— Це ще, власне, нічого. Просто знищити міст — це провал.
— Так, товаришу генерале.
— Підірвати міст в точно визначену годину, залежно від часу, на який призначено початок наступу, — ось що нам потрібне. Ви розумієте? Ось що ви маєте зробити.
Гольц подивився на олівець і постукав ним по зубах.
Роберт Джордан нічого не відповів.
— Ви розумієте? Ось що ви маєте зробити, — вів далі Гольц, дивлячись на нього й киваючи головою. Він постукав олівцем по карті.— Ось як я зробив би. І ось чого в нас не вийде.
— Чому, товаришу генерале?
— Чому? — сердито сказав Гольц. — Ви були свідком стількох наступів і ще питаєте мене чому? Звідки я знаю, що мого наказу не змінять? Хто гарантує, що наступу не скасують? Хто гарантує, що він розпочнеться бодай за шість годин після призначеного часу? Чи коли-небудь наступ відбувався так, як він має відбутись?
— Якщо це ваш наступ, він розпочнеться вчасно, — сказав Роберт Джордан.
— Наступ ніколи не буває моїм, — сказав Гольц. — Я готую його. Але це не мій наступ. Артилерія — не моя. Я повинен випросити її. Мені ніколи не дають того, що я прошу, навіть коли є що дати. Та це дрібниця. Є ще багато іншого. Ви знаєте, як воно тут буває. Не варто вдаватися в подробиці. Щось завжди стане на заваді. Хто-небудь неодмінно втрутиться й зведе все нанівець. Отепер ви, мабуть, розумієте?
— То коли ж треба підірвати цей міст? — спитав Роберт Джордан.
— З початком наступу. Як почнеться наступ, не раніше. Так, щоб підкріплення не могло підійти цим шляхом. — Він показав олівцем. — Я повинен знати, що цей шлях відрізано.
— А коли буде наступ?
— Я вам скажу. Але день і година будуть названі лише приблизно. До призначеного часу ви повинні закінчити всю підготовку. А міст підірвете лише після того, як почнеться наступ. Дивіться— він тицьнув олівцем у карту, — це єдиний шлях, яким вони можуть підтягти підкріплення. Це єдиний шлях, яким вони можуть підтягти танки, артилерію чи хоча б ваговози до перевалу, де я буду наступати. Я повинен знати, що мосту нема. І що підірваний він не занадто рано, бо його встигнуть відбудувати, якщо наступ буде відкладений. Ні. Його треба підірвати, саме коли наступ почнеться, і я повинен знати, що мосту вже нема. Там лише двоє вартових. Чоловік, який буде вашим провідником, щойно прийшов звідти. В нього є люди в горах. Візьміть стільки людей, скільки вам буде потрібно. Звичайно, чим менше, тим краще, але щоб вистачило. Ет, та ви й самі все чудово знаєте.
— А як я знатиму, що наступ почався?
— В наступ піде ціла дивізія. Спершу буде бомбардування з повітря. Із слухом у вас, здається, все гаразд?
— Отже, почувши, що літаки скидають бомби, я можу вважати, що наступ почався?
— Ну, так буває не завжди, — сказав Гольц, хитаючи головою. — Але в даному разі буде саме так. Цей наступ готую я.
— Розумію, — промовив тоді Роберт Джордан. — Але не скажу, що мені все це дуже подобається.
— Мені це теж не дуже подобається. Якщо ви не хочете братися за цю справу, кажіть відразу. Якщо гадаєте, що не зможете виконати завдання, кажіть відразу.
— Я його виконаю, — відповів Роберт Джордан. — Виконаю все так, як треба.
— Оце й усе, що я хочу знати, — сказав Гольц. — Що через той міст ніхто не перейде. Мені це конче потрібно.
— Розумію.
— Я не люблю просити людей про такі речі і в такий спосіб, — вів далі Гольц. — Я не міг би вам цього наказати. Я розумію, на який ризик наражаю вас своїми умовами. Я намагався пояснити вам усе докладно, щоб ви усвідомили, яке це діло важке і як багато від нього залежить.
— А як же ви просунетеся до Ла-Гранхи, коли той міст буде зруйнований?
— Ми візьмемо з собою все потрібне, щоб відбудувати його, як тільки займемо ущелину. Це буде дуже складна й дуже гарна операція. Гарна й складна, як завжди. План її розроблено в Мадріді. Це ще один шедевр Вісенте Рохо, цього професора невдахи. Наступом керую я і, як завжди, маю провести його невеликими силами. І все ж я вірю в удачу. Цього разу я спокійніший ніж завжди. Якщо пощастить знищити міст, можна добитися успіху. Ми можемо взяти Сеговію. Дивіться, я зараз покажу вам, як ми все це плануємо. Бачите? Кінцева мета наступу — не перевал. Ні, він залишиться у нас в тилу. Ось, дивіться, буде так…
— Я волів би цього не знати, — сказав Роберт Джордан.
