Він плавно натиснув на спусковий гачок, і його тричі вдарив у плече характерний відбій ручного кулемета на тринозі.

Капітан упав на схил долілиць. Ліва рука підігнулася під тіло. Права, з пістолетом, витяглася вперед. Знизу, з усіх боків, знову почали стріляти по вершині горба.

Скорчившись за каменем, думаючи про те, як йому зараз доведеться перебігати під вогнем відкритий простір, лейтенант Беррендо почув із вершини горба низький, хрипкий голос Сордо.

— Bandidos! — кричав Сордо. — Bandidos! Стріляйте в мене! Вбийте мене!

На вершині горба Ель Сордо лежав за кулеметом і сміявся так, що аж боліло в грудях, і, здавалось, от-от розколеться голова.

— Bandidos!— радісно закричав він знову. — Вбийте мене, bandidos! — Потім радісно похитав головою. Ну, нічого, попутників у нас буде багато, подумав він.

Він ще й другого офіцера постарається уколошкати, як тільки той з'явиться з-за каменя. А рано чи пізно йому доведеться звідти вилізти. Сордо знав, що командувати з-за каменя офіцер не зможе, і вважав, що має добрий шанс уколошкати і його.

В цю хвилину його бійці на вершині почули далеке гудіння літаків.

Ель Сордо його не почув. Він наводив кулемет на край каменя й думав: я побачу його, коли він уже бігтиме, отже, треба приготуватися, бо інакше я схиблю. Відстань там чималенька, і, поки він бігтиме, я можу стріляти в нього. Треба буде вести мушку перед ним і цілитися з невеликим випередженням. Або дати йому вибігти, а потім ударити випередивши. Я спробую взяти його на мушку біля самого каменя, а потім перевести її трішки вперед. Тут він відчув, що хтось торсає його за плече, і озирнувся, й побачив сіре, змертвіле від страху обличчя Хоакіна, подивився туди, куди він показував, і побачив у небі три літаки.

В ту саму мить лейтенант Беррендо вискочив з-за каменя, і, пригнувши голову, помчав схилом навскоси вниз, туди, де за скелею стояв ручний кулемет.

Ель Сордо, що стежив за літаками, не помітив, як він побіг.

— Допоможи мені витягти звідси кулемет, — сказав він Хоакінові, і хлопець вивільнив ручний кулемет, затиснутий між скелею й конем.

Літаки були вже недалеко. Вони летіли бойовим строєм і щомить більшали, а їхнє гудіння дедалі гучнішало.

— Лягайте горілиць і стріляйте в них, — сказав Сордо. — Цільтеся з випередженням.

Він весь час не зводив з літаків очей.

— Cabrones! Hijos de puta! — проказав він скоромовкою.- Ігнасіо, — сказав він. — Обіпри кулемет на плечі хлопця. А ти, — Хоакінові,— сиди й не ворушися. Нижче нахилися. Ще. Ні, ще нижче.

Він ліг на спину й почав цілитися в літаки, що були вже зовсім близько.

— Ігнасіо, притримай мені триногу.

Ніжки триноги звисали Хоакінові на плечі, а ствол трусився, бо хлопець не міг стримати тремтіння, чуючи чимраз ближчий гуркіт моторів.

Лежачи на животі, підвіяти тільки голову, щоб стежити за наближенням літаків, Ігнасіо затиснув ніжки в обох руках і міцно тримав їх.

— Схилися! — сказав він Хоакінові.— Нахили голову нижче.

Пасіонарія каже: краще вмерти стоячи… — подумки повторив Хоакін, а гуркіт усе наростав. І раптом хлопець перейшов на: — Богородице, діво, радуйся, господь з тобою; благословенна ти між жонами, і благословенний плід утроби твоєї, Ісус. Свята Маріє, матір божа, молися за нас, грішних, нині і в годину смерті нашої. Амінь. Свята Маріє, матір божа, — почав він знову, та, коли ревіння моторів стало вже нестерпне, раптом згадав і квапливо перейшов на слова покаянної молитви: — О господи, прости, що я ображав тебе, гідного всієї моєї любові…

В цю мить коло його вуха загриміли постріли, і розжарений ствол запік у плече. Потім знову загриміло, і черга зовсім оглушила його. Ігнасіо щосили притримував триногу, ствол усе дужче обпікав хлопцеві спину. Тепер усе довкола гуркотіло й ревло, І він не міг пригадати дальших слів покаянної молитви.

