— Хоч би що воно означало, — докинула дівчина. — Але не говорімо про неї. Я шкодую, що запитала. Вона, мабуть, сумує за тобою.

— Ні, вона надто самовпевнена, щоб за кимось сумувати, вона й заміж вийшла, щоб пролізти у військові кола й зав'язати знайомства, корисні для її професії чи то пак для її мистецтва. Вона була журналістка.

— Це така огидна професія! — вигукнула дівчина.

— Твоя правда.

— Як ти міг одружитися з журналісткою, що не схотіла зректися свого ремесла?

— Я ж казав, що у мене в житті бували помилки, — відповів полковник.

— Поговорімо про щось приємне.

— Гаразд.

— Ні, це жахливо! Як ти зважився на таке?

— Не знаю. Я міг би розповісти докладно, та краще облишмо цю розмову.

— Гаразд, облишмо. Все-таки я не думала, що це так жахливо. Ти більше не зробиш такої дурниці?

— Обіцяю тобі, серденько!

— І ти з нею ніколи не листуєшся?

— Звичайно, ні.

— Ти не розкажеш їй про нас? А то вона ще напише про це в газетах.

— Ні. Колись я їй дещо розповідав, а вона про це писала. Але то було в іншій країні. Та й до того ж вона вже вмерла.

— Справді вмерла?

— Безповоротно. Наче Феб Фінікійський. Хоч сама вона ще не знає цього.

— А що, якби ми з тобою зустріли її на П'яцці?

— Я подивився б повз неї і не помітив би її. Хай знає, що вона померла.

— Дякую тобі,— сказала дівчина. — Ти ж знаєш, як важко недосвідченій дівчині змагатися з іншою жінкою чи з пам'яттю про іншу жінку.

— В мене нема іншої жінки, — сказав полковник, і очі його затуманились прикрими спогадами. — І немає пам'яті про іншу жінку.

— Дякую тобі,— знову сказала дівчина. — Коли оце ти дивишся на мене, я вірю, що це правда. Але краще ніколи не дивись на мене так і ніколи не думай так про мене!

— Давай спіймаємо її й повісимо на високому дереві! — запально вигукнув полковник.

— Ні, краще забудьмо про неї.

— Я її вже давно забув, — сказав полковник.

І, як не дивно, це була правда. Дивно тому, що на якусь мить вона з'явилася в кімнаті і мало не зчинила паніки; і це вже справді дуже дивно, подумав полковник. Він-бо знав, що таке паніка.

Але тепер вона пішла, навіки і без вороття, розжалувана й вигнана згідно з рапортом в одинадцяти примірниках, до якого додані три примірники офіційного, завіреного в нотаріуса свідоцтва про розлучення.

— Я її забув, — сказав полковник.

Це була щира правда.

— Я дуже рада, — сказала дівчина. — Не розумію, як її взагалі пустили до готелю.

— А ми таки з тобою схожі,— сказав полковник. — Та годі вже про це, хай йому грець!

— Ну що ж, можеш її повісити, якщо ми через неї не можемо побратися.

— Я її забув, — сказав полковник. — Може, вона роздивиться себе гарненько в дзеркалі й повіситься сама.

— Тепер, коли її вже нема тут, не треба бажати їй зла. Але, як справжня венеціанка, я хотіла б, щоб вона померла.

— І я теж, — сказав полковник. — А що вона не вмерла, то забудьмо її назавжди.

— Назавжди і на віки вічні,— сказала дівчина. — Чи так я сказала? По-іспанському це буде para siempre.

— Para siempre і таке інше, — додав полковник.

Вони мовчки лежали поруч, і полковник чув, як б'ється її серце. Приємно чути, як б'ється її серце під чорним светром, що їй сплела якась родичка, і відчувати на здоровій руці її темне волосся, довге й важке. «Та хіба ж воно важке, — думав він, — воно ж легесеньке, як пух». Вона лежала, тиха й лагідна, і все, що було їм дароване, міцно єднало їх. Він ніжно й жадібно поцілував її в уста, і все ніби раптом завмерло, і лишилося тільки відчуття нерозривного єднання.

— Річарде, — озвалася дівчина. — Жаль, що в нас усе так виходить…

— А ти ні за чим не шкодуй, — сказав полковник. — Не думай про втрати, доню.

— Скажи ще раз.

— Доню.

— Розкажи мені щось хороше, щоб мені було про що думати весь наступний тиждень, і щось повчальне про війну.

— Облишмо війну.