— Слушно, — погодився Гольц. — Менше знаєш — легше йти на той бік, так?
— Я завжди волію не знати. Тоді хоч би що сталося — не я буду тим, хто зрадив.
— Так, краще не знати, — мовив Гольц і постукав себе олівцем по чолу. — Іноді я й сам радий був би нічого не знати. Але те, що вам треба знати — про міст, ви знаєте?
— Так, це я знаю.
— Та вже ж, — сказав Гольц. — Ну, я не виголошуватиму ніяких промов. Краще випиймо. Коли я багато говорю, мене починає мучити спрага, товаришу Хордан. Ваше прізвище кумедно звучить по-іспанському — товариш Хордан.
— А як буде по-іспанському Гольц, товаришу генерале?
— Хоце, — сказав Гольц і всміхнувся; перший звук виникав у нього десь глибоко в горлі, там булькало, ніби відкашлювався застуджений. — Хоце, — повторив він. — Товариш хенераль Хоце. Якби я знав, як іспанці вимовляють «Гольц», то, їдучи сюди, вигадав би собі краще прізвище. Уявіть собі — чоловік їде командувати дивізією, може обрати яке завгодно ім'я і обирає Хоце. Хенераль Хоце. Але тепер уже пізно міняти. Вам подобається партизанська війна?
— Дуже подобається, — усміхнувся Роберт Джордан. — Весь час на свіжому повітрі, дуже корисно для здоров'я.
— Мені вона теж подобалася, коли я був у ваших літах, — сказав Гольц. — Я чув, ви дуже добре підриваєте мости. По-науковому. Але я тільки чув про це. На власні очі я вашої роботи не бачив. Може, насправді ви нічого не вмієте. Скажіть, ви таки підриваєте їх? — Він уже дражнив Роберта Джордана. — Пийте, — він подав йому чарку іспанського коньяку. — У вас це справді виходить?
— Іноді.
— Глядіть, щоб із цим мостом не було ніяких «іноді». Та годі вже про цей міст. Ви й так усе зрозуміли. Ми дуже серйозні люди, тож гострий жарт нам не завадить. Послухайте, а чи є у вас дівчата по той бік фронту?
— Ні, на дівчат у мене нема часу.
— Е-е, не кажіть. Чим більше волі на службі, тим менше ладу в житті. На службі у вас багато волі. І, крім того, вам годилося б підстригтись.
— Я завжди так підстригаюся, — сказав Роберт Джордан. Він нізащо не погодився б ходити з поголеною головою, як Гольц. — у мене і без дівчат доволі мороки, — мовив він похмуро І додав: — А яку форму я повинен носити?
Ніякої,— відказав Гольц. — І підстрижені ви цілком пристойно. Я просто хотів вас подражнити. Ви зовсім не такий, як я. — сказав Гольц і знову наповнив чарки. — Ви думаєте — і не тільки про дівчат. А я взагалі не думаю. Навіщо мені думати?
Офіцер із його штабу, що сидів на стільці перед картою, пришпиленою до креслярської дошки, сердито буркнув йому щось мовою, якої Роберт Джордан не розумів.
— Ет, облиш, — сказав Гольц по-англійському. — Хочу жартувати й жартую. Я такий серйозний, що маю право жартувати. Ну, випийте і йдіть. Ви ж усе зрозуміли, правда?
— Так, — мовив Роберт Джордан. — Я зрозумів усе.
Вони потисли один одному руки, Джордан віддав честь і пішов до штабної машини, де старий уже заснув, чекаючи його, і вони проїхали по шосе повз Гвадарраму, причому старий так і не прокинувся, а потім звернули на Навасеррадський шлях і дісталися до альпіністської бази, де Роберт Джордан проспав три години, перше ніж рушити далі пішки.
Отак він і розлучився з Гольцом і в уяві своїй ще виразно бачив дивне біле обличчя генерала, до якого не приставала, ніяка засмага, його яструбині очі, і великий ніс, і тонкі губи, і голену голову в зморшках і шрамах. Завтра вночі дивізія збереться на шосе під Ескоріалом; піхота в темряві сідає на ваговози, що стоять довгими колонами; бійці з важкими ранцями й гвинтівками вилазять на машини; кулеметники вантажать у кузови кулемети; танки виїздять апарелями на довгі платформи транспортерів; у нічній темряві машини повезуть дивізію на вихідні позиції, з яких розпочнеться наступ на перевал. Але про це не слід думати. Це не його справа. Це справа Гольца. У нього є своє завдання, і про нього йому треба думати, треба детально обміркувати його й бути готовому до всього й ні про що не турбуватися. Турбуватися так само погано, як і боятись. Це просто ускладнює справу.
