— Listo[123],— сказав Пабло, твердо дивлячись їй в обличчя. — Хоч би що цей день приніс — я на все готовий.

— Здається, ти й справді повернувся, — сказала йому Пілар. — Здається, що так. Але далеко ж ти від нас відходив.

— Дай мені ковтнути ще раз із твоєї пляшки, — сказав Пабло Робертові Джордану. — І рушаймо.

Вони в темряві піднялися схилом і вийшли з лісу до вузької ущелини. Кожен ніс чималий вантаж, і тому посувались вони повільно. Коні теж ішли з вантажем, притороченим до сідел.

— В разі потреби в'юки можна скинути, — сказала Пілар, коли вони вирушали. — Та якщо нам пощастить усе це зберегти, то буде з чого лаштувати табір на новому місці.

— А де решта боєприпасів? — запитав Роберт Джордан, колй вони приторочували в'юки,

— Ось у цих мішках.

Роберт Джордан ішов, зігнувшись під вагою рюкзака, комірець курки в кишенях якої лежали гранати, впинався йому в шию. Важкий пістолет совався на стегні, кишені штанів віддималися, повні автоматних магазинів. В роті він ще відчував смак кави; в правій руці він ніс свого автомата, а лівою раз у раз відтягував комірець куртки, щоб лямки рюкзака не так різали плечі.

— Ingles, — озвався Пабло, що йшов поряд із ним у темряві.

— Що скажеш?

— Ті люди, яких я привів, гадають, що діло вигорить, бо їх привів сюди я, — сказав Пабло. — То не кажи їм нічого такого, цю могло б порушити їхню впевненість.

— Гаразд, — сказав Роберт Джордан. — Але зробімо так, щоб діло справді вигоріло.

— У них п'ятеро коней, sabes? [124] — ухильно сказав Пабло.

— Добре, — відповів Роберт Джордан. — Коней держатимемо всіх разом.

— Гаразд, — сказав Пабло й більше не озивався.

Навряд чи ти справді твердо ступив на праведний шлях, друже мій Пабло, подумав Роберт Джордан. Навряд. Але те, що ти повернувся, — вже само собою диво. І якщо тебе колись захочуть канонізувати, то, гадаю, це буде неважко зробити.

— Із цими п'ятьма я впораюся з нижнім постом не гірше, ніж це зробив би Глухий, — сказав Пабло. — Ми переріжемо дроти й відійдемо назад, до мосту, як умовилися.

Ми вже обговорили це десять хвилин тому, подумав Роберт Джордан. Цікаво, чому він знову…

— Може, нам пощастить-таки дістатися потім до Гредоса, — сказав Пабло. — Я багато про це думав.

Тобі, мабуть, щойно сяйнула якась геніальна ідея, подумав Роберт Джордан. Ще якесь одкровення. Тільки не повірю я тобі, що ти й мене запрошуєш з собою. Ні, Пабло. Оцьому я вже нізащо не повірю.

Від тої хвилини, як Пабло ввійшов до печери й сказав, що привів із собою ще п'ятьох, Роберт Джордан піднісся духом. Повернення Пабло розвіяло атмосферу трагедії, яка, здавалось, нависла над усією операцією, відколи пішов сніг, і, побачивши Пабло, він хоч і не подумав, що йому знову почало таланити — бо в талан він не вірив, — але відчув, що справа обернулася на краще і тепер можна сподіватися на успіх. Передчуття невдачі зникло, і він відчував тепер, як його сповнює упевненість, ніби повітря, яке повільно накачують у спущену автомобільну камеру. Спершу ніби нічого й не помітно, хоч початок зроблено й насос повільно працює, а гумова камера трішки ворушиться. Так здіймалася в ньому впевненість, ніби морський приплив чи сік, що розходиться по дереву, аж врешті він відчув у собі ті перші ознаки опору всім лихим передчуттям, який часто переростає в справжнє бойове завзяття.

Це був його найбільший дар, талант, що робив із нього справжнього борця: уміння не тільки зневажати, а й нехтувати можливість невдачі. Він втрачав цю якість, коли йому доводилося нести дуже велику відповідальність за життя інших людей або виконувати погано сплановані чи нерозумні завдання. Бо в таких випадках не можна було відкидати думки про невдачу, поразку. Адже йшлося не про загрозу його власному життю, яку можна знехтувати. Сам собою він — ніщо, він знав це, і смерть — теж ніщо. Це він знав, і цього він був певен. Щоправда, за останні кілька днів він усвідомив, що разом з іншою людською істотою він може бути всім. Але в глибині душі він знав, що це виняток. Принаймні це в нас було, думав він. І в цьому моє велике щастя. Може, мені це було подаровано тому, що я ніколи цього не просив. Цього в мене ніхто не відбере, і сам я вже ніколи цього не втрачу. Але сьогодні вранці воно скінчилося, і тепер залишається тільки наше завдання.

