Спершу, коли стрілянина вщухла, це не збентежило Роберта Джордана. Але тиша тривала, і поволі в душу йому закрадався біль. Потім він почув вибухи гранат і на мить у нього відлягло від серця. Але знову все стихло, тиша тривала, і тепер він уже розумів, що це — кінець.

З табору прийшла Марія, принесла бляшане відро з тушкованим зайцем у густій грибній підливі, торбинку з хлібом, бурдюк з вином, чотири олов'яні тарілки, два кухлі й чотири ложки. Вона зупинилася біля кулемета й наклала на тарілки печені для Агустіна й Еладіо, який заступив Ансельмо, дала їм хліба, викрутила роговий чіп із бурдюка й налила в кухлі вина.

Роберт Джордан дивився, як вона спритно підіймається вгору до його спостережного поста з торбинкою за плечем, з відром у руці, поблискуючи стриженою голівкою на сонці. Він спустився трохи нижче, взяв відро й допоміг їй видертися на останню скелю.

— Що тут робили літаки? — спитала вона, злякано дивлячись на нього.

— Бомбили Сордо.

Він зняв з відра накривку й почав накладати м'яса на тарілку.

— Вони там ще й досі б'ються?

— Ні. Там уже все скінчилося.

— О, — мовила вона, закусивши губу, й подивилася в далечінь.

— Мені не хочеться їсти, — сказав Прімітіво.

— А ти все одно їж, — сказав йому Роберт Джордан.

— Душа не приймає.

— Випий цього, чоловіче, — сказав Роберт Джордан і подав йому бурдюк. — А потім їж.

— Мені відібрало охоту після Сордо, — сказав Прімітіво. — Їж сам. Мені зовсім не хочеться.

Марія підійшла до нього, обняла за шию й поцілувала.

— Їж, старий, — мовила вона. — Треба берегти сили.

Прімітіво відвернувся від неї. Взяв бурдюк, закинув голову і, пустивши собі просто в рот струмінь, кілька разів ковтнув. Потім поклав м’яса на тарілку й почав їсти.

Роберт Джордан подивився на Марію й похитав головою. Вона сіла поряд із ним і обняла його за плечі. Кожне з них розуміло, що відчуває друге, і вони сиділи так, і Роберт Джордан їв, не поспішаючи, смакуючи грибну підливу, пив вино, і обоє мовчали.

— Ти можеш залишитися тут, якщо хочеш, guapa, — сказав він, доївши свою порцію.

— Ні,— мовила вона. — Я мушу вернутися до Пілар.

— Можеш і тут залишитись. Навряд чи тепер уже щось станеться.

— Ні. Я мушу йти до Пілар. Вона мене навчає.

— Що?

— Навчає.— Вона всміхнулася й поцілувала його. — Ти хіба не знаєш, як напучують у церкві? — Вона зашарілася. — От і Пілар так само. — Вона ще дужче почервоніла. — Тільки вона мені каже про інші речі.

— Ну, то йди слухай її науку, — сказав він і погладив її по голові.

Вона знову всміхнулася йому, потім спитала Прімітіво:

— Тобі нічого не треба принести?

— Ні, дочко, — сказав він.

Вони обоє бачили, що він ще не опанував себе.

— Salud, старий, — мовила вона йому.

— Слухай, — сказав Прімітіво. — Я смерті не боюся, але покинути їх там напризволяще… — Голос його зірвався.

— У нас не було іншої ради, — сказав Роберт Джордан.

— Я знаю. І все ж таки.

— У нас не було ради, — повторив Роберт Джордан. — І тепер краще не говорити про це.

— Так. Але вони там самі, без будь-якої допомоги від нас…

— Краще не говорити про це, — знов сказав Роберт Джордан. — А ти, guapa, йди слухати напучення.

Він стежив очима, як Марія сходила вниз між скелями. А потім довго сидів, замислившись, дивлячись на вершини.

Прімітіво щось йому сказав, але він не відповів. На осонні було жарко, але він не відчував цього і все сидів та дивився на гірські схили й довгасті латки сосон, розкидані на найвищому з них. Минула година, і сонце було вже далеко ліворуч від нього, коли він побачив, як із-за гребеня гори виїжджають вершники, й підніс до очей бінокль.

Коли на положистому зеленому схилі високої гори з'явилися перші два, їхні коні здалися йому малесенькими, як комашки. Потім на широкий схил виїхало ще четверо — в ряд через великий інтервал, і, нарешті, він побачив подвійну колону вершників і коней — побачив чітко й виразно в скельцях бінокля. Дивлячись на них, він відчував, як піт виступає в нього під пахвами й збігає по боках. На чолі колони їхав один вершник. За ним — Ще кілька. Потім ішли коні без їздців, із поклажею, прив'язаною впоперек сідел. Потім ще два вершники. Далі поранені на конях — їх супроводили піші солдати. Кілька кавалеристів замикали колону.

Роберт Джордан дивився, як вони спускаються з узгір’я й зникають у лісі. З такої відстані він не міг розгледіти, що до одного з сідел було прив'язане довге згорнуте пончо, перевите в кількох місцях посередині й на кінцях, так що між мотузками видималися горбики, як на гороховому стручку. Пончо лежало впоперек сідла, і кінці його були прив’язані до стремен. Поряд із ним на сідлі гордо стирчав ручний кулемет Ель Сордо.

Лейтенант Беррендо, що їхав на чолі колони за дозорцями, не відчував ніякої гордості. Він відчував тільки внутрішню порожнечу, що настає після бою. Він думав: стинати голови — це варварство. Але речові докази й засвідчення особи необхідні. Я й так матиму досить клопоту, і, хто зна, може, їм сподобається те, що я привіз ці голови? Декому з них це, безперечно, припаде до вподоби. Можливо, голови перешлють до Бургоса. Так, це варварство. І літаки — це вже muchos. Занадто. Занадто. Але ми могли б зробити це самі й майже без втрат, якби мали міномет. Двоє мулів, щоб перевозити міни, й один — із мінометом на в’юку. Отоді була б армія! І на додачу — вогнева сила всієї цієї автоматичної зброї. Потрібен був би ще один мул, ні, два мули, щоб перевозити боєприпаси. Ну, годі, сказав він собі. Тоді це вже буде не кіннота. Годі. Ти мрієш про цілу армію. Скінчиться тим, що тобі забагнеться мати гірську гармату.

Потім він подумав про Хуліана, що загинув там, на узгір'ї, а тепер лежить приторочений до сідла в першому взводі, і, в'їхавши в темний сосновий ліс, залишивши позаду осяяний сонцем схил, він почав знову молитися за Хуліана в тихій сутіні лісу:

— О пресвята богородице, мати милосердя. Життя наше, втіхо наша і надіє наша. До тебе звертаємо ми зітхання свої, й скорботу, й плач з цього падолу сліз…

Він молився, а коні м’яко ступали по опалій глиці, і сонячне проміння струменіло між стовбурами дерев, як між колонами в соборі, а він, молячись, стежив очима за дозорцями, що їхали попереду.

Врешті вони виїхали на жовтий шлях, що вів до Ла-Гранхи, кінські копита зняли куряву, й вона зависла над усім загоном. Курява осідала на трупах, прив'язаних долілиць до сідел, і густо припорошувала поранених та піших солдатів, що їх супроводили.

Тут, на цьому шляху, їх і побачив Ансельмо крізь жовту хмару, що здіймалася з-під копит.

Він полічив убитих та поранених і впізнав ручний кулемет Ель Сордо. Він не здогадався тоді, що було в тому зробленому з пончо клунку, який бився об боки коня, коли розгойдувалися стремена, але пізніше, вертаючись назад, він у темряві зійшов на горб, де оборонявся Ель Сордо, і відразу зрозумів, що було загорнуте в тому пончо. В темряві він не міг розгледіти, хто лежав там з Ель Сордо. Але він полічив трупи, а потім рушив через пагорби до табору Пабло.

Йдучи самотньо в темряві, відчуваючи, як від жаху терпне серце після того видовища — бомбових вирв і всього того, що він бачив на вершині, Ансельмо відганяв від себе думки про завтрашній день. Він поспішав, щоб якомога швидше принести своїм цю звістку. І, йдучи, він молився за душу Сордо й за душі всіх його бійців. Він молився вперше відтоді, як розпочалася війна.

— Найдобріша, найсолодша, найласкавіша діво, — молився він.

Але він не міг відігнати від себе думок про завтрашній день і думав: я робитиму геть усе, що скаже мені Ingles, і так, як він скаже. Але дозволь мені, господи, бути поряд із ним, і хай він дає мені вказівки, бо я не знаю, чи зможу витримати під бомбами з літаків. Господи, поможи мені поводитися так, як належить чоловікові в останню годину. Господи, поможи мені зрозуміти все те, що треба буде завтра робити. Господи, поможи мені, зроби так, щоб ноги мої слухалися мене і щоб я не втік у хвилину небезпеки. Господи, поможи мені поводитися завтра так, як личить чоловікові під час бою. А що я вже прошу в тебе помочі, не відмов мені, бо ти знаєш, що я не став би просити тебе, якби діло не було важливе. А потім я вже більше нічого в тебе не проситиму.