— Всі фашисти однакові,— сказав інший голос. — Висувають одну умову за одною.

— Слухайте, — крикнув Андрес. — Я не фашист, я guerrillero із загону Пабло. Ми накосили фашистів більше, ніж тиф.

— Я чомусь ніколи не чув ні про цього Пабло, ні про його загін, — сказав один, очевидно, старший там. — Ані про Петра, ані про Павла, ані про інших святих і апостолів теж не чув. Ані про їхні загони. Перекинь гвинтівку за плече й помагай собі руками.

— Поки ми не ушкварили по тобі з mâquina! — крикнув інший.

— Qué росо amables sois! — сказав Андрес. — Не дуже ви чемні!

Він рушив уперед, продираючись через дріт.

— Чемні? — крикнув хтось. — Ми на війні, чоловіче.

— Здається, воно й справді так, — сказав Андрес.

— Що він каже?

Андрес знову почув клацання затвора.

— Нічого! — крикнув він. — Я нічого не кажу. Не стріляйте, поки я не перелізу через цей клятий дріт.

— Не смій гудити наш дріт! — крикнув хтось. — А то гранату кинемо.

— Ouiero decir, qué buena alambrada [113],— крикнув Андрес. — Який гарний дріт! Господь у нужнику, який чудовий дріт! Зараз я буду у вас, братове.

— Киньте в нього гранату, — почув він знову той самий голос— Кажу вам, це буде найрозумніше.

— Братове, — сказав Андрес. Він був весь мокрий від поту, і він знав, що охочому кидати гранати нічого не варт пошпурити в нього одну. — Я що? Я ніщо.

— Вірю тобі,— сказав охочий кидати гранати.

— І правильно, — сказав Андрес. Він обережно пробирався вже через третій ряд колючого дроту і був біля самого окопу. — Я ніщо. Але мені доручили важливу справу. Muy, muy serio [114].

— Свобода над усе! — крикнув охочий кидати гранати. — Ти гадаєш, є щось важливіше за свободу? — запитав він задерикувато.

— Ні, чоловіче, — сказав з полегкістю Андрес. Тепер він знав, що перед ним оті навіжені, які носять червоно-чорні шарфи. — Viva la Libertadl!

— Viva la FAI! Viva la CNT! [115] — загукали у відповідь з окопу. — Хай живе анархо-синдикалізм і свобода!

— Viva nosotros! — крикнув Андрес. — Хай живемо ми самі!

— Він наш однодумець! — сказав охочий кидати гранати. — А я міг почастувати його цією штучкою.

Він подивився на гранату, яку держав у руці, і розчулився, коли Андрес переліз через насип окопу. Обнявши його і все не випускаючи гранати з рук, так що вона уперлася Андресові в лопатку, він поцілував Андреса в обидві щоки.

— Я дуже радий, що нічого не сталося, брате, — сказав він. — Я дуже радий.

— Де твій командир? — запитав Андрес.

— Я тут командир, — озвався якийсь чоловік. — Покажи свої документи.

Він увійшов до бліндажа й при свічці переглянув документи: складений удвоє квадратик шовку, триколірний, як прапор Республіки, з печаткою СВР у центрі, і salvoconducto — цебто перепустку, де було зазначене ім'я Андреса, його вік, зріст, місце народження і доручене йому завдання (все це Роберт Джордан написав на аркушику із записника і засвідчив штампом СВР), і нарешті чотири згорнутих аркушики донесення Гольцу, перев'язані шнурочком й запечатані воском із відбитком металевої печатки СВР, вправленої в дерев'яну ручку гумового штампу.

— Такі я вже бачив, — мовив начальник поста і повернув Андресові клаптик шовку. — Вони у всіх у вас є. Але без такого папірця це нічого не варте. — Він узяв salvoconducto й знову прочитав його від початку до кінця. — Звідки ти родом?

— З Вільяконехоса, — сказав Андрес.

— Що там у вас росте?

— Дині,— сказав Андрес. — Це всім відомо.

— Кого ти там знаєш?

— А що? Ти хіба теж звідти?

— Ні, але я там бував. Я з Аранхуеса.

— Питай, про кого хочеш.

— Розкажи про Хосе Рінкона.

— Того, що держить шинок?

— Еге ж.

— Лисий черевань, косий на одне око.

— От тепер цей папірець дійсний, — сказав той і віддав йому аркушик. — А ти що робиш на їхньому боці?

— Наш батько оселився у Вільякастіні ще перед початком війни, — мовив Андрес. — Це на рівнині, за горами. Там ми й жили, аж поки розпочалася війна. Відтоді я воюю в загоні Пабло. Та я кваплюся, друже, бо мені треба якнайшвидше віддати це донесення.

— А що там у вас діється, на фашистській території? — запитав начальник поста. Він не квапився.

— Сьогодні було багато tomate, — гордовито сказав Андрес. — Сьогодні на шляху аж курилося. Сьогодні перебили увесь загін Глухого.

— А хто такий цей Глухий? — похмуро запитав офіцер.

— Ватажок одного з найкращих загонів у горах.

— Вам усім треба було б перейти на республіканську територію і вступити в армію, — сказав офіцер. — А то розвели оту безглузду партизанщину. Вам треба було б перейти сюди й підкоритися нашій дисципліні. А потім, у разі потреби, ми б самі посилали партизанські загони.

