— Гадаю, сьогодні ми їх таки заскочимо, — відказав Тейлор. — Ми в них ні разу не стріляли, а сьогодні вже третій день, і вони до нас помалу звикають, тож деякі великі самці уже навряд чи тікатимуть. Вони не знають, що ми таке, а цікаво ж дізнатися.

Ми робили те саме, що й у попередні дні: вибрались нагору, обнишпорили видолинки, западини й узвишшя, а тоді рушили вниз і навскоси схилом.,

Тоді ми й натрапили на табунець антилоп, які чи то спали, чи то паслись у видолинку, і дорога до втечі в них була тільки одна. Я зіскочив з коня й видобув із чохла свій добрий старий штуцер. Ми спускалися вниз, маючи їх попереду. І тоді я побіг навперейми. До того місця, де вони мали вискочити з видолинка, було ярдів двісті чи двісті п'ятдесят. І коли вони вимчали табунцем на край узвишшя, я вибрав найбільшого вилорога, повів мушку поперед нього, а тоді легенько натиснув спусковий гачок, і куля перебила йому карк. То був напрочуд вдалий постріл.

Ветеран сказав:

— Ач поганець. Я ж таки знав, синку, що колись із тебе будуть люди.

Тейлор спитав:

— А ви хоч знаєте, скільки пробігли і з якої відстані стріляли? Ось я піду виміряю кроками.

Мені було до того байдуже, бо мисливцям однаково ніхто ніколи не вірить, а вся втіха — коли ото біжиш, і силкуєшся погамувати в грудях серце, і затримуєш віддих, набравши чистого, п'янкого повітря, і ведеш мушку попереду цілі, і водночас легенько натискаєш гачок.

Оце і все оповідання про антилоп.

Колись, за давніх давен, був собі лев, що жив в Африці разом з іншими левами. Всі інші леви були лихі і день у день жерли зебр, антилоп та всяку іншу звірину. Часом ті лихі леви жерли й людей. Вони жерли і суахільців, і умбулів, і вандоробів, а найдужче полюбляли індійських купців. Усі індійські купці дуже гладкі й добре смакують левам.

Цей наш лев, котрого ми любимо за те, що він такий добрий, мав на спині крила. А що він мав на спині крила, то всі інші леви брали його на глузи.

— Погляньте-но тільки на нього, з отими крильми на спині! — казали вони, й усі аж заходилися реготом.

— А погляньте, що він їсть! — казали вони, бо цей добрий лев живився самими макаронами: такий він був добрий.

Лихі леви знову заходились реготом і бралися жерти ще одного індійського купця, а їхні дружини хлебтали його кров, прихляпуючи язиками — хляп, хляп, хляп, — немов великі кішки. Вони спинялися лише для того, щоб узяти на сміх доброго лева й поглузувати з його крил. Одне слово, то були вельми лихі й погані леви.

Та наш добрий лев сидів собі, згорнувши крила, й тільки чемно запитував, чи не дадуть йому скляночку негроні або ж американо: він завжди віддавав перевагу цим прохолодним напоям перед кров'ю індійських купців. Одного разу він відмовився їсти масайську корову й підживився лише порцією макаронів та склянкою томатного соку.

Це страшенно розлютило лихих левів, і одна левиця, що була найлютіша з усіх і ніколи не могла стерти з вусів крові індійських купців, навіть коли витирала морду об траву, сказала:

— Хто ти такий, що вважаєш себе кращим за нас? Звідки ти взявся, леве-макароннику? І чого тобі тут треба?

Вона люто рикнула на нього, і всі леви зайшлися реготом.

— Мій батько живе в місті. Він стоїть там при вежі із дзигарями й дивиться вниз на тисячі голубів — то все його Підданці. Коли вони злітають у повітря, зчиняється такий шум, немов гуркоче стрімкий потік. У місті мого батька більше палаців, аніж в усій Африці, а навпроти нього стоять четверо великих бронзових коней, і кожен держить одне копито в повітрі, бо вони бояться його. В місті мого батька люди ходять пішки або їздять у човнах, і жоден справжній кінь не зайде в те місто із страху перед моїм батьком.

— Смердючий грифон — ось хто твій батько, — сказала лиха левиця, облизуючи вуса.

— Брешеш ти, — докинув котрийсь із лихих левів. — Нема такого міста.

