки хочу сказати, що Марія не легковажна дівчина.

— Я теж не легковажний.

— Якби я думав інакше, то застрелив би тебе ще минулої ночі, коли ти з нею лежав. У нас часто за таке вбивають.

— Слухай, хлопче, — мовив, Роберт Джордан. — Все це вийшло не так, як належить, але тільки тому, що обмаль часу. Часу — от чого нам бракує. Завтра треба буде битися. Мені то байдуже. Але для нас із Марією це означає, що ми все своє життя мусимо прожити за той час, який ще залишився.

— А день і ніч — це небагато, — сказав Агустін.

— Небагато. Але в нас були ще вчорашній день, і вчорашня ніч, і ця.

— Слухай, — сказав Агустін. — Якщо я можу в чомусь допомогти тобі…

— Ні. Нам нічого не треба.

— Якщо я можу щось зробити для тебе чи для того стригунця…

— Ні.

— Правда, людина для людини мало що може зробити.

— Ні. Дуже багато.

— Що ж саме?

— Хоч би що діялося тут сьогодні й завтра, обіцяй цілком довіряти мені й виконувати мої накази в бою, навіть якщо вони здаватимуться тобі хибними.

— Я тобі довіряю. Надто після зустрічі з роз'їздом і відколи ти відіслав коня.

— Що тут такого. Розумієш, у нас єдина мета. Виграти війну. Якщо ми її не виграємо, то все інше — пусте. Завтра ми маємо зробити дуже важливе діло. Справді важливе. Буде бій. У бою потрібна дисципліна, бо під час бою дещо часом здається не таким, яким воно є насправді. Дисципліна має грунтуватися на довір’ї.

Агустін сплюнув.

— Це все не має ніякого стосунку до Марії,— сказав він. — Часу залишилося небагато, тож скористайтеся з нього по-людському. Якщо я можу в чомусь допомогти тобі — кажи. А в тому завтрашньому ділі можеш цілком покластися на мене. Якщо треба буде вмерти заради завтрашнього діла — що ж, я зустріну смерть охоче і з легким серцем.

— Мені теж так здалося, — сказав Роберт Джордан. — Але приємно чути від тебе такі слова…

— А ще, — додав Агустін, — отой, нагорі,— він показав туди, де Прімітіво, — людина, на яку можна покластися. Про Пілар взагалі нема що й казати, ти ще навіть гадки не маєш, яка це людина. Старий Ансельмо теж. І Андрес. І Еладіо. Він хлопець тихий, але надійний. І Фернандо. Не знаю, як ти на нього дивишся. Правда, на розум він не вельми бистрий. Він повільний, як віл, що тягне воза битим шляхом. Але воювати й виконувати накази es muy homble [94] Сам побачиш.