Андрес міг похвалитися майже надлюдським терпінням. Він спокійно продирався через дріт. І цей допит теж не вивів його з рівноваги. Його не обурювало й те, що ця людина не розуміє ні їх, ні того, що вони роблять, і нічого несподіваного в цих дурних теревенях для нього не було. І в тому, що все так затягується, теж не було нічого несподіваного, але тепер він мусив іти далі.

— Слухай, compadre, — сказав він. — Цілком можливо, що ти маєш слушність. Але мені наказано вручити цей пакет генералові, що командує Тридцять п'ятою дивізією, яка на світанку розпочне наступ у цих горах, а зараз уже пізня ніч, і я повинен рушати далі.

— Який наступ? Що ти знаєш про наступ?

— Я нічого не знаю. Але мені треба добутися до Навасер-Ради, а потім далі. Відведи мене до свого начальника, може, він дасть мені якусь машину. Пошли зі мною кого-небудь такого, щоб міг усе пояснити, бо справа нагальна.

— Щось мені все це не подобається, — мовив офіцер. — Може, краще було б підстрелити тебе, коли ти підходив до дроту.

— Ти ж бачив мої документи, товаришу, і я пояснив тобі, яке маю завдання, — терпляче відповів йому Андрес.

— Документи можна підробити, — сказав офіцер. — І таке завдання може вигадати перший-ліпший фашист. Я сам поведу тебе до начальника.

— Добре, — мовив Андрес. — То ходімо вже. Треба поспішати.

— Гей, Санчесе. Передаю тобі командування, — сказав офіцер. — Ти не гірше за мене знаєш, що треба робити. А я поведу оцього так званого товариша до командира.

Вони рушили неглибоким окопом за гребенем пагорба, і в темряві на Андреса тягло смородом із заростів дроку, загиджених захисниками цього узгір'я. Йому не подобалися ці люди, схожі на безпритульних дітей: брудні, недбалі, недисципліновані, зіпсуті, добрі, ласкаві, дурні, темні й завжди небезпечні, бо в їхніх руках була зброя. Сам Андрес на політиці не розумівся, він просто був за Республіку. Йому часто доводилося слухати цих людей, і вони говорили гарно, і слухати їх було приємно, але самі вони йому не подобалися. Яка ж це свобода, якщо людина напаскудить і не прибере після себе, думав він. Вільнішого за кота нікого нема, а він і то загрібає своє лайно. Кіт — найкращий анархіст. Поки вони не навчаться цього в кота, я не можу їх поважати.

Офіцер, який ішов попереду, раптом зупинився.

— Твій карабін ще в тебе? — спитав він.

— У мене, — мовив Андрес. — А що?

— Давай його сюди, — сказав офіцер. — А то ще вистрелиш мені в спину.

— Навіщо? — спитав його Андрес. — Навіщо мені стріляти тобі в спину?

— Хто тебе знає,— сказав офіцер. — Я нікому не довіряю. Давай сюди карабін.

Андрес скинув карабін з плеча й передав йому.

— Якщо тобі до вподоби тягти його на собі,— сказав він.

— Так воно буде краще, — мовив офіцер. — Безпечніше.

Вони спускалися потемки з узгір'я.

Роберт Джордан лежав поряд дівчини і, поглядаючи на годинник, стежив за плином часу. Час минав повільно, майже непомітно, бо годинник був маленький, і він не бачив секундної стрілки. Але, придивляючись до хвилинної, він виявив, що коли як слід зосередитися, то майже можна затримати її рух. Він лежав, торкаючись підборіддям голови дівчини, коли відвертався, щоб подивитися на годинник, то відчував щокою її коротко стрижене волосся, і воно було м'яке, але пружне й шовковисте, як хутро куниці під рукою, коли розціплюєш щелепи пастки, виймаєш її звідти і, тримаючи однією рукою, другою пригладжуєш хутро. Йому підступав до горла клубок, коли Маріїне волосся торкалося його щоки, і коли він пригортав її до себе, щемливий біль розходився від горла по всьому тілу; він похилив голову, наблизивши очі до годинника, на якому світляна стрілка, схожа на спис, повільно пересувалася по лівому боці циферблата. Тепер він виразно бачив її рух і дужче пригортав до себе Марію, ніби намагаючись уповільнити цей рух. Він не хотів будити її, але не міг бути без неї тепер, коли надходила остання година, і він торкнувся устами її шиї за вухом і повів ними далі, відчуваючи її ніжну шкіру і м'який дотик волосся. Він дивився на стрілку, що рухалася на циферблаті, і ще міцніше пригортав до себе Марію, і провів кінчиком язика по її щоці й по мочці вуха й вище, по його чудових звивинах до милого твердого обідка вгорі, і язик його тремтів. Він відчував, як це тремтіння проймає зморену спустошеність тіла, бачив, що хвилинна стрілка вже підбивається під гострим кутом догори, де була призначена година. І тоді він повернув до себе голову сонної Марії і торкнувся губами її уст. Він не цілував її, тільки легенько водив губами по її стулених устах, відчуваючи їхній лагідний дотик. Він обернувся до неї, і по її довгому, легкому, ніжному тілу перебігло тремтіння, і потім вона зітхнула, все ще не прокидаючись, а потім, все не прокидаючись, вона теж обняла його і прокинулася, і її губи міцно, жадібно припали до його губів, і він сказав: