«А тепер відпочивай, — сказав собі полковник. — У тебе лишилась одна турбота — про себе, а це вже розкіш.

Армії Сполучених Штатів ти більш не потрібен. Тобі це ясно дали зрозуміти.

З дівчиною своєю ти попрощався, й вона попрощалась з тобою.

Тут усе дуже просто.

Стріляв ти добре, і Альваріто все розуміє. Ну що ж.

Якого ж біса ти хвилюєшся? Ти ж не з отих нікчем, яких турбує, що з ними буде, коли вже нічим не зарадиш? Сподіваюся, що ти не такий».

І тут його схопило — він чекав цього відтоді, як збирали вабці.

«Ще два рази — і кінець, — подумав він, — хоч мені й пророкували, що я витримаю чотири. Мені завжди з біса щастило».

Раптом його знову схопило, і то дуже сильно.

— Джексоне, — сказав він, — знаєте, що сказав якось генерал. Томас Джексон. Тоді, коли його спостигла нагла смерть? Я навіть вивчив це напам'ять. За точність, звичайно, не можу ручитись. Але так принаймні переказують. «А. П. Хіллу приготуватись до атаки, — сказав він. Потім почав марити. А тоді додав: — Ні, ні, переправимося і відпочиньмо там, за річкою, в затінку дерев».

— Це дуже цікаво, пане полковнику, — відказав Джексон. — Мабуть, то був Джексон Кам'яний Мур, пане полковнику?

Полковник хотів був відповісти, але затнувся, бо його схопило втретє й здушило так, що він зрозумів: це кінець.

— Джексоне, — сказав полковник. — Поставте машину на узбіччі й погасіть світло. Ви знаєте, як їхати звідси в Трієст?

— Так, пане полковнику, я маю карту.

— Гаразд. Я зараз перейду на заднє сидіння цієї триклятої з біса розкішної машини.

То були останні слова, які він вимовив у своєму житті. Але на заднє сидіння він перебрався і навіть зачинив за собою дверцята. Він зачинив їх старанно й щільно.

Через якийсь час Джексон увімкнув фари й повів машину дорогою, вздовж рівчака, обсадженого вербами, шукаючи, де б йому завернути. Нарешті він обережно розвернувся. Ставши на правому боці дороги, обличчям на південь, — до роздоріжжя, звідки. йшло знайоме шосе на Трієст, — він засвітив світло в кабіні, вийняв папірець із наказом і прочитав:

НА ВИПАДОК МОЄЇ СМЕРТІ ЗАПАКОВАНУ КАРТИНУ І ДВІ МИСЛИВСЬКІ РУШНИЦІ З ЦІЄЇ МАШИНИ ПОВЕРНУТИ В ГОТЕЛЬ «ГРІТТІ», ВЕНЕЦІЯ, ДЕ IX ОТРИМАЄ ЗАКОННИЙ ВЛАСНИК.

Підпис: Річард Кантуелл, полковник піхотних військ США

«Їх і так повернули б законним шляхом», — подумав Джексон і ввімкнув мотор.

ПОВІСТЬ

THE OLD MAN AND THE SEA

І952

Переклав Володимир Митрофанов

Український переклад, видавництво «Дніпро»

1974 р

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстрімі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер справжній salao [209], цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з'являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, — вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

— Діду Сантьяго, — сказав йому хлопець, коли вони піднімалися від берега, де залишили човен, — я міг би знову ходити в море з вами. Тепер ми призбирали трохи грошей.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

— Ні,— відказав старий. — Ти тепер на щасливому човні. Залишайся там.

— Але ж пригадайте, як ви колись вісімдесят сім днів підряд поверталися ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.

— Пригадую, — сказав старий. — Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.

— Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.

— Знаю, — сказав старий. — Так і має бути.

— Він зневірився.

— Еге, — сказав старий. — А от ми — ні. Правда ж?

— Правда, — відповів хлопець. — А що, як я почастую вас пивом на «Терасі», а тоді вже віднесем додому снасть?

— Чому ж ні? — сказав старий. — Як ведеться між рибалками.

Вони сіли на «Терасі», й багато хто з рибалок почав кепкувати із старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, давилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про де, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося, — вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упоперек на дві дошки, а тоді, узявшись по двоє за кінці дощок і хитаючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану. Рибалки, яким попались акули, відтягай їх на рибозавод по той бік бухти — там їх піднімали на талях, видаляли печінку, відтинали плавці, білували, а тоді нарізували м'ясо стьожками на засіл.

Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на «Терасі» було затишно й сонячно.

— Діду Сантьяго, — сказав хлопець.

— Га? — озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.

— Може б, я наловив вам сардин на завтра?

— Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.

— А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з вами, то хоч якось би прислужитися.

— Ти ж ось почастував мене пивом, — сказав старий. — Зовсім уже дорослий став.

— А скільки мені було, коли ви уперше взяли мене в морс?

— П'ять років, і тебе ледь не вбило, коли я втягнув до човна ще дужу рибину і вона мало не рознесла все на друзки. Ти це пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ви гамселили її кийком. Пам'ятаю ще, як ви відштовхнули мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ви все гупали кийком, наче дерево рубали, а мені так солодкувато тхнуло кров'ю.

— Ти справді пам'ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?

— Я пам'ятаю все від самого першого дня, коли пішов з вами в море.

Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими й сповненими любові очима.

— Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, — сказав він. — Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.

— То, може, я все-таки наловлю вам сардин? І ще я знаю, де можна дістати чотири живці.

— У мене лишилися від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скриньку.

— Я принесу вам чотири свіжих.

— Одного, — сказав старий. Він ніколи не втрачав надії і впевненості. Але тепер вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром.

— Два, — мовив хлопець.

— Нехай буде два, — погодився старий. — А ти їх не вкрав?

— Міг би й украсти, — відповів хлопець. — Але цих я купив.

— Дякую, — сказав старий. Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи це він зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.

— На такій течії завтра має бути добра ловля, — сказав він.

— Де ви збираєтесь ловити?