— Ні. Я повинна більше знати про неї.

— Я теж повинен, — сказав полковник. — Але не про воєнні хитрощі. Якось один наш офіцер на генеральській посаді всілякими підступами роздобув план пересування військ противника. Він знав наперед кожен його крок і провів таку блискучу операцію, що йому віддали під команду куди достойніших людей. Ось чому нас і били якийсь час. А ще через те, що в суботу й неділю ми звикли байдикувати.

— Сьогодні якраз субота.

— Я знаю, — сказав полковник. — Лічити до семи я ще не розучився.

— Чому ти зразу сердишся?

— Неправда. Просто мені вже за п'ятдесят, і я добре знаю, що й до чого.

— Розкажи мені щось про Париж, я люблю цілий тиждень думати про тебе й про Париж.

— Доню, чого в тебе весь час Париж на думці?

— Я була в Парижі і знову поїду туди. Це найпрекрасніше місто в світі після нашого, і мені хочеться знати про нього якнайбільше.

— Ми поїдемо разом, і там я все тобі розповім.

— Добре. А зараз розкажи мені хоч трошки, щоб вистачило на цілий тиждень.

— Здається, я вже розповідав тобі, що Леклерк був високородним пронозою. Дуже хоробрий, дуже пихатий і страшенно честолюбний. Я тобі вже казав, що він помер.

— Так, казав.

— Вважають, що про мертвих не годиться говорити погане. А по-моєму, саме про мертвих треба говорити правду. Я ніколи не говорю про мертвих того, чого не сказав би їм за життя. Навпростець, — додав він.

— Не треба про нього говорити. Я вже розжалувала його подумки.

— То що ж тобі розповісти? Щось барвисте?

— Так, так, будь ласка. В мене дуже поганий смак, я весь час читаю ілюстровані журнали. Та коли ти поїдеш, я цілий тиждень читатиму Данте. І щоранку ходитиму до церкви. Це, мабуть, поможе.

— А перед обідом навідуйся до «Гаррі».

— Гаразд, — сказала вона. — Розкажи щось барвисте.

— А може, краще трошки поспимо?

— Хіба можна спати, коли у нас лишилося так мало часу! Ляжемо ось так, — сказала вона й уткнулася головою йому в шию, під підборіддям, аж він мусив відхилитися назад.

— Ну тоді слухай.

— Дай мені спершу руку. Я відчуватиму її дотик, коли читатиму Данте й робитиму все інше.

— Данте був гидкий тип. Ще гонористіший за Леклерка.

— Атож. Зате писав непогано.

— Так. А Леклерк умів добре воювати.

— Ну, розповідай!

Вона пересунула голову йому на груди, і полковник спитав;

— Чого ти не хочеш, щоб я скинув френча?

— Мені приємно відчувати твої гудзики. Це погано?

— Я був би найпослідущим сучим сином, коли б подумав таке, — сказав полковник. — А у вашій родині хтось воював?

— Усі,— сказала вона. — Завжди. Були й купці, і дожі, ти ж знаєш.

— І всі воювали?

— Всі,— сказала вона. — По-моєму, всі.

— Гаразд. Тоді я тобі розповім усе, що ти захочеш.

— Щось барвисте. Таке, як друкується в ілюстрованих журналах, а то й гірше.

— В «Доменіка дель карр'єре» чи в «Трибуна іллюстрата».

— Іще гірше.

— Спочатку поцілуй мене.

Вона поцілувала його ніжно, міцно, розпачливо, і полковникові було несила думати ні про бої, ні про барвисті чи дивовижні пригоди. Він думав тільки про неї, про те, що вона почуває, про те, як близько життя межує зі смертю в хвилину найвищого блаженства. Але що воно в біса таке, це блаженство, яке в нього звання і до якої частини воно приписане? І чи не муляє їй чорний светр? І звідки вся оця ніжність, і чарівність, і відданість, і висока гідність, і самозречення, і мудрість дитини? Так, ти міг пізнати найвище блаженство, а натомість витяг винову даму.

«Смерть — лайно, — думав він. — Смерть приходить до тебе дрібненькими осколками снаряда, зовні навіть не видно, куди вона ввійшла. Іноді вона жахлива. Вона може прийти з сирою водою, з погано натягненим протимоскітним чоботом чи з гуркотом розпеченого до білого заліза, що не втихав ні на мить. Вона приходить з тихеньким потріскуванням, що передує автоматній черзі. Вона приходить з димучою дугою кинутої гранати і з різким ударом міни.