— Що новенького в Ордені? — спитав полковник.

— Я чув, що наш патрон ускочив у халепу. У нього конфіскували майно. Чи принаймні наклали арешт.

— Сподіваюся, він якось викрутиться.

— За патрона можна не турбуватись. Він пережив і не такі бурі.

— За нашого патрона! — сказав полковник.

Він підніс келих, повний щойно відкоркованої чистої вальпо-лічелли.

— Випий за нього, доню.

— Я не питиму за таку свиню, — сказала дівчина. — До того ж я не належу до вашого Ордену.

— Ні, вас уже прийняли до нього, — сказав Gran Maestro. — Por merito di gueira [204].

— Тоді доведеться-таки випити, — погодилася дівчина. — Але чи справді мене прийняли до Ордену?

— Атож, — відповів Gran Maestro. — Хоч вам іще не видали свідоцтва, я призначаю вас Верховним Почесним Секретарем. Полковник відкриє вам таємниці Ордену. Відкрийте їй наші таємниці, прошу вас, полковнику.

— Залюбки, — сказав полковник. — А рябого нема поблизу?

— Ні. Він гуляє зі своєю коханою. З міс Бедекер.

— Тоді все гаразд, — сказав полковник. — Ти повинна збагнути головну таємницю… Поправте мене, Gran Maestro, якщо я помилюсь.

— Починайте, — сказав Gran Maestro.

— Починаю. Слухай уважно, доню. Це Найвища Таємниця. Слухай! «Любов є любов, а радість є радість. Та все змовкає, коли вмирає золота рибка».

— Посвячення відбулося, — проголосив Gran Maestro.

— Я дуже рада і пишаюся, що стала членом вашого Ордену, — мовила дівчина. — Та, сказати по правді, він якийсь грубий, ваш Орден.

— Що правда то правда, — погодився полковник. — А тепер, Gran Maestro, скажіть, що ми будемо їсти, якщо це не секрет.

— На перше enchillada з крабів по-венеціанському, тільки холодна. Краби в шкаралупі. Потім камбала — для вас, а для вас, ласкава пані,— смаженина. А яких овочів вам дати?

— Всіх, які є,— сказав полковник.

Gran Maestro пішов, і полковник спершу поглянув на дівчину, а тоді на Великий канал за вікном, що вигравав чарівними переливами — їх видно було навіть звідси, із найдальшого куточка бару, вдало переобладнаного під ресторан, — і сказав:

— Доню, чи я вже говорив, що кохаю тебе?

— Ти вже давно цього не казав. Але я кохаю тебе.

— А що стається з людьми, які люблять одне одного?

— Та, певне, вони спершу кохаються й щасливіші за інших.

А потім один із них приречений на довічну порожнечу.

— Я не хочу бути нечемним, а то б я тобі відповів, — сказав полковник. — Прошу тебе, не треба ніякої порожнечі!

— Постараюся, — відповіла дівчина. — Я сьогодні стараюся з самого ранку, відколи прокинулась. Стараюся з того дня, як ми пізнали одне одного.

— От і старайся, доню.

Потім полковник звернувся до Gran Maestro, що, віддавши розпорядження, знов підійшов до них:

— Пляшку того vino secco[205] зі схилів Везувію до камбали.

А решту ми запиватимемо вальполічеллою.

— А мені можна запивати смаженину сухим вином? — спитала дівчина.

— Ренато, доню! Звичайно, можна. Тобі все можна.

— Коли вже пити, я хочу пити те саме вино, що й ти.

— Добре біле вино в твоєму віці дуже добре і зі смажениною, — сказав полковник.

— Жаль, що між нами така велика різниця в літах.

— А мені це дуже подобається, — заперечив полковник. — Хіба що… — він раптом затнувся, а тоді додав: — Будьмо fraîche et rose сотте au four de bataille[206].

— Хто це сказав?

— Не знаю. Я почув це, коли вчився в Collège des Maréchaux[207]. Дуже претензійна назва. І все ж я його закінчив. Та найкраще я знаю те, чого навчився від фріців, воюючи з ними. Вони — найкращі солдати. Тільки не вміють розрахувати свої сили.

— Будьмо такими, як ти сказав, і скажи, що ти мене любиш.

— Я люблю тебе, — мовив він. — Можеш не сумніватися.

— Сьогодні субота, — мовила вона. — А коли буде наступна субота?

— Наступна субота — рухоме свято, доню. Знайди мені людину, яка зможе щось сказати про наступну суботу.

— Ти й сам сказав би, якби схотів.

— Ось я спитаю Gran Maestro, може, він знає. Gran Maestro, коли буде наступна субота?

— À Pâques ou à la Trinité[208],— відповів Gran Maestro.

— A чому з кухні не чути ніяких запахів, що додали б нам доброго настрою?

— Бо вітер дме не з того боку.

«Так, — подумав полковник. — Вітер дме не з того боку, а який був би я щасливий, коли б мав цю дівчину, замість тієї жінки, що їй я плачу аліменти, хоч вона навіть не змогла народити мені дитину! А нахвалялася, що народить. Та хто знає, чия тут вина?

— Ану держися! — сказав він собі.— І люби свою дівчину.

Вона тут, коло тебе, і хоче, щоб її любили, якщо в тебе є ще хоч крихта любові, яку ти можеш їй віддати».

Серце його сповнилося любов'ю, як бувало завжди, коли він бачив Ренату, і полковник спитав:

— Ну, як тобі, з твоїми косами, як воронове крило, і обличчям, що розбиває серця?

— Чудово.

— Gran Maestro, — сказав полковник. — Зробіть так, щоб до нас усе-таки дійшли пахощі з вашої закулісної кухні, хоч вітер і не дме в наш бік.

Портьє сказав швейцарові, куди подзвонити, і їм подали той самий човен, що привіз їх сюди.

Джексон сів у човен разом із валізами і портретом, який дбайливо запакували. І досі дув рвучкий вітер.

Полковник заплатив за готель і роздав усім чайові. Готельна обслуга поскладала у човен валізи й портрет і допомогла Джексонові вмоститися зручніше. Потім вона пішла.

— Ну що ж, доню, — сказав полковник.

— А можна, я поїду з вами до гаража?

— Там краще не буде.

— Будь ласка, дозволь мені поїхати до гаража.

— Гаразд, — сказав полковник. — Роби, як сама знаєш. Сідай.

Вони мовчали; вітер дув у корму, тож при тій швидкості, що давав розбитий мотор, здавалося, наче вітру зовсім нема.

Біля причалу, де Джексон передав речі носієві, а сам поніс портрета, полковник сказав;

— Ну, давай прощатися.

— А інакше не можна?

— Можна.

— Дозволь я проведу тебе до бару і почекаю, поки виведуть машину.

— Так буде ще гірше.

— Нехай.

— Скажіть, хай речі віднесуть у гараж, і попросіть когось приглянути за ними, — сказав полковник Джексонові.— Перевірте рушниці і поскладайте усе так, щоб ззаду лишилося якнайбільше місця.

— Слухаю, пане полковнику, — відказав Джексон.

— То я таки їду? — спитала дівчина.

— Ні,— відповів полковник.

— Чому мені не можна поїхати з вами?

— Сама знаєш. Тебе не запрошували.

— Чого ти такий злий?

— Господи, доню, якби ти знала, як я стараюся бути добрим. Але самому стає легше, коли ти злий. Давай розплатимося з цим чолов'ягою й посидимо на лавці під отим деревом.

Він заплатив човняреві й пообіцяв, що не забуде про мотор з віліса; він, правда, не радив покладати на це дуже великі надії, хоч, може, щось і вийде.

— Мотор буде старий, та все одно кращий від того кавника, що стоїть у вас тепер.

Вони піднялися стертими кам'яними східцями, пройшли доріжкою, посиланою жорствою, і сіли на лавці під деревом.

Чорні дерева хиталися від вітру, і гілля на них було голе. Цього року листя опало рано, і його давно позмітали.

Підійшов чоловік і запропонував поштові листівки, але полковник сказав йому:

— Йди собі, синку. Тобі тут нічого робити.

Дівчина раптом заплакала, хоч вирішила ніколи не плакати.

— Слухай, доню, — сказав полковник. — Ну що я можу тобі сказати? В машині, якою ми їдемо, на жаль, немає амортизаторів.

— Я вже не плачу, — відповіла вона. — Я не істеричка.

— Ні, цього я не сказав би про тебе. Я сказав би, що ти найкраща й найчарівніша з усіх дівчат. В усі часи. На всій землі. В усьому світі.