— Передайте-но мені шмат індійського купця, — обізвався ще один вельми лихий лев. — Ця масайська корова надто свіжа.

— Ти нікчемний брехун і син грифона, — сказала найлютіша з усіх левиця. — Ось зараз я уб'ю тебе і зжеру разом із твоїми крильми.

Добрий лев дуже злякався. Він бачив її жовті очі, і хвіст, що сіпнувся вгору, і засохлу на вусах кров; він чув її віддих, страшенно бридкий, бо вона ніколи не чистила зубів. До того ж під пазурами в неї застрягли протухлі шматочки індійського купця.

— Не вбивай мене, — мовив добрий лев. — Мій батько — благородний лев, його завжди всі поважали, і все, що я кажу, — щира правда.

І в ту ж мить лиха левиця кинулася на нього. Та він злетів у повітря на своїх крилах і виписав коло над гуртом лихих левів, а вони всі рикали й не спускали його з очей. Він подивився вниз і подумав; «Які вони дикуни, ці леви».

Він виписав над ними ще одне коло, а вони зарикали ще дужче. Потім він спустився зовсім низько, так що зміг зазирнути у вічі лихій левиці, яка звелася на задні лапи, намагаючись схопити його. Але її пазури до нього не дістали.

— Adios[223],— сказав він, бо, бувши культурним левом, чудово говорив по-іспанському. — Au revoir![224] — гукнув він їм своєю бездоганною французькою мовою.

Вони всі зарикали й прогарчали щось африканською лев'ячою говіркою.

Тоді наш добрий лев полинув високо-високо вгору й узяв напрям на Венецію. Він спустився на П'яцці, і всі були дуже раді його бачити. Він на хвилинку злетів угору, поцілував батька в обидві щоки й побачив, що бронзові коні так само держать копита в повітрі, а собор ще більше скидається на велику мильну бульбашку. Дзвіниця теж була на місці, і голуби зліталися до своїх гнізд на ночівлю.

— Ну як там в Африці? — спитав батько.

— Дуже дика країна, тату, — відказав добрий лев.

— Тепер у нас тут нічне освітлення, — мовив батько.

— Еге ж, бачу, — сказав добрий лев, як і годилося шанобливому синові.

— Воно трохи ріже мені очі,—признався йому батько. — А куди ти зараз, мій сину?

— До бару «Гаррі», — відказав добрий лев.

— Привітай від мене Чіпріані й скажи йому, що я цими днями навідаюсь і заплачу по рахунку, — сказав батько.

— Гаразд, тату, — сказав добрий лев.

Він тихенько злетів униз і попростував до бару — вже на чотирьох лапах.

У барі ніщо не змінилося. Всі його приятелі були там. Але, побувавши в Африці, він сам трохи змінився.

— Скляночку негроні, синьйоре бароне? — спитав Чіпріані.

Та добрий лев прилетів з Африки, а Африка змінила його.

— У вас є сендвічі з м'ясом індійського купця? — спитав він Чіпріані.

— Ні, але можу по них послати.

— А поки їх принесуть, зробіть мені дуже міцний мартіні… Із джином «Гордон», — додав він.

— Чудово, — сказав Чіпріані.— Просто-таки чудово.

Тоді наш лев розглянувся навколо, побачив обличчя всіх тих добрих людей і зрозумів, що він удома; але не забув він і того, що повернувся з мандрів. Він почував себе цілком щасливим.

Був собі колись бик. Звали його не Фердінандом, і квітів він не любив. Він любив битися і охоче заводив бої із своїми однолітками, та й з усіма іншими биками, і завжди перемагав.

Роги в нього були тверді, мов деревина, з гострими, як колючки на дикобразі, кінчиками. Від ударів роги боліли при основі, але бик на те анітрохи не зважав. М'язи у нього на шиї збігалися в клубок, який іспанці називають morillo. Коли бик наготовлявся до бою, той morillo випинався горбом. А втім, він був напоготові до бою першу-ліпшу мить, і його чорна шерсть завжди лисніла, а очі яскріли.

Він ладен був битися з будь-якого приводу й — бився так само поважно, як ото дехто їсть, або читає, або ходить до церкви. Бився він завжди не на життя, а, на смерть. Інші бики не боялись його, бо, бувши чистопорідними биками, вони взагалі нічого не боялись. Але зачіпати його не зачіпали. Й битися з ним не мали охоти.