Він пам'ятав тільки: в годину смерті нашої. Амінь. В годину смерті нашої. Амінь. В годину… В годину… Амінь.

Всі стріляли.

Нині в годину смерті нашої. Амінь.

Потім крізь гуркіт кулемета свист роздер повітря, і в червоно-чорному громі земля під ним задвигтіла, а потім здибилася й ударила його в обличчя, а потім з усіх боків посипалися грудки землі й уламки скель, і Ігнасіо лежав на ньому, і кулемет теж. Але він не був мертвий, бо свист почувся знову, і земля знов задвигтіла під ним від ревіння вибухів. Потім свист почувся ще раз, і земля хитнулася під його тілом, і один бік горба злетів у повітря, а потім почав повільно падати й накрив їх.

Літаки тричі поверталися й бомбили вершину горба, але ніхто на вершині вже не знав цього. Потім вони обстріляли вершину з кулеметів і полетіли геть. Після того, як вони востаннє спікірували на горб, перший літак набрав висоту й зробив поворот через крило, і решта два зробили те саме, і, перешикувавшись клином, усі три зникли в небі, взявши курс на Сеговію.

Наказавши тримати вершину під безперервним обстрілом, лейтенант Беррендо послав кількох солдатів до одної з бомбових вирв, звідки можна було кидати гранати на вершину. Він вирішив не ризикувати: хтось із партизанів міг залишитися живий і, можливо, чекав на них зараз у тому пеклі нагорі. Він і сам кинув чотири гранати в мішанину з кінських трупів, розтрощеного й розколотого каміння і покопаної, вкритої жовтими плямами, просмерділої вибухівкою землі, і тільки тоді виліз із вирви і пішов подивитися.

На вершині горба всі були мертві, крім хлопця Хоакіна, що лежав непритомний під трупом Ігнасіо. З носа і вух Хоакіна текла кров. Він нічого не знав і нічого не відчував з тієї хвилини, коли раптом загриміло з усіх боків і близький вибух бомби вибив дух із його грудей. Лейтенант Беррендо перехрестився, а потім вистрелив Хоакінові в потилицю так само швидко й обережно, якщо такий короткий рух можна назвати обережним, — як Сордо коли добивав пораненого коня.

Лейтенант Беррендо стояв на вершині горба й дивився вниз, на трупи своїх солдатів на схилі, а потім звів очі й глянув у далечінь, туди, звідки вони переслідували Сордо, перше ніж той зайняв оборону на цьому горбі. Занотувавши в пам'яті всі етапи операції, він наказав привести коней убитих солдатів і трупи прив'язати впоперек сідел, щоб відвезти їх до Ла-Гранхи.

— Цього теж заберіть, — сказав він. — Оцього з кулеметом у руках. Це має бути Ель Сордо, бо він найстарший і стріляв із кулемета. А втім, ні. Одрубайте йому галову й загорніть у пончо. — Він замислився на хвилину. — Власне, можна забрати всі голови. І тих, що лежать нижче на схилі, і тих, кого ми постріляли під час першої сутички. Зберіть гвинтівки й пістолети, кулемет покладіть на коня.

Потім він пішов до тіла лейтенанта, вбитого під час першої атаки. Він подивився на труп, але не доторкнувся до нього.

— Que cosa mds mala es la guerra, — сказав він собі, що означало: яка страшна річ війна.

Потім він знову перехрестився І, спускаючись із горба, прочитав п'ять «Отченашів» і п’ять «Богородиць» за душу вбитого товариша. Дивитись, як виконують його наказ, він не хотів.

Коли літаки пролетіли, Роберт Джордан і Прімітіво знов почули стрілянину, і Роберт Джордан відчув, як знову закалатало його серце. Хмара диму пливла над гребенем останнього гірського пасма, яке він ще міг розрізнити на обрії, а літаки обернулися на три маленькі цяточки, що даленіли в небі.

 Певно, розбомбили дощенту власну кавалерію, а Сордо та його хлопців навіть не зачепили, сказав собі Роберт Джордан. Ці кляті літаки тільки лякають до смерті, а вбити нікого не можуть.

— Бій триває,— сказав Прімітіво, дослухаючись до безперервної стрілянини. Під час бомбардування він здригався щоразу, як чув вибух, і тепер облизав пересохлі губи.

— Чом би й ні? — сказав Роберт Джордан. — Ті літаки ніколи не вбивають.

А потім стрілянина урвалася, і він не почув більше жодного пострілу. Пістолетний постріл лейтенанта Беррендо сюди не долинув.