Що ж, сказав він собі, я радий, що до тебе повертається те, чого останнім часом тобі дуже бракувало. Бо ти зовсім був занепав духом. Мені навіть соромно було за тебе. Тільки ж я — це ти. І іншого «я», що міг би судити тебе, немає. Так, ми були в поганій формі. І ти, і я, і ми обидва. Ану, покинь. Не роздвоюйся, як шизофренік. Досить і одного. От тепер ти знову такий, як треба. Але послухай, не можна думати про дівчину цілий день. Єдине, що ти можеш зараз зробити для неї, це подбати, щоб вона була якнайдалі від усього того, і це ти зробиш. Коней у нас начебто досить. Найкраще, що ти можеш зробити для неї, це виконати своє діло як слід і якнайшвидше, а потім забратися звідси геть, а думки про неї тобі тільки заважатимуть. Тож не думай про неї взагалі.

Вирішивши все це, він зупинився, чекаючи, поки Марія підійде до нього разом із Пілар, Рафаелем і кіньми.

— Ну, guapa, — сказав він їй у темряві,— як ти?

— Добре, Роберто.

— Ти не тривожся, — сказав він їй і, взявши автомат у ліву руку, правою обняв її за плечі.

— Я не тривожуся, — відповіла вона.

— Ми все добре підготували, — сказав він. — Ти будеш із Рафаелем при конях.

— Я б воліла бути з тобою.

— Ні. Ти якраз потрібна там, де коні.

— Добре, — сказала вона. — Там я і буду.

В цю мить якийсь кінь заіржав, і відразу ж із галявини за розпадиною йому відповів інший пронизливим, різким іржанням, то враз урвалося.

Роберт Джордан розрізнив у темряві попереду обриси інших коней. Він наддав ходи й підійшов до них разом з Пабло. Поряд із кіньми стояли люди.

— Salud,—привітався Роберт Джордан.

— Salid, — відповіли йому в темряві.

Вів не міг розгледіти їхніх облич.

 — Це той Inglis, що піде разом з нами, — сказав Пабло. — Той динамітник.

Ніхто нічого не сказав на це. Можливо, вони кивнули головами в темряві.

— Час рушати, Пабло, — мовив один. — Скоро розвидніє.

— Ви принесли ще гранат? — спитав інший.

— Багато, — сказав Пабло. — Наберете собі, скільки треба, як доїдемо й позлазимо з коней.

— То рушаймо, — сказав ще хтось. — Ми вже й так півночі тут прождали.

— Hola, Пілар, — сказав один із них жінці, що саме підійшла.

— Que me maten [125], якщо це не Пепе, — хрипким голосом сказала Пілар. — Як життя, пастуше?

— Добре, — сказав він. — Dentro de la gravedad.

— Що то за кінь у тебе? — запитала його Пілар.

— Пабло дав мені свого сірого, — сказав він. — Добрий кінь.

— Їдьмо, — сказав інший. — Вже час. Нічого тут розпатякувати.

— Ну, а ти як, Елісіо? — спитала Пілар ще одного, коли він сідав на коня.

— Та що там, — грубо відповів він. — Рушаймо, бабо, робота чекає.

Пабло сів на гнідого.

— Ну, а тепер, — ані пари з вуст і їдьте за мною, — сказав він, — я покажу, де ми залишимо коней.

Поки Роберт Джордан спав, поки він обмірковував, як підірвати міст, і поки він був із Марією, Андрес повільно просувався вперед. Прямуючи до республіканських позицій він ішов, обминаючи фашистські пости, так швидко, як тільки може йти потемки дужий, витривалий селянин, що добре знає місцевість. Та коли він опинився на республіканській території, просування його відразу вповільнилось.

Здавалося б, досить йому буде показати перепустку з печаткою СВР, одержану від Роберта Джордана, і пакет з тією самою печаткою, — і його негайно припровадять до місця призначення. Але він із самого початку, ще на передовій, натрапив на похмурого, підозріливого командира роти, що взяв усе під